Кукурудзою "Шахед" не збити: як Україні вирватися з пастки примітивізації – інтерв'ю з НАН

Про "пастку примітивізації" та 30 втрачених років

– Ви роками попереджали про ризики сировинної моделі для України. За 30 років незалежності ми бачили деіндустріалізацію, а зараз війна фізично добиває залишки промисловості. Чи є у нас науково обґрунтований шанс переломити цей тренд і стати високотехнологічною країною, чи світ уже відвів нам роль аграрно-сировинного придатка, і нам варто змиритися з цим статусом?

– На мій погляд, майбутнє часто обговорюється ніби війна вже закінчилася, Україна відстояла свою незалежність і головне питання полягає у визначенні моделі її подальшого розвитку.

В дійсності ж в країні продовжують гинути люди, цілеспрямовано руйнуються її міста й села, цілі регіони перетворюються у непридатні для існування пустощі. У бюджеті не вистачає коштів для фінансування найнеобхідніших витрат, а фронт тримають захисники, життя яких іноді стає жахливою ціною наших економічних проблем.

У цьому відношенні зимові київські блекаути наочно засвідчили не лише, що до майбутніх горизонтів ще треба дотягнуться, а й те, що їх контури визначаються саме сьогодні. Які бюджетні ресурси і на які цілі витрачаються, хто і яку відповідальність несе за їх (не)досягнення, якою є ціна випадкових помилок і відвертої безпорадності, замилювання очей і стратегічних прорахунків.

Думаю, що поки закон не стане ефективним інструментом врегулювання таких питань, наш науковий й виробничий потенціали залишатимуться умовним активом. Бо кумівство не може створити вільну країну, а бюрократична вертикаль – винайти смартфон.

Нанометрові діапазони, за які сьогодні у світі точаться економічні війни, вимагають іншої, не лише технологічної, а й соціальної культури. Адже вона потребує аналогічних "припусків" й у суспільних відносинах – при виконанні контрактів, законодавчих норм, узятих на себе зобов’язань.

Чому корупція є перешкодою для розвитку країни (Інфографіка РБК-Україна)

Очевидно, саме такі "припуски" і визначають світовий статус не лише України, а й держав, які її оточують, тоді як зовнішнє середовище слугує мірилом їх конкурентоздатності.

У цьому сенсі показовим є приклад скандинавських країн, які відомі не тільки своїм неприйняттям корупції й бізнес-культурою, але і найвищими інвестиційними позиціями за оцінками всіх провідних рейтингових агентств (Moody’s, Standard & Poor’s, Fitch).

Про міф "постіндустріальної економіки"

– Існує популярна думка, що заводи – це минуле, а майбутнє – за ІТ та сферою послуг. Але ми бачимо, як США та Китай б'ються за реальне виробництво мікрочіпів та сталі. Ваша позиція: чи може Україна вижити та розбагатіти суто як країна сервісів, без потужної матеріальної промисловості?

– Триваюча війна засвідчила великий спектр наших виробничих вразливостей, які спричиняли неготовність до неї не тільки у військовій сфері, а й економічній. Вряд чи можна сказати, що це виключно українська проблема.

Своєрідну беззахисність перед східною загрозою сьогодні демонструє уся Європа, попри те, що ЄС є третьою економікою світу, а євро посідає другу позицію у глобальних валютних рейтингах.

Сумно згадувати про колишній промисловий потенціал України – на початку 1990-х рр. практично всі іноземні експерти вважали її найбільш економічно та науково перспективною республікою СРСР.

На практиці ж ми не скористалися цим надбанням: навіть якщо промислова спадщина і не була досконалою, ми багато чого безславно втратили, не створивши замість цього нічого кращого.

Наразі в Україні з гіркотою згадується славнозвісний Будапештський меморандум, але оминається тема успадкованого арсеналу озброєнь та їх довоєнного виробництва. Чому? Бо нарікати нема на кого крім себе самих. А прискіпливо розібратися з причинами таких масштабних провалів, не говорячи вже за відповідальність – це не наша "нанометрія".

Вітчизняний ІТ-сектор – безумовний актив, про який потрібно дбати, опікуючись його подальшим розвитком. Це аксіома.

Водночас, зважаючи на розмір країни та її зовнішній периметр, обійтися лише сферою послуг, зерном, рапсом чи соняшниковою олією не вдасться. Потрібна потужна сучасна промисловість. Це очевидно. Інша річ, що її розбудова потребує часу, першокласного зовнішнього капіталу та надзвичайних зусиль.

Звісно, у світі немало заможних країн, які процвітають завдяки спрощеному оподаткуванню, необтяжливим умовам підприємництва, зрозумілому законодавству й розвиненій інфраструктурі. Однак це умова успішного розвитку не тільки офшорних юрисдикцій, а й провідних техногігантів. На жаль, до такого бізнес-середовища ми ще не наблизилися.

Чому держава повинна інвестувати в український IT-сектор (Інфографіка РБК-Україна)

Що ж до офшорів, то й вони демонструють непоодинокі приклади розвиненої промисловості. Так, Швейцарія славиться як своїми банками, так й виробництвом чистих матеріалів, фармацевтикою, хімічною продукцією, точним машинобудуванням, медичними технологіями. Промисловість генерує до чверті її ВВП.

У цьому сенсі розміщення CERN і будівництво великого адронного колайдера саме у Швейцарії не є випадковим, як і виникнення в ній Всесвітнього економічного форуму.

Про "ренесанс державного капіталізму"

– Світ відходить від ліберальної догми "ринок усе вирішить". Уряди Заходу вливають трильйони в свої індустрії. В Україні ж досі точиться дискусія: держава має бути "сторожем" чи активним гравцем? Чи повинна українська влада прямо визначати пріоритетні галузі та фінансувати їх, навіть якщо МВФ буде проти?

– Будь-яка держава захищає певні соціальні та економічні відносини. Так було в епоху рабства, в епоху феодалізму, так є під час капіталізму. Тому уявлення, що капіталізм може існувати без опори на державні інститути – фантазія.

Інша річ, що активність та глибина таких інститутів варіюється у просторі та часі. При цьому немаловажну роль відіграє рівень конкурентоспроможності тих чи інших економік: чим він вище, тим менше прямої державної підтримки вони потребують. І навпаки.

Коли впала Берлінська стіна і зник Радянський Союз, США позбулися основного ідеологічного конкурента на економічному олімпі. Їх частка у світовому виробництві тоді становила близько 26%. Ще майже 28% припадало на всі країни майбутнього ЄС. Разом вони виробляли понад половини глобального ВВП.

Західні ринки, які дійсно виглядали вільними на фоні директивного соціалізму, перетворилися на остов (кістяк – ред.) світового виробництва. Для менш заможних країн їх модель розвитку здавалася досконалою. Її намагалися копіювати як за суттю, так і за формою. Тим паче, що вона перемогла у відкритому протистоянні із радянською моделлю державного планування.

На цьому тлі з’явилися 10 відомих постулатів Вашингтонського консенсусу – економічних принципів успішного розвитку. По суті, це був маніфест неоліберального глобалізму: приватизація, дерегуляція, вільний рух товарів та послуг, преференції для іноземних інвестицій, макроекономічна стабільність, захист прав власності і т.д.

Самі по собі ці положення не були алогічними. Проте на практиці їх виявилося замало. Хоча б тому, що державні і суспільні інститути часто були не готові до їх реалізації. У колишньому ж СРСР таких інститутів взагалі не існувало. Попри це, панівними виявилися ідеї "шокової терапії" і "500 днів" – терміну, протягом якого неконкурентна радянська економіка мала перетворитися на провідну ринкову.

Результат цього "великого стрибку у ринок" добре відомий: він явно не врахував прислів'я про рецепт англійського лужка, створення якого вимагає 200 років уважного догляду.

На цьому тлі неоліберальний мейнстрим почав невпинно розмиватися. Жирну крапку в його історії поставила глобальна фінансова криза 2008-2009 років, коли для порятунку своїх дерегульованих ринків західні країни вдалися до надзвичайних заходів їх державного регулювання.

Вашингтонський консенсус відійшов у вічність. Його змінила "нова нормальність" – політика, яка утілювала активне державне регулювання для недопущення чи мінімізації економічного спаду при незначних інфляційних ризиках. Адже стало очевидно, що цінова стабільність не гарантує стійкого зростання.

По суті, це був осучаснений ремейк кейнсіанської стабілізації. Після майже 10 років її застосування було здійснено спробу перегорнути і цю сторінку, але через коронакризу у 2020-2022 років від цього вимушено відмовилися.

Зі спалахом сучасних війн (не стільки економічних, як вже гарячих) контури нового економічного мейнстриму ще тільки формуються.

Проте, вже зараз зрозуміло, що вони включають безкомпромісну конкурентну боротьбу, жорсткий захист національних інтересів, посилення оборонних потенціалів і союзів, мілітаризацію промислового розвитку, нарощення його пріоритетного фінансування.

Про масову дерегуляцію і вільний транскордонний рух капіталу, товарів та послуг вже не йдеться. Замість цього на слуху "дерискінг", "решоринг" і "френдшоринг" – зниження технологічної взаємодії з недружніми державами та повернення з-за кордону національного капіталу до власної або дружніх країн.

Враховуючи очевидні амбіції Китаю, чия економіка (16,9% глобального ВВП, 2024 рік) конкурує за розміром з економікою ЄС (17,6%) і претендує за 10 років стати першою у світі, а також його зусилля по нарощенню свого міжнародного впливу (ініціатива "Пояс і путь", питання Тайваню, домінуючі позиції у BRICS та Новому банку розвитку, претензії на технологічне лідерство), можна не сумніватися, що наступні десятиліття залишатимуться часом глобальних зіткнень і трансформацій.

Адже США демонструють неприйнятність таких перспектив і готовність протидіяти їм у будь-який спосіб. Зважаючи ж на очевидну непослідовність американської та європейської політики щодо російської агресії, серед третіх країн все частіше лунає думка, що найкращим захистом національного суверенітету є ядерна парасолька.

Для України визнання і фінансова підтримка пріоритетних галузей – питання виживання. В умовах війни, яка триває на її території, іншого не дано. Це усвідомлюють усі наші донори, включаючи міжнародні організації. У цьому сенсі якщо і виникають питання, то, скоріш за все, відносно незрозумілих бюджетних витрат та корупційних скандалів, які послаблюють обороноздатність країни.

Про ОПК як новий локомотив

– Наш оборонний комплекс зараз показує дива. Але чи може він стати драйвером для всієї економіки (як це було в Ізраїлі чи Південній Кореї)? Чи є ризик, що ми залишимося лише збиральним цехом із іноземних комплектуючих, замість того щоб створити замкнені цикли виробництва всередині країни?

– За даними Кільського інституту світової економіки, з початку широкомасштабної війни обсяг зовнішньої військової допомоги Україні сягнув майже 188 млрд доларів. Її ж власні оборонні витрати становили 224 млрд доларів (в еквіваленті).

Це дозволяє припустити, що наразі приблизно 45% всіх витрат на оборону України покриваються ззовні. Попри це і величезне загальне фінансування військових потреб, просування ворога досі не зупинено.

Наведене порушує якнайменш кілька питань. По-перше, вітчизняний оборонний комплекс дійсно стрімко розвивається, але його можливостей все ще недостатньо для гарантій безпеки. По-друге, не ясно як забезпечити повоєнний розвиток ВПК, враховуючи наявний дефіцит військової продукції й фінансових ресурсів для її отримання.

Це питання виявляється ще більш складним, якщо врахувати додаткове покриття донорами бюджетних дефіцитів України в обсязі 172 млрд доларів. Зрозуміло, що без цього ресурсу економіка не змогла б генерувати доходи, які зрештою використовуються для внутрішнього фінансування оборони.

Конкретних відповідей на ці питання наразі немає. Але, оскільки кукурудзою ні "Шахеда", ні ракети не збити, ставку треба робити на промисловий розвиток. Військові потреби при цьому мають бути у безумовному пріоритеті.

Ураховуючи поточний інтерес до вітчизняних антидронових технологій в регіоні Перської затоки, можна припустити, що взаємодія держави і бізнесу в оборонній сфері має не лише реальні здобутки, а й нові перспективи розвитку.

Окремої уваги при цьому вартий досвід агентства DARPA (Міністерство оборони США), яке відповідає за розробку майбутніх воєнних технологій і з яким пов’язують розвиток мікроелектроніки, винахід технологій стелс, прототипу інтернету, системи GPS тощо.

Чому Україні потрібно робити ставку на ОПК, а не агросектор (Інфографіка РБК-Україна)

Зважаючи на можливість подвійного використання таких інновацій, розвиток ВПК не слід розглядати як самозамкнену систему. Інновації, здійснені в його рамках, здатні генерувати зайнятість у цивільному виробництві, підвищуючи технологічність і дохідність всієї економіки.

Проте такий підхід вимагає високої мобільності ресурсів і капіталу, а також конкуренції, як в оборонній сфері, так і в економіці взагалі, щоб уникнути перетворення ВПК в економічну чорну діру.

При цьому спроби виробляти все, відразу й власноруч не виглядають продуктивними. Хоча б тому, що в України для цього наразі нема ні досвіду, ні ресурсів.

Навіть Росія, яка десятки років готувалася до цієї війни, не змогла її вести без залучення іранської, північнокорейської та китайської допомоги. Україні варто зосередитися на реалістичних проєктах, поступово нарощуючи технологічну глибину та складність своєї продукції.

У цьому сенсі показовим є досвід Ізраїлю, який спромігся створити високотехнологічну економіку й ВПК, налагодити особливі партнерські відносини зі США, отримати доступ до їх провідної військової продукції та послуг і ефективно їх використовувати на практиці.

Врешті-решт, розвиваючи свої відносини з НАТО, Україна має вчитися співпрацювати з країнами альянсу у всіх аспектах його діяльності, включаючи військове виробництво.

При цьому унікальність її власних розробок буде прямо впливати на доступ до найкращих зразків її іноземних партнерів. Адже логіка взаємної вигоди залишається незмінною як у сфері цивільного бізнесу, так і військового. Тим паче, що процес глобалізації з її виробничою спеціалізацією й кооперацією також ніхто не відміняв.

Інша річ, що вона зараз змінює свої гасла й принципи – з неоліберальних на прагматично-вибіркові.

Про ресурси та геополітичні "лещата"

– Україна володіє критичними ресурсами (літій, титан), за які йде глобальна битва. Як нам у цій битві не стати просто "кар’єром" для ЄС, США чи Китаю? Які конкретні механізми (закони, податки) можуть змусити світових гігантів будувати переробні заводи тут, а не просто вивозити руду?

– Якщо Україна зацікавлена в першокласних іноземних компаніях, вона має зробити так, щоб саме цим компаніям було вигідно інвестувати в її економіку. Для цього вони, передусім, мають відчувати бізнес-комфорт та безпеку.

Не торкаючись сучасних військових ризиків, порівняйте історію суверенних рейтингів України та інших країн регіону. Вони дуже красномовні, бо економіка України ніколи не класифікувалася як інвестиційно приваблива. Її суверенні рейтинги традиційно перебували у "спекулятивній зоні".

Тобто, для іноземців було прийнятним купувати українські ОВДП заради їх високої дохідності й позбуватися до моменту чергової девальвації гривні. Але, як правило, не більш того.

Все, що було пов’язано з інвестиціями у матеріальне виробництво, розглядалося як занадто ризиковане. У нас тому і вітчизняний бізнес часто-густо працює у власній країні через офшорні юрисдикції. Зважаючи на це, питання про "кар’єрну економіку" потрібно починати з того, що таких "кар’єрів" в країні вже гать гати. А також визнати, що Microsoft, Apple, Boeing чи Airbus не мають до них жодного відношення.

Що з цим робити? Адаптувати та виконувати норми ЄС, якщо ми дійсно хочемо приєднатися до Євросоюзу і привернути увагу таких корпорацій, як Volkswagen, Siemens або Bayer.

А ще необхідно вивчати індивідуальні преференції саме таких компаній й робити такі пропозиції, від яких було б важко відмовитися через їх виняткову привабливість, зважаючи на надзвичайну конкуренцію на ринку високих технологій не лише серед компаній-розробників, а й країн розміщення їх виробничих потужностей.

Чекати ж, що ринок сам все владнає на нашу користь, коли конкуренти працюють ліктями – хибна стратегія. Як казав один український президент, ми любимо іноземні інвестиції, але не іноземних інвесторів. З того часу минуло майже 30 років.

Про боргову "червону лінію"

– Держборг України наближається до 100% ВВП. Бюджет критично залежить від донорів. Де проходить межа нашої фінансової безпеки? Чи бачите ви сценарій, за якого Україна зможе самостійно обслуговувати ці борги без радикальної реструктуризації або списання, коли зовнішня допомога почне зменшуватися?

– За час широкомасштабної війни державний та гарантований державою борг України збільшився від 2,7 трлн до 9,0 трлн гривень, сягнувши, за оцінками Мінфіну, 98,4% від прогнозного ВВП. За звичайних обставин такі показники й динаміка є наочно небезпечними.

Проте, перед загрозою військового знищення держави питання її боргу відходить на задній план. Фокус уваги має зміщуватися на достатність та ефективність використання запозичених коштів заради захисту нації.

Як вже зазначалося, наші партнери це добре розуміють. Саме тому, європейською програмою Ukraine Facility передбачено, що кредити в її межах не лише мають пільговий період у 11-12 років, а й можуть компенсуватися країнами ЄС.

Обслуговування ж та погашення кредитів в межах програми ERA, ініційованої країнами G7 в обсязі 50 млрд доларів, мають здійснюватися за рахунок доходів від заморожених російських активів. З огляду на це, ризики додаткового боргового навантаження таких кредитів наразі не виглядають надмірними.

Про гривню та політику НБУ

– Як науковець і колишній представник Нацбанку, як ви оцінюєте баланс між боротьбою з інфляцією та відновленням економіки? Чи не "засушує" нинішня висока облікова ставка та жорстка монетарна політика ті паростки бізнесу, які могли б наповнювати бюджет?

– З огляду на регулярність валютних та інфляційних криз в Україні, Нацбанк не може скаржитися на брак уваги до себе. Однак, причини цих криз не обмежувалися тільки його рішеннями. Адже центробанк діє у законодавчому полі, загальні рамки якого визначають парламент і президент.

Та і сам Нацбанк, хоча і має особливий статус, однак залишається державною установою. Тому його діяльність варто розглядати як складову державної політики. Попри всі розмови про незалежність НБУ, що природно не скасовує його відповідальність в межах власних компетенцій.

Мені здається, що в таких економіках як українська, центробанк повинен мати, якнайменш, три стратегічних орієнтири – валютний курс, інфляцію й економічну динаміку.

Зрозуміло, що це дуже складно, зважаючи на недосконалість ринкових та державних інститутів. Однак зневага будь-яким із цих показників рано чи пізно має негативні наслідки. Саме про це і свідчить наш досвід.

У разі вступу до ЄС акценти у цій тріаді можуть змінитися. Тому майбутній баланс між інфляцією та економічним відновленням визначатиметься умовами, в яких опиниться країна після припинення вогню. Наразі ж Україна критично залежить від зовнішнього фінансування її бюджету, яке перевищує 20% ВВП – немислимого у звичайних умовах рівня.

Надходження цієї допомоги призвело до стрімкого зростання банківських ресурсів: обсяг залучених ними депозитів за 2022-2025 роках більш ніж подвоївся, збільшившись на 1,7 трлн гривень.

Які стратегічні орієнтири повинні бути в українського Нацбанку (Інфографіка РБК-Україна)

Приріст же банківських кредитів на цьому тлі виявився в 11 разів меншим – лише 0,15 трлн. Кредитування реального сектору (нефінансових корпорацій) взагалі підвищилося тільки на 3,1%, що неспівставно навіть з приростом споживчих цін, який перевищив 60%.

Це слугує підставою для тривалої критики НБУ, який замість розвитку кредитування створив величезний "ринок" депозитних сертифікатів. Його обсяг за поточним курсом гривні вже наближається до 18 млрд доларів (в еквіваленті).

Банки на ньому отримують доходи лише за те, що перераховують ці мільярди Нацбанку, а потім отримують їх назад. В умовах, коли банківська система захлинається від ліквідності, а виробництво від її нестачі, Нацбанк розглядає ці гроші як "зайві".

Показово, що в ході великої війни банки вкладають у такі сертифікати (+563 млрд гривень) навіть більше, ніж у підтримку бюджету через купівлю ОВДП (+394 млрд), перетворившись на справжніх фінансових рантьє, інтереси яких мало у чому відрізняється від вже згаданих іноземців, яких в Україні цікавлять передусім пасивні доходи від державних цінних паперів.

У цій дивній ситуації НБУ посилається на норму закону, згідно з якою він має опікуватися насамперед інфляцією і тому кредитування економіки не є його пріоритетною ціллю.

Єдиний орган законодавчої влади країни - парламент - це ніяк не коментує, якщо взагалі помічає. Уряд також мовчить, хоча йому підпорядковані всі державні банки, які формують кістяк банківського сектору й які мали б забезпечити фінансування критично важливого в умовах війни виробництва.

Керівництво державних банків не турбує такими питаннями ні себе, ні уряд. А приватні банки діють відповідно до умов, які для них визначила держава. І в цьому сенсі до них питань дійсно немає. Тим паче що вони не можуть розраховувати на (швидку) допомогу правоохоронної системи у випадку шахрайства позичальників.

Отже, якщо держава діє у такий спосіб у надкритичній ситуації - під час війни, то на який інструментарій вона розраховує після її завершення? Які регуляторні та банківські компетенції залишаться для повоєнної розбудови країни? Наразі це риторичне запитання.

Гірше те, що після припинення вогню неминуче скоротиться наше зовнішнє фінансування, провокуючи дефіцит валюти зі вже традиційними ризиками й загрозами – несподіваної девальвації та інфляції.

Про Євроінтеграцію без рожевих окулярів

– Вступ до ЄС відкриває ринки, але й накладає жорсткі обмеження (екологічні норми, квоти, заборона держпідтримки). Чи витримає наш ослаблений війною бізнес пряму конкуренцію з європейськими гігантами? Як нам захистити свого виробника в процесі євроінтеграції, не порушуючи правил гри?

– Україна дійсно дивна країна. Ми роками жаліємося на свої екологічні проблеми і водночас лякаємося підвищення екологічних стандартів. Боїмося, перетворитися на "кар’єрну економіку" з її тотальним забрудненням, але не помічаємо власні "здобутки" у вигляді вугільних копанок Донбасу, місячних пейзажів бурштинового Полісся або неконтрольованої вирубки Карпат.

Ніби все це робили французи з бельгійцями і шведами, а не ми самі під суворим наглядом наших правоохоронних органів. Ми не згадуємо про сміття зі Львову, яке розвозилося по всій країні через відсутність сміттєспалювального заводу, і про те, що він досі не працює.

Будемо відвертими, ми не конкуруємо з ЄС в літакобудуванні, автомобільній галузі чи робототехніці. Оскільки не маємо чим конкурувати.

Проте, якщо нам вдасться локалізувати частину відповідних виробництв в Україні, це буде наш вагомий успіх. І не лише тому, що зможемо долучитися до європейських технологій і підвищити зайнятість з пристойною оплатою праці.

Це буде свідченням реальної євроінтеграції в частині діяльності нашої таможні, контролюючих органів, судової системи – тих сфер, які вже стали притчею во язицех як для вітчизняного, так й іноземного бізнесу.

Якщо ж врахувати, що нашим підприємцям вдається виходити на європейські ринки і гідно там конкурувати навіть в умовах війни, то можна не сумніватися в їх подальших успіхах і після її закінчення. Інша річ, що євроінтеграція вимагає від України чітких зобов’язань.

У галузях, де Україна не може конкурувати з ЄС, вона може співпрацювати (Інфографіка РБК-Україна)

І це вже питання до її урядовців – бути відвертими із собою та партнерами щодо реалістичності власних обіцянок. Адже це інша наша відома проблема - приймати на себе зобов’язання, навіть не думаючи про те, яким чином їх потім виконувати.

Коли ж настає час їх впровадження, починаються стогнання про форс-мажори, унікальність нашої ситуації, непоступливість західних кредиторів і неприпустимість зовнішнього управління.

Під час війни європейські партнери багато на що заплющують очі, але не треба думати, що вони нічого не бачать і не розуміють. Як тільки вона закінчиться, чимало наших поважних причин зникне і відносини перейдуть у більш звичайну прагматичну площину.

Про демографічний вирок

– Економіка – це люди. Якщо мільйони українців не повернуться з-за кордону, про яке зростання ВВП ми можемо говорити? Чи варто нам уже зараз перераховувати економічну модель під значно меншу кількість населення (наприклад, 25-30 млн), і як ця модель має виглядати?

– Демографи вважають, що чисельність населення планети може не перевищити 10,3 млрд осіб через початок його скорочення за 50-60 років. Йдеться про демографічний перехід, коли кількість померлих почне перевищувати кількість народжуваних. Цей прогноз не виглядає нереалістичним, враховуючи стійке зменшення темпів приросту населення планети і його старіння.

В Україні ці тренди посилюються еміграцією, яка спочатку мала економічні коріння, а зараз безпекові. За даними ООН, з України за час великої війни виїхало майже 6 млн осіб, левова частка яких має тимчасовий захист в ЄС.

Опитування свідчать про скорочення тих, хто планує повернутися до України. За різними оцінками, їх вже менше половини. Причини цього очевидні.

Чи впливатиме це на стан економіки? Безумовно. Підприємці вже відзначають брак спеціалістів у цілій низці робочих професій. Чи є це вироком? Ні.

У разі сталого повоєнного зростання умови життя й праці будуть покращуватися. Це стимулюватиме людей до повернення, хоча, зрозуміло, не всіх. Україна також стане більш привабливою для громадян інших країн, багато з яких, до речі, не полишають її й під час війни.

Наразі немало пишуть про зворотну хвилю поляків, які повертаються до Польщі після років роботи у країнах "старої Європи". Чи може це згодом статися в Україні? Так. Чому ні? Принаймні об’єктивних причин того, щоб це було в принципі неможливо, нема.

Головне – умови життя, які ми зможемо для себе налагодити. Врешті-решт, саме заради цього українці сьогодні й воюють.

Фінальний прогноз

– Інститут економіки та прогнозування працює з цифрами, а не порожніми словами. Якщо відкинути політичні заяви про плани відновлення України, який сценарій розвитку нашої країни на найближчі 5-10 років ви вважаєте найбільш реалістичним? До чого нам готуватися: до стрімкого стрибка чи до важкого, повільного відновлення?

– Статистично значущі прогнози потребують певних спостережень. Причому їх кількість має кратно перевищувати глибину прогнозу й число показників, які оцінюються. Для України, яка втягнута у війну, "ємність" таких спостережень дуже обмежена. Тому будь-які оцінки з горизонтом у 5-10 років залишаються суто умовними.

Певно, можна, наприклад, послатися на досвід Болгарії, яка залишається найбіднішим членом ЄС за ВВП на душу населення, і зазначити, що в неї цей показник у 2024 р. становив 17,6 тисячі доларів, а в Росії – 14,9 тисячі, і що за останні чотири рокі цей розрив збільшився.

Для України це наочний приклад не тривожних, а стимулюючих перспектив. І це буде обнадійливо-коректним, якщо врахувати її євроінтеграційні устремління.

Проте, для їх реалізації має закінчитися війна. Україна має відстояти свою незалежність. Для цього поруч з нею мають знаходитися її західні партнери. Їх фінансування має вистачати для закупки озброєння і підтримки українського бюджету.

Зазначене озброєння має не тільки постачатися в необхідних обсягах і номенклатурі, але й вчасно. З огляду на провідні позиції американського ВПК, а також закордонні військові операції США, його виробництво має дуже швидко масштабуватися. Те ж саме має відбуватися з ВПК європейських країн й України, що, на жаль, не завжди відповідає реальності.

Цей приклад наочно демонструє складність точної оцінки того, що чекає Україну через 5-10 років. При цьому Україна не повинна зміщуватися на периферію уваги своїх західних партнерів. Зазначене вимагає від неї тих якостей, які дозволили у 2022 році набути беззаперечної міжнародної суб’єктності, поваги і підтримки. Але для цього одних новин з фронту недостатньо.

Занадто часто в епіцентрі опиняються тилові події: бюджетне марнотратство, непрозорі закупівлі, "незрозуміле" корпоративне управління тощо. І у цих подій часто-густо немає логічного завершення. Тобто такого, яке передбачене законом. Або має бути передбачене ним, з огляду на триваючу війну.

Що чекає Україна через 5-10 років (Інфографіка РБК-Україна)

Такий стан речей демотивує як суспільство, так й іноземних партнерів України, породжуючи сумніви щодо її здатності не лише вистояти, спираючись на зовнішню допомогу, а й відповідати європейським нормам державної доброчесності .

Отже, ми мимоволі повертаємося до першого блоку питань щодо нашого законодавства де-юре й де-факто, його впливу на економічну конкурентоспроможність, умов технологічного стрибку.

Усе виявляється зав’язаним у тугий вузол – здатність до супротиву, наш потенціал, його реалізація, глобальні інтереси партнерів, їхня підтримка, майбутні перспективи.

Ураховуючи кількість невідомих у цьому переліку, треба визнати, що ми не можемо заглянути у майбутнє. Попри це, нам дано зрозуміти, чого треба уникати, щоб зустріч з ним не принесла розчарування. А те, що попереду нас чекають важкі випробування, вряд чи кого здивує. Оскільки жоден успіх не буває легким, тим більш в умовах війни.