Росія й Україна застрягли у взаємному цугцвангу, а американський посередник у цейтноті перед виборами тисне на того, на кого тиснути легше. Про чотири годинники цієї війни, запасні ходи української дипломатії та умови, за яких Україна не програє за часом, – у колонці засновника аналітичного центру "Об'єднана Україна", доктора політичних наук Ігоря Петренка для РБК-Україна.
Про війну дедалі частіше говорять шаховими словами: цугцванг і цейтнот. Мовляв, кожен хід погіршує позицію, а часу на роздуми немає. Цей діагноз точний лише наполовину. Від того, яку половину ми візьмемо, залежать рішення цієї осені.
У шахах цугцванг має умову, про яку забувають: гравець зобовʼязанийходити. У війні й у дипломатії хід можна пропустити. Тримати позицію – теж хід, і часто найсильніший.
Останні дні зробили цю метафору жорсткішою. 9 жовтня Дональд Трамп домовився з Путіним про російський дизель. 10 жовтня запропонував Україні нового лідера. 11 жовтня оголосив енергетичне перемирʼя, про яке Київ дізнався з новин.
У вересневому інтервʼю The Wall Street Journal президент назвав дві цифри: цього року Росія захопила близько 890 квадратних кілометрів, а Україна деокупувала 800. Чистий приріст для Кремля – 90-100 квадратних кілометрів за рік. Раніше, за словами президента, російська армія брала три-чотири тисячі на рік.
Це і є взаємний цугцванг. Росії кожен наступальний хід коштує більше, ніж дає. Україна не має ресурсу на операцію, яка змінила б лінію фронту стратегічно. Те саме в політиці. Путін не може зупинитися, не взявши того, що оголосив своїм, і не може взяти це за прийнятну ціну. Ми не можемо віддати те, чого він не взяв, і не можемо найближчим часом повернути те, що він тримає.
Суспільство бачить це й без шахових термінів. За опитуванням групи "Рейтинг" 3-5 жовтня, 62% українців вважають, що у війні зараз не перемагає ніхто.
Тому війна пішла в глибину: по нашій енергетиці й мостах, по їхній нафтопереробці й портах. Там ходи ще щось дають. Минулого тижня зʼясувалося, що наш найсильніший хід у глибині бʼє ще й по ціні пального в Америці.
Цейтнот – це не коли часу мало. Це коли його менше, ніж у суперника. А годинників на цій дошці щонайменше чотири.
Український іде найголосніше. Зима: відключення світла повернулися ще до морозів. Гроші: уряд оцінює вартість війни цього року у 155 мільярдів доларів, і наприкінці літа 27 мільярдів із них не мали джерела. Близько семи знайшли всередині країни, ще близько дванадцяти Мінфін розраховує закрити разом із ЄС, решту міністр фінансів називає критичною потребою. Премʼєр сказав прямо: від цих грошей залежить здатність вести активні бойові дії в першому кварталі 2027 року.
Російський іде тихіше, але його видала сама Москва. Першого жовтня на "Валдаї" Путін назвав взаємне припинення ударів по енергетиці безглуздим: навіть якщо Україна перестане бити по нафтопереробних заводах, санкції не дадуть Росії наростити експорт. Тоді це звучало як відмова. Виявилося, що це був прайс.
За вісім днів Мінфін США видав ліцензію на постачання російського дизеля на світовий ринок, зокрема до Америки. Вона діє до 7 квітня 2027 року. Перемирʼя Кремль за це не дав. Наступного дня на житлові будинки Запоріжжя впали пʼять керованих авіабомб. Російський годинник перевели назад, і зробив це посередник.
Американський – це справжній цейтнот. Третього листопада у США проміжні вибори. Я думав, що Білому дому потрібна до них картинка миру. Виявилося, йому потрібна ціна дизеля: Трамп сам пояснив угоду інтересами фермерів і далекобійників. Домовленість із Путіним оголосили саме тоді, коли українська делегація вела переговори у Флориді.
Наступного дня Трамп сказав, що Україні потрібен новий лідер, здатний укладати угоди. Посередник у цейтноті тисне на того, на кого тиснути легше. Путін зрозумів це раніше за нас: продав Вашингтону спокій на заправках до виборів і купив собі пів року без санкцій на дизель. Наше завдання стало важчим, але не змінилося: щоб наступного разу посередник платив не нами, а нам – ППО, зброєю, санкціями.
Європейський – найповільніший, і це водночас вада й страховка. Гроші надходять, Єврокомісія каже, що бюджетного розриву на цей рік немає. Проте закрити решту оборонної потреби до кінця року їй, за словами нашого Мінфіну, нічим: бракує інструментів. Після американської ліцензії санкційнулінію тримає саме Європа.
Уся стратегія Кремля сьогодні побудована на вірі, що наш прапорець упаде першим. Минулого тижня ця віра отримала підкріплення з Вашингтона.
Сильний гравець у цугцвангу шукає запасний хід: такий, що нічого не віддає, але повертає черговість супернику. Саме так я читаю заяву МЗС від 7 жовтня про пʼять режимів припинення вогню, до яких готова Україна. Перший – повний і безумовний, на який Київ погодився ще в березні 2025 року в Джидді. Далі – енергетичне й чорноморське перемирʼя за пропозиціями США, Індії, Туреччини та Єгипту.
Це не слабкість і не метушня. Жоден із цих ходів не коштує нам території, і кожен змушує Москву вголос сказати "ні". А кожне російське "ні" – це аргумент для Вашингтона, Делі, Анкари і Брюсселя. Ми не можемо змусити Путіна зупинитися. Але можемо зробити так, щоб його годинник бачили всі.
11 жовтня це спрацювало двічі. Трамп оголосив, що енергетичне перемирʼя набуває чинності негайно. Президент сказав, що для нього це новина, і відповів: якщо Росія згодна, Україна згодна. Того ж вечора він повідомив про удар по харківській ТЕЦ-5.
На пропозицію знайти нового лідера відповідь теж була не образою, а формулою: шістдесят днів повного припинення вогню – і Україна проводить вибори. Лідера обирає народ, а не партнер. А ключ до виборів тепер лежить у Москві: хочете виборів в Україні – дайте тишу.
Ціна в цих ходів є. Енергетичне перемирʼя зупиняє наші удари по нафтопереробці, головний наш важіль. Тому воно має бути взаємним, мати дату і перевірятися.
Програти цю позицію можна одним способом: походити замість суперника. На початку жовтня кілька відомих політиків заговорили про мир на важких умовах. Ярликів я не чіплятиму. Втома реальна, і бажання миру не потребує виправдань. За тим самим опитуванням, 57% українців підтримують припинення бойових дій і пошук компромісу на переговорах.
Але та сама соціологія показує межу. Поступки без попередніх умов підтримують 3%. Більшість готова говорити про них лише за гарантій безпеки від партнерів. Коли в публічному просторі зʼявляється перелік поступок, а Москва того ж тижня називає безглуздим навіть енергетичне перемирʼя, це не мирний план. Це торг із самими собою. Питання не "мир чи війна". Питання – хто платить за паузу і що її гарантує.
Після слів Трампа ця небезпека подвоїлася. Зовнішній голос каже "змініть лідера", внутрішні голоси кажуть "погоджуйтеся на важкі умови". Якщо вони зійдуться, Кремлю не доведеться робити жодного ходу. Владу в Україні можна й треба критикувати. Але хто керує країною, вирішують вибори, а вибори – після тиші. Не в іншій послідовності і не в іншій столиці.
Умов три. Перша – сповільнити власний годинник: ППО й розподілена генерація до морозів, бюджет і закони під зовнішнє фінансування вчасно, зміни в комплектуванні війська без відкладання ще на сезон.
Друга – не дати перевести російський годинник назад: американська ліцензія діє до квітня, тож європейські санкції, тіньовий флот і заморожені активи стають основою, а далекобійні удари зупиняються лише в обмін на взаємне перемирʼя з датою і перевіркою.
Третя – використати американський цейтнот, а не стати його жертвою: на столі весь час має лежати українська пропозиція, відмова щоразу має бути російською, а чути нас у Вашингтоні мають не лише в Білому домі, а й у Конгресі.
Цугцванг закінчується тоді, коли в когось зʼявляється добрий хід. Цейтнот – коли падає прапорець. Завдання України на цю зиму – щоб перше сталося в нас раніше, ніж друге в них.