Президент США Дональд Трамп доручив уряду відновити роботу відомої в'язниці "Алькатрас", яка понад 50 років не функціонувала. Вона знаходиться на острові біля Сан-Франциско і має дуже цікаву історію. У 50-ті роки вважалося, що втеча зі цієї в'язниці неможлива.
Що відомо про в'язницю "Алькатрас", як вона виглядала та чому її боялися навіть найстрашніші злочинці, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler).
Федеральний пенітенціарний центр Алькатрас (неофіційна назва - Скеля) був відкритий на острові Алькатрас, що за 1,25 км від узбережжя Сан-Франциско, штат Каліфорнія.
Будівництво форту на острові почали ще у 1850 році - для захисту затоки внаслідок "золотої лихоманки". Згодом форт почали використовувати військові - для ув'язнених.
У 1909 році армія знесла будівлю і залишила тільки фундамент, а у 1912 році була побудована нова в'язниця. Офіційно цей заклад для ув'язнених працював до 1963 року.
Місце для в'язниці було обрано не випадково - острів знаходиться в середині затоки з крижаною водою і сильними морськими течіями, що робило заклад абсолютно ізольованим.
Перші військовополонені з'явилися в Алькатрасі у 1861 році - це були полонені Громадянської війни з різних штатів. У 1898 році - військово полонені внаслідок Іспано-американської війни й кількість ув'язнених зросла з 26 до 450 осіб.
У 1906 році сотні ув'язнених були переміщені на острів з міркувань безпеки, бо у Сан-Франциско стався страшний землетрус, який знищив половину міста. У 1912 було побудовано великий тюремний корпус, а у 1920 ув'язненими заповнили усю 3-поверхову будівлю.
Алькатрас став першою військовою в'язницею тривалого утримання і з часом отримав репутацію місця з дуже жорсткими умовами щодо порушників дисципліни. Порушників карали суворо - найважча робота, ізолятор з обмеженим раціоном з хліба та води.
Попри свою репутацію, в Алькатрасі не можна було перебувати у камерах вдень і дехто з ув'язнених міг взагалі вільно переміщатися по території. Багато ув'язнених виконували роботи по господарству для сімей, що проживали на острові, а обраним навіть довіряли догляд за дітьми.
Варто додати, що деякі користувалися умовами, щоб організувати втечу з в'язниці, але всі спроби були марні - втікачі або поверталися назад, рятуючись від крижаної води, або гинули від переохолодження.
В кінці 1920-х на острові з'явилося поле для бейсболу, були організовані змагання з боксу між ув'язненими. На острів могли попасти цивільні з Сан-Франциско, які приїздили, щоб подивитися поєдинки або гру у бейсбол.
У 1934 році Міністерство оборони США вирішили закрити в'язницю через високі витрати на утримання і передали її на утримання Міністерству юстиції.
Період Великої Депресії та зміна керування Алькатрасом змінили цю в'язницю. У США сильно зріс рівень злочинності, з'явилися великі мафіозні сім'ї, окремі банди, йшли війни за сфери впливу, правоохоронці отримували хабарі, гангстери та злодії буквально тероризували суспільство. Тому влада вирішила знову відкрити Алькатрас, але вже як федеральну в'язницю.
Був розроблений проєкт реконструкції будівлі й фактично, що лишили недоторканим - це фундамент. Всі решітки замінили на металеві, у кожній камері з'явилася електрика, тунелі були замуровані, з'явилися спеціальні зброярні по периметру. У стелі вбудували сльозогінний газ, подача якого регулювалася дистанційно і мала захистити від бійок.
У в'язниці з'явилося 600 камер у різних блоках, серед яких D вважався найсуворішим і туди поміщали найнебезпечніших злочинців. А ще в'язниця отримала нового начальника - Джеймса А. Джонстона, який був відомий як людина строгих принципів і прихильник суворої дисципліни. До Алькатрасу Джонстон очолював в'язницю Сен Квентін, про яку ходило чимало чуток, що там найжорсткіші правила у всій виправній системі.
До ув'язнення в Алькатрас судді не засуджували, туди переводили особливо буйних, особливо небезпечних - з інших в'язниць. Виключення зробили для Аль Капоне - він сам обрав, де відбувати покарання.
Правила стали жорсткі - мінімальні привілеї на отримання їжі, води, одягу, медичної допомоги. Особисті речі були заборонені. Спілкування з відвідувачами, відвідування бібліотеки, можливість писати та отримувати листи - все це потрібно було заслужити працею та бездоганною поведінкою.
Тюремне життя починалося з підйому о 6:30, в'язням давали 25 хвилин на прибирання в камері, після чого кожен в'язень повинен був підійти до решітки камери для переклику. Якщо всі були на місці о 6:55, індивідуальні ряди камер відчинялися один за іншим, і ув'язнені рухалися в тюремну їдальню. Їм відводилося 20 хвилин на сніданок, потім їх шикували в шеренгу для роздачі тюремних робіт.
Одноманітний цикл тюремного життя був невблаганний, і його не міняли протягом багатьох років. Головний коридор тюремного корпусу ув'язнені називали "Бродвеєм", а камери на другому ярусі вздовж цього проходу були найбажанішими у в'язниці. Інші камери розташовувалися внизу, були холодними, й повз них часто проходив персонал і ув'язнені.
У перші роки роботи Алькатраса начальник Джонстон підтримував політику тиші - ув'язнених змушували утримуватися від будь-яких звуків протягом довгого часу, яку багато ув'язнених вважали найважчим покаранням. Було багато скарг із вимогою її скасування. Ходили чутки, що кілька ув'язнених збожеволіли через це правило.
Також були заборонені газети, журнали, будь-яке спілкування, музика, телебачення. Тобто - абсолютна ізоляція.
У східному крилі були одиночні камери ізоляторів, де не було навіть повноцінного туалету - просто діра у підлозі. В ізоляторі поміщали без верхнього одягу та на мізерний пайок.
Ув'язнені знаходилися постійно у темряві й тільки одна щілина - для їжі. В ізоляторі було холодно, а матрац видавали тільки на ніч. Поміщення в ізолятор вважалося найсуворішим покаранням і його боялися усі ув'язнені.
У березні 1963 році в'язницю вирішили закрити й причина була така сама, як і попередня - занадто великі витрати на утримання. Потрібно було робити ремонт, утримання ув'язнених було дороге, бо все необхідно було завозити з материка.
Після закриття було обговорення щодо подальшого використання острова. Хотіли навіть встановити там монумент ООН.
У 1969 році острів окупували група індіанців від різних племен, які скористалися законом про вільне переселення від 1934 року. Вони палили багаття прямо у будівлях, розмальовували стіни. Але надовго індіанці там не затрималися й у 1971 році їх вигнали з острова.
Після цього влада зробила острів частиною Національної зони відпочинку "Золоті ворота", а у 1973 році його відкрили для туристів.
За 29 років не було здійснено жодної успішної втечі з острова. Офіційно існує 5 ув'язнених, яких після спроби втечі не знайшли ані живими, ані мертвими. Було організовано 14 спроб втечі: сімох застрелили, двоє потонули, 5 зникли, інших схопили та повернули назад.
За деякими даними у 1962 році Френк Моріс та брати Енґгліни здійснили успішну втечу, але цей факт офіційно не підтверджений.
Острів без втечі. В'язниця розташована на скелястому острові в затоці Сан-Франциско. Навіть якщо хтось тікав з камер, його чекали крижана вода, сильна течія й акули. Жодна втеча не була офіційно успішною.
Найнебезпечніші в’язні США. Тут утримували серійних убивць, гангстерів (як-от Аль Капоне), психопатів, які не піддавалися контролю в інших в'язницях.
Жорсткий режим. Мінімум прав, повна ізоляція, мовчазні камери, заборона на спілкування, постійний контроль. Не тюрма - а стіна мовчання й страху.
Психологічний тиск. Ув’язнені часто божеволіли через ізоляцію. Один із відомих в’язнів сказав: "Тут не вбивають тіло - тут ховають душу."
Символ безвиході. У 1930–50-х "Алькатрас" став синонімом місця, звідки не повертаються. І навіть найжорстокіші злочинці боялися туди потрапити.
Деякі в'язні після закінчення терміну або переведення повертались до цивільного життя. Алькатрас функціонував з 1934 до 1963 року як федеральна тюрма, а не концтабір. Це означало, що деякі ув'язнені відбували свої строки повністю або частково, після чого їх переводили до інших тюрем або звільняли.
Наприклад:
Алвін "Крепиш" Карпіс, гангстер і спільник "банди Моллі", пробув там найдовше - 26 років. Його пізніше перевели в іншу тюрму і він навіть видав мемуари.
Роберт Страуд, відомий як "птахолов з Алькатрасу", хоч і провів багато років на острові, помер у в’язниці в Міссурі, куди його згодом перевели.
А ось тут починається містика:
Відвідувачі музею та експрацівники часто розповідають про дивні звуки: крики, зойки, шелест кроків, холодні протяги в ізольованих блоках (особливо у "Блоці D" - карцері).
Один з охоронців у 40-х роках стверджував, що бачив привида в 14-й камері, який зник після крику. Наступного дня охоронця знайшли мертвим.
Камера D-14 відома як "місце холоду" - навіть у спеку там стоїть крижаний дух, за словами екскурсоводів.
Ув'язнені розповідали, що чули музичні акорди, жіночі голоси, дитячий сміх, хоча на острові після 1934 року не було жінок чи дітей.
Ув'язнені стверджували, що повернутися фізично - можливо. Але психологічно? Не всі зуміли. А дехто, за переказами, так і залишився на острові - в іншій формі.
З часом в'язниця Алькатрас стала не тільки місцем, куди щороку навідується багато туристів, але й основних цікавих та містичних тем у мистецтві - літературі, фільмах та серіалах.
Вас може зацікавити:
Під час написання матеріалу були використані джерела: Вікіпедія, National Park Service - Alcatraz Island, FBI, History Channel, Smithsonian Magazine, Travel Chanel.