"За покладання квітів – 15 діб". Історик розповів, як в СРСР стирали пам'ять про Голокост

Пам’ять під контролем

За словами історика, євреї в СРСР знали про Голокост, оскільки майже кожна родина втратила когось зі своїх близьких. Про трагедію також знали ті, хто жив у містах, містечках і селах, де відбувся Голокост.

"Були стихійні акції у другій половині 1940-х, навіть ще до закінчення війни. Потім настав час державного антисемітизму, це стало небезпечно", - пояснює історик.

На початку 1960-х, на тлі відлиги, люди знову почали ставити пам’ятники, а держава замислилася над упорядкуванням цих ініціатив. Але після закінчення "відлиги" акції знову почали забороняти, а їхніх учасників переслідувати.

Ходити в Бабин Яр в СРСР – це було як ходити до пам'ятника Шевченка у шевченківські дні, – історик Віталій Нахманович (інфографіка РБК-Україна)

Зокрема, у вересні 1966-го у Бабиному Яру відбувся мітинг - він став першим масовим неофіційним вшануванням жертв Голокосту в СРСР і початком тривалої боротьби за право на пам’ять.

"Його офіційно назвуть "несанкціонованим мітингом", ті, хто йшов туди, не вважали, що чинять протестну акцію", - каже Нахманович.

У 1965-му провели офіційний конкурс на найкращий пам'ятник у Бабиному Яру, в 66-му видали книжку "Бабин Яр" Анатолія Кузнецова. Надалі у пам'ятні дні можна було ходити у Бабин Яр і навіть проводити офіційні заходи з вшанування пам’яті загиблих "мирних громадян і військовополонених", але не наголошувати на трагедії саме євреїв.

"Покласти вінки зі стрічками в пам’ять вбитих євреїв – це вже "дрібне хуліганство" і 15 діб. Такі акції проводили лише свідомі люди, більшість з них незабаром виїхали до Ізраїлю", - ділиться історик.

Меморіал у Львові пам'яті жертвам Голокосту (фото: Getty Images)

Жертви війни мали бути "радянськими"

За словами Нахмановича, інформація про Голокост на рівні держави також була. Втім, пам'ять про трагедію не вшановували через антисемітську політику. Цьому передувала і боротьба з народами, яку в СРСР розпочали ще у 30-х роках. Чи не першими, з ким почали боротьбу, були українці.

"Перед тим, у 1920-ті, радянська влада намагалася проводила так звану політику коренізації. Метою було розвивати радянську культуру у національній формі. Але швидко стало зрозуміло, що це сприяє формуванню національних рухів. Коли створювалася ОУН у 1927 році, серйозно розглядали питання співпраці українських націоналістів із Радянським Союзом. Більшовики навіть не розраховували на такі ефекти, і політику довелося згортати",- говорить історик.

З 1930-х років у СРСР почалися масові репресії на національному ґрунті. Спершу репресії торкнулися українців, пізніше - поляків, німців, греків, а наприкінці війни депортували кримських татар, чеченців і інгушів.

"На початку радянська влада боролася з класовими ворогами: капіталістів повбивали, селян "розкуркулили", депортували та заморили голодом. Коли ці вороги зникли, режим переключився на цілі народи, нібито "заражені буржуазним націоналізмом". Зрештою, черга дійшла і до євреїв, що виглядало дивно на тлі їхньої загибелі від рук нацистів", - додає Нахманович.

Комуністична влада прагнула створити єдиний "радянський народ". Відповідно, жертви війни мали бути спільними, "радянськими".

"До моменту формування "радянського народу" існувала ієрархія: старший брат - росіяни, молодші брати - народи союзних республік, а євреї стояли далеко. Їхні жертви були неспівмірно великі, а героїв більше, ніж мало би бути, - і це не вписувалося в радянську концепцію", - підкреслює Нахманович.

У Києві жертв Голокосту вшановують у Бабиному Яру (фото: Getty Images)