Пил на дитячих сукнях та штучне павутиння: як живуть містечка поблизу Покровська
Покровський напрямок став ареною тотального повітряного терору, де російські дрони полюють на маршрути забезпечення під Білозерським та Добропіллям. Кореспондентка РБК-Україна Анастасія Рокитна разом із військовими побувала у Білозерському та поблизу Добропілля, щоб побачити, як живуть міста недалеко від фронту.
Головне:
- Нова тактика повітряного терору: Російські війська зміщують удари вглиб Покровського району, дедалі частіше атакуючи цивільну та логістичну інфраструктуру далеко за лінією зіткнення.
- Війна за логістику: Росіяни ведуть "повітряне полювання" на транспорт, намагаючись заблокувати підвезення боєприпасів, доставку БПЛА та евакуацію поранених.
- "Павутиння" на полях: Символом нинішнього етапу війни стали кілометри тонкого оптоволокна від дронів-"ждунів", яке буквально обплутало поля, дороги та лісосмуги Покровського району.
- Пастка "нової нормальності": У прифронтових населених пунктах досі залишаються цивільні з дітьми, які адаптувалися до смертельного ризику та відмовляються від евакуації.
Поки російські війська намагаються просуватися на Покровському напрямку, їхні удари дедалі частіше зміщуються далеко за лінію бойового зіткнення. Під прицілом опиняються не лише українські позиції, а й міста, дороги та логістика, які забезпечують оборону.
Сьогодні війна на Донеччині має новий вигляд. Це не лише артилерія чи керовані авіабомби. Це десятки FPV-дронів, які чатують на дорогах, оптоволоконні безпілотники та антидронові сітки, під якими рух транспорту нагадує окрему військову операцію.
***
Червень, Донецька область. Вітер заходить у будинок культури Білозерська крізь вибиті вікна так само вільно, як колись сюди заходили глядачі перед дитячими концертами. Він перебирає рукави українських народних строїв, розвішаних довгими рядами на тремпелях, ніби перегортає сторінки чужої пам’яті.
Ще недавно в цих сукнях діти виходили на сцену під оплески батьків. Тепер вони мовчки висять у напівтемряві. Деякі плаття дбайливо загорнуті в прозору плівку – так працівники закладу намагалися зберегти те, що роками збиралося для свят, виступів і фестивалів.
Але пил війни знаходить шлях навіть крізь поліетилен. Сірий наліт осідає на вишивці після кожної вибухової хвилі. Російські обстріли раз за разом прокочуються містом, проходять через стіни й залишають по собі не лише вибиті шибки та уламки скла. Вони осідають на речах, які ще недавно були частиною мирного життя.
Фото: народні плаття у пилу (Анастасія Рокитна, РБК-Україна)
Саме сюди ми їдемо швидким "антидроновим" темпом разом із військовими, щоб на власні очі побачити чергові наслідки російських ударів по Покровському району. Району, де цивільних майже не залишилося.
Білозерське – адміністративний центр громади, який сьогодні опинився всього за п'ятнадцять кілометрів від так званої "кіл-зони" – території, куди безперешкодно дістають російські дрони та керовані авіабомби. Тут майже не буває днів без повітряної загрози. Наслідки видно всюди: на центральних вулицях, у вибитих фасадах, понівечених магазинах та порожніх будинках.
До повномасштабного вторгнення Білозерське жило звичайним життям шахтарського міста з чисельністю близько 14 тисяч мешканців. Попри те, що більшість жителів уже виїхала, тут досі триває евакуація.
Для росіян це місто – не самоціль. Його цінність визначає географія, бо через нього українські військові дістаються Покровського напрямку. Саме тому російські дрони дедалі частіше полюють не за окремими позиціями, а за маршрутами.
До міста ми рухаємося дорогами, накритими антидроновими сітками. Вони тягнуться над трасами, немов довгі темні тунелі, які мають приховати рух від ворожого ока. Але навіть під цим захистом усі їдуть швидко.
Правила дорожнього руху залишилися десь далеко за межами Донеччини. Тут діють інші правила – правила виживання. Головний дорожній знак на цих маршрутах – "Чуйка", детектор дронів, який безперервно сканує небо. Коли ми вийшли з авто, то одразу почули, що система оживає.
– Так, давайте під дерево, перечекаємо, – спокійно каже військовий із позивним "Єнот".
Ми відходимо ближче до дерев. За кілька секунд у повітрі з'являється знайоме дзижчання. Воно не схоже на літак чи вертоліт. Воно нагадує настирливу муху, яку неможливо побачити, але від якої залежить життя.
– Часто вони йдуть транзитом. Якщо не засвітився перед камерою, може пролетіти далі, – пояснює він.
Звук поступово віддаляється. Загроза проходить повз, а ми тим часом повертаємося на маршрут.
За словами Єнота, сьогодні контроль над дорогами іноді не менш важливий, ніж контроль над посадками чи окремими позиціями.
– Якщо логістика зупиняється хоча б на кілька годин, це означає затримку боєприпасів, евакуації поранених, ротації особового складу та доставки дронів. Саме тому росіяни дедалі більше ресурсів вкладають у повітряне полювання на транспорт навіть у Білозерському, яке досить далеко від лінії бойового зіткнення, – пояснює він.
Тим часом, за вікнами бачимо місто без життя. Зруйновані адміністративні будівлі, куди люди роками приходили оформлювати пенсії, соціальні виплати або скаржитися на сусіда, який пересунув паркан на кілька сантиметрів. Магазини, де колись знали графік завезення хліба краще за розклад автобусів. Порожні багатоповерхівки із чорними проваллями вікон.
Бачимо жінку, яка спокійним темпом рухається до своєї домівки. Цивільних в цьому населеному пункті зовсім мало, а ті, що залишились – не планують вже нікуди їхати. На діалог з журналістами не йдуть, намагаються уникати камери. Так і ця жінка.
Білозерське, як всі населені пункти Донеччини, куди дістають росіяни, мені нагадало Прип'ять. Хоча навіть там будинки виглядають більш зібраними.
– Це вже звична тактика росіян: знищувати населені пункти, логістику, ускладнювати будь-який рух до фронту, – говорить "Єнот", командир саперного взводу бригади "Рубіж", – Поруч Добропілля. До травня там ще було відносно спокійно. А потім почалися масовані бомбардування, скиди з дронів, постійні атаки. Росіян там немає. Але вони хочуть, щоб там не залишилося нікого.
На цьому напрямку противник давно зробив ставку на поєднання малих штурмових груп та тотального повітряного терору. Тут працюють російські підрозділи БПЛА "Рубікон" та "Судний день". Після їхньої роботи на дорогах з'являється все більше спаленої техніки.
Провівши кілька годин у Білозерському, ми пересідаємо до бронетранспорта "Новатор". Попереду нас чекає маршрут у бік Добропілля. Кожен виїзд до цього міста сьогодні як окрема операція.
За кермом "Убер" – до війни водій мікроавтобуса. Поруч "Рататуй" – колишній охоронець. У них своя система руху: один веде машину, інший безперервно контролює повітря.
– На Добропілля летить "Молнія", із заходу... Білозерське чисто... – коментує обстановку "Рататуй".
Напередодні вони вже натрапляли на оптоволоконний дрон-засідку, по-простому військові називають їх “ждунами”.
– Стояв просто біля дороги. Чекав, поки хтось проїде, – згадують військові.
Тоді пощастило, транспорт не потрапив під око дрона, і його вдалось знешкодити.
Взагалі, на війні слово "пощастило" звучить значно частіше, ніж хотілося б. Навіть професійна підготовка не піддається неочікуваному випадку.
Ми, тим часом, продовжуємо рух. Завдання водіїв: доставити екіпаж БПЛА на позиції. Бронетехніка – одна з головних цілей для російських операторів дронів.
"Рататуй" наказує всім стежити за небом через вікна та монітори. "Убер" концентрується на дорозі, де серед пилу й уламків можуть ховатися міни.
Усе відбувається швидко й без зайвих слів. Коли прибуваємо до точки, висадка починається ще до повної зупинки машини. Люди, антени, дрони, рюкзаки, обладнання: усе це миттєво зникає за посадкою. "Чуйка" мовчить, але це тимчасово, поки маємо умовний "жовтий рівень".
Щойно останній боєць залишає бронетранспортер, "Убер" одразу тисне на газ. Ми розвертаємося і виходимо з району, залишаючи за собою лише пил у повітрі.
Я дивлюся у вікно й бачу, як війна змінює ландшафт. Колись поля були всіяні уламками ракет, хвостовиками мін та нерозірваними боєприпасами, що вже тоді метафорично звучало в текстах. Але тепер з'явився новий символ цієї війни.
Оптоволокно. Незліченні кілометри тонкої волосіні лежать просто посеред полів, заплутуються в деревах, огортають дороги та посадки. Цілі ділянки землі вкриті цим штучним павутинням, яке виблискує, коли на нього падають сонячні промені. Кожна така нитка веде до дрона, створеного для того, щоб знайти й убити свою ціль.
Вже від’їхавши з цього міста, бачимо більш безпечну територію – Новодонецьке. Так, він більш цілий, але все рівно доступний для масованих обстрілів росіян. Саме тут бачу багато підлітків, їх батьків. Вони не збираються нікуди виїжджати.
– Ми звикли, та й зараз ніде не буває безпечно. Як стане гірше, виїдемо, але поки не маємо і розуміння, куди їхати. Дітям нормально, нам нормально, – неохоче відповідає одна з мешканок Новодонецького, якій, здається, вже не вперше ставлять таке запитання.
До слова, саме у це "нормально" через декілька днів прилітає три КАБа.
Часом здається, що за крайні роки війна вже в'їлась в ДНК українців. Те, що колись здавалося неприйнятним ризиком, сьогодні стало буденністю. Люди навчилися розрізняти звуки дронів, звикли оцінювати відстань до вибуху й продовжувати рух після сигналу тривоги. Ніби внутрішній спідометр страху відкалібрували заново, під нову реальність.
З такими думками ми й повертаємось на базу. Я відчуваю втому і потребую час на усвідомлення того, що бачила і відчувала. Хлопці, тим часом, готуються до наступних задач. Так, наче, слово "втома" їм й зовсім невідоме.