Контузія залишається "невидимою" травмою. Яку, на жаль, військові звикли масово ігнорувати або вважати чимось несерйозним. Про спершу непомітний, але накопичувальний ефект вибухових хвиль, провали в пам'яті та чому за порадою "просто не злитись" можна пропустити серйозну проблему – читайте в історії військового Ореста для РБК-Україна. Читайте також: "Не хочу передавати війну у спадок": історія добровольця, який не раз обдурив смерть
Головне:
У момент вибуху немає усвідомлення наслідків. У момент вибуху з’являється лише одне – бажання вижити, убезпечивши своє тіло від смерті. Спочатку свист у вухах, потім падіння на землю, пізніше секундна дезорієнтація.
Коли отримуєш контузію, спочатку цього не усвідомлюєш. Ти зайнятий іншим, більш важливим – виживанням. Усвідомлення контузії приходить пізніше, в момент спокою, коли тіло вже в безпеці, а мозок відходить від спалаху адреналіну.
Перші симптоми – сильна головна біль, таблетки не допомагають. Як і не допомагає бажання зрозуміти, що відбувається. Сон посилює біль, а необхідність піти до лікаря відкладається думками "це ж не поранення".
З часом приходять наслідки – непомітно і тихо. Бувши за крок до смерті, голова починає по-іншому реагувати на гуркіт закриття дверей, на рів мотоцикла чи просто далеко проїждженого авто. Мозок автоматично реагує на всі можливі загрози, з часом вичерпуючи з тебе весь час відпочинку, перетворюючи його на постійну перевірку на ймовірність повторного удару. Словом, починаються симптоми посттравматичного розладу (ПТСР).
Книги пишуть, що з контузіями треба змиритись і привчитись. З часом так і відбувається. Виключно до моменту нової. А потім заново по колу. Виснаження нервової системи несе за собою втому і вигорання, більш емоційне сприйняття реальності. А ти навіть ніде не фіксував своєї травми, тобі здавалось, що це "дріб’язково".
З часом ти випадаєш з соціальної картинки "нормально" і стаєш тим, на кого дивляться більш прискіпливо, від тебе не знають що очікувати, та ти й сам – цього не знаєш. Бо спогади про близькість смерті виринають неочікувано та точково.
Читайте також: Це не агресія: як насправді виглядає ПТСР і що робити, аби не нашкодити
Говорити про контузії з військовими – непросто. Для більшості з них визнання цієї травми дорівнює неідеальному образу бійця, який "крізь вогонь та воду". Ще більш відверто – уявлення серед побратимів про гідного солдата закінчується його пораненнями чи навіть смертю, навіть якщо менш постраждалий пройшов набагато більше боїв.
Навіть сьогодні, щоб поспілкуватись на цю тему, обрано стратегію анонімності, щоб побратими не вичислили, хто це, але, можливо, побачили в цій історії й себе. І це історія про Ореста.
Його бойовий шлях почався у 2017 році, коли тривала Антитерористична операція на сході України. З 2018 року – Операція об'єднаних сил (ООС), а з 2022-го – повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Бої в Рубіжному, Сєвєродонецьку, Лисичанську, бої в Бахмуті, Хромовому, Макіївці і Мирнограді. Цей чоловік знає, що таке війна і живе з її наслідками, роками не пов’язуючи свій стан із травмою.
У 2019 році за одну ротацію він зробив понад сотню пострілів із РПГ, згадує Орест.
"Тоді почалися перші симптоми: дзвін у вухах, головний біль, виснаження. Але ми це сприймали як "нормальну частину служби". Просто ніхто не пояснював, що це вже наслідки травми", – ділиться він.
Орест пояснює: є ще так звані мікроконтузії – наслідок постійної дії вибухових хвиль, стрільби, роботи важкої зброї: "Люди думають, що контузія – це тільки коли щось вибухнуло біля тебе. Але є ще мікроконтузії. Вони накопичуються роками – від постійної стрільби, від РПГ, від гранатометів, від артилерії".
Він говорить спокійно, без пафосу. Так, ніби описує звичайну частину служби. І в цьому - головна проблема. Перші симптоми ПТСР не виглядали як щось тривожне. Не було різкого болю, не було очевидної небезпеки.
"Перший дивний момент, який я запам’ятав, був із ключами. Поклав їх в холодильник, відвернувся, почав взуватися і потім хвилин 15 шукав ті ключі по квартирі. Коли побачив – тільки тоді згадав, що сам їх туди поклав. До цього зі мною такого не було", – згадує він.
Читайте також: "Другого шансу не буде". Історія офіцера Лакі, який вийшов з оточення в Серебрянському лісі
Такі епізоди почали повторюватися. Забудькуватість. Розсіяність. Відчуття, що думки "гальмують". Він каже: "Тоді не було навіть думки "я втомився" — було просто ігнорування. Ми отримуємо мікроконтузії роками – і не помічаємо цього". Але з часом змінився не тільки фізичний стан, а й відчуття себе.
Орест говорить про періоди після виходів, коли повертатися до цивільного життя ставало складно: "Після бойових мене починало дратувати все. Люди, шум, магазини, натовпи. Заходиш у супермаркет – бачиш, як хтось сміється, і тебе це злить. Хоча розумієш, що це ненормально".
Він згадує, що були періоди, коли не хотілося бачити нікого — навіть близьких: "Бували тижні, коли хотілося просто закритися від усіх. Ні з ким не говорити. Бути самому. Не тому що не любиш людей, а тому що просто не можеш витримувати контакт".
Найважчим, каже він, була не агресія і не злість. Найважчим була постійна втома: "Вона не проходить. Ти ніби завжди на нулі. Стаєш дратівливим, бурчиш через дрібниці. І сам собі не подобаєшся таким, але нічого не можеш із цим зробити".
Те, що описує Орест, має чітке наукове пояснення. Про це говорить нейропсихологиня та психотерапевтка центру Unbroken Евелія Більська. Вона пояснює: більшість людей просто не розуміють, що їхні симптоми мають фізіологічну основу.
"Хронічний головний біль, порушення сну, постійна втома, дратівливість, емоційна відстороненість, проблеми з пам’яттю, концентрацією, тривога – все це люди часто не пов’язують із контузією. Вони думають: "зі мною щось не так". Але насправді – це мозок працює інакше після травми".
За її словами, ключова проблема – у знеціненні: "Я постійно чую фрази: "само пройде", "я не псих", "іншим гірше". І майже завжди ігнорування симптомів призводить до хронізації. Чим раніше людина звертається по допомогу, тим більше шансів відновитися".
Під час вибухової хвилі виникають мікропошкодження, порушується нейронна взаємодія, формується нейрозапалення. Мозок працює в режимі перевантаження. Людина фізично не може функціонувати так, як раніше.
Сам Орест за допомогою звернувся не одразу. Точніше, не з власної ініціативи: "Я сам не пішов до лікарів. Мене туди фактично направили побратими. Вони роками говорили: "Ти вже не вивозиш".
Він зізнається: тільки під час лікування прийшло усвідомлення, в якому стані він був: "Мені прямо сказали: частину наслідків я нестиму з собою все життя. Бо звернувся пізно".
Головний меседж Ореста простий і жорсткий: контузія – це теж поранення. Вона може ламати навіть сильніше, ніж фізичні травми. Бо її наслідки ламають тебе зсередини: твою пам’ять, характер, стосунки, життя.
Евелія Більська пояснює, що причина не лише в системі, а й у культурі: "У нас є культура терпіти. Є страх виглядати слабким. Особливо серед військових. Є плутанина між психотерапією і психіатрією. Є дефіцит доступної інформації. І тому контузію досі не сприймають як повноцінну нейротравму, хоча за наслідками вона може бути не менш руйнівною, ніж видимі поранення".
Тут також виникає питання доцільності самих військових психологів частини. Адже вони числяться в бригаді "на папері", але рідко стають довіреною людиною для бійця. Ще складніше з цивільним психологом, який може бути чудовим професіоналом, але далеким від досвіду солдата.
Орест під час лікування з одним з цивільних психологів почув таку пораду: у момент агресії закрити очі і казати собі: "Я не злюсь, я не злюсь". Або "не сприймати ситуацію навколо так серйозно".
"Це не допомагало, я їх слухав, думаючи, що так правильно, але це мені не допомагало. Навіть ще більше злило. Потім, коли знайшов психолога з військовим досвідом, який теж служив, то відчув полегшення. Бо ми з ним говорили "однією мовою", – поділився чоловік.
Недооцінка професійності психолога для солдата – важливе питання, про яке мовчать. Досвід війни завжди буде нервовою ниткою, яка зачіпатиме душевний стан того, хто бачив бойові дії на власні очі. Це не загальна психологія, а окремий спеціаліст, який пройшов цей досвід і знає, як з ним жити. Військові й так скептичні щодо звернень до душевних спеціалістів, а після такого досвіду – й поготів.
Кожна людина прагне жити, і як би це дивно не читалось, але повернення в зону бойових дій та оточення "своїх" – це для солдата і є жити. Повторні вибухи, спалахи, моменти кризи – це стає звичним для бійця, на відміну від соціальних правил та норм, в які доводиться вписуватись в цивілізації. І саме психологи могли б стати тими, хто прокладе їм шлях з війни до тилу.
Орест після стількох років служби і морального виснаження в боях, сьогодні знову повернувся на фронт: "Я тут відчуваю себе живим, важливим, потрібним. Коли я вдома, то рідко виходжу гуляти, а як виходжу - доводиться відповідати на запитання людей: "Коли це закінчиться", "До чого нам готуватись". Або слухати похоронні дзвони, від яких хочеться втекти кудись подалі".
Він хоче побудувати сім’ю, і прагне спокою, але поки не знає, як віднайти баланс між пережитим і живим.
Читайте також: ПТСР чи просто сильний стрес? Психолог назвав відмінності та симптомів, які не можна ігнорувати.