"Я не хочу передавати цю війну у спадок": історія добровольця, який не раз обдурив смерть

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році одесит Денис (позивний "Ізя"; минулий напрямок його діяльності в ЗСУ унеможливлює оприлюднення прізвища нашого героя) мав "залізну" причину залишитися в тилу. Батько трьох неповнолітніх синів, він мав законне право не йти у пекло війни. Але Денис вчинив інакше.

Поки хтось шукав шляхи для втечі, він штурмував військкомати, де йому відмовляли саме через статус багатодітного батька. Він проривався на фронт із боєм, бо знав: якщо не зупинити ворога тут, війна прийде до кожного з його синів.

За майже чотири роки Денис пройшов пекло Херсонського напрямку, бої за Кринки та звільнення лівого берега Дніпра. Його тіло "позначене" війною п’ять разів: численні поранення, контузії та підірване здоров’я могли стати законним "квитком" додому. Та замість списання він обрав боротьбу – перекваліфікувався на пілота БПЛА, щоб карати окупантів з неба.

Денис двічі рятував життя побратимів, свідомо викликаючи вогонь на себе та відводячи ворожі дрони. Він не має за це "Золотої Зірки" і не женеться за славою. Його найвища нагорода – це чиста совість перед дітьми.

Стежки героя і автора цього матеріалу перетнулися в одній з військових частин Морської піхоти, в якій обидва маємо честь проходити військову службу. Почувши історію Дениса, як журналіст за професією, я вирішив розповісти про його шлях. Шлях справжнього героя, який служить прикладом патріотизму і гордістю для рідних і близьких.

Про ціну чоловічого вчинку, п’ять поранень і шлях у небо – у нашому відвертому інтерв’ю.

"Мене не хотіли брати – я проривався з боєм"

– Денисе, повернімося подумки у лютий 2022-го. Ким ти був до великої війни і як прийняв рішення піти на фронт, маючи трьох дітей?

– До війни я займався цілком мирними речами: IT, SEO- просування, оптимізація сайтів. Жив звичайним життям, хоча десь підсвідомо розумів, що велике вторгнення дуже ймовірне. Особливо це стало зрозуміло після того, як росія "визнала" так звані "Л/ДНР".

У мене не виникало сумнівів. Я не мав наміру відсиджуватися вдома, тому зібрав речі й поїхав до військкомату. А там – натовп, черги, море людей. І знаєте, мене не хотіли брати. Казали прямо: "У вас троє неповнолітніх синів, ми не можемо вас мобілізувати, йдіть додому".

Я їм тоді сказав: "Хлопці, а коли діти спитають мене: "Тату, де ти був, коли почалася війна?", що я їм відповім? Що ховався за їхніми спинами? Давайте автомат і вперед".

У підсумку я ледве пробився. Мене забрали чи не в останню чергу. Відверто кажучи, вже навіть думав хабаря давати, щоб взяли в армію. Уявляєш іронію порівняно з тим, що відбувається зараз?

– Ти потрапив одразу на фронт чи була підготовка?

– В 2000-2002 роках я проходив строкову службу у Нацгвардії, Президентський полк, "малинові берети".

Демобілізувався старшим сержантом. Але у 2022-му все відбувалося блискавично. Вже в березні я був у батальйоні ТрО. Часу на злагодження не було – одразу в бій. За штатом обійняв посаду водія-електрика, але фактично з першого дня став мінометником, професію, яку довелось опановувати вже в бою.

Напрямок – Херсонщина. Це були найгарячіші точки: річка, плавні, Козачі Лагері. Ми прикривали хлопців з мінометів, коли ті заходили на Кринки. Це було, мабуть, найважче місце на всьому напрямку – найвужче русло Дніпра і постійні щільні обстріли.

– З якими труднощами найчастіше доводилося стикатися на початках?

– Головні проблеми – слабке забезпечення та організаційні збої. Не вистачало техніки, зв’язку. Часто доводилося діяти в "пілотному режимі" – вчитися просто в бою. Людей було багато, добровольців вистачало, але гостро відчувався кадровий голод на професійних командирів та вузьких спеціалістів.

Багато речей – від амуніції до комп'ютерів – купували власним коштом або через волонтерів. Приміром, мій товариш за свої гроші привіз цілий КамАЗ взуття і так вдягнув ледь не пів батальйону. Тоді дійсно всі українці були або в ЗСУ, або для ЗСУ. Саме спільними зусиллями ми вистояли.

Денис разом з дружиною (фото: надане співрозмовником)

"Я розумів: краще загину я один, ніж ляжемо всі"

– Ти згадав про Кринки та лівий берег. Які моменти закарбувалися в пам'яті найсильніше?

– Найстрашніше – це коли ти сидиш на клаптику простору в пів квадратного метра, а у вікно до тебе заглядає ворожий дрон. Прямо залітає і вишукує ціль.

Пам’ятаю випадок у селі. Я ховався за старим холодильником у розбитій хаті. Чую – летить FPV. Він заплутався у шторі, яку я завбачливо повісив, і не вибухнув одразу. Я вирахував час, коли у ворога перезмінка, і зрозумів: зараз прилетить наступний, і тоді вже кінець. Вискочив, сховався під горіхом, навіть дихати боявся, поки дрон кружляв наді мною. Тоді мені відверто пощастило, адже втекти від FPV майже нереально.

– Знаю, що був епізод, коли ти врятував побратимів, відвівши удар на себе. Розкажи про це.

– Нашу групу засікли, коли ми перебували на позиції в бліндажі. Спершу працювали "скидами", розбили дах. Потім пішли FPV. Двері перекосило, закрити неможливо. Зі мною було ще двоє. Я розумів: якщо дрон залетить всередину – це братська могила.

Я вирвав дошку, підпер двері і притиснувся до них всім тілом. Пролунав страшний вибух. Шаленою ударною хвилею мене відкинуло, в голові шум, в очах потемніло – думав, втратив зір. Аж раптом чую звук наступного дрона. Кричу хлопцям: "Треба валити!".

Ми стрімголов вилетіли звідти. Побратими побігли в один бік, а я в інший – спеціально, щоб відволікти дрони й не викрити ще одну схованку. Я свідомо робив із себе мішень: краще загине один, аніж покладуть всю групу і "запалять" позицію. Дрони справді полетіли за мною.

Я петляв між хатами, городами, і якимось дивом удалося вціліти і тут. Години чотири довелось просидіти майже не рухаючись, чекаючи, коли все більш-менш стихне, аж поки не попрямував в останній схрон до побратимів. Я обережно туди заповзаю і гукаю:

"Пацаны, свои…". І тут у мене серце йокає, адже на таку фразу (російською !) зараз свої ж чергу з автоматів випустять. Миттю виправляюсь: "Хлопці, свої!". Чую у відповідь: "Ізя, ти?". "Так!" кричу. Обійнялись, привітали один одного з другим днем народження. Отак українська мова врятувала мені життя.

– До речі, Денисе, а можна поцікавитися звідки у тебе такий позивний – Ізя?

– Одразу зазначу, що до евреїв жодного стосунку не маю. А Ізя… щоб ніхто не здогадався! Я ж з Одеси, так ми вводимо супротивника в оману…(посміхається).

– Як вашу групу вдалося тоді евакуювати?

– Насамперед – завдяки мужності справжніх офіцерів, яких, на щастя, в ЗСУ вистачає. Наш заступник комбата по артилерії, підполковник, ми його звали "Батя", особисто приїхав нас витягувати під щільним вогнем.

На переробленому пікапі, який ледь не міни колесами розгрібав, з увімкненим РЕБом і під супроводом "Мавіків". Це була справжня спецоперація з порятунку особового складу. Завдяки таким командирам хочеться воювати далі.

У військоматі Дениса брати на сужбу відмовлялися, тому він "проривався з боєм" (фото: надане військовим)

"Росіяни своїх не кидають – вони їх підривають і спускають в море"

– А чи доводилося стикатися з протилежним ставленням командування?

– Командири бувають різні. Є кар'єристи, які думають про зірочки на погонах і готові виконувати безглузді накази навіть ціною життя людей. Але переважна більшість цінує своїх бійців. Наприклад, двоє наших комбригів спеціально перевелися в інші підрозділи, аби не посилати хлопців на забій. Для мене це приклад честі.

Немає потреби когось ідеалізувати, але визнаємо правду: недбале ставлення до солдатів у нас – це скоріше винятки, а не система, як у росіян.

– Що ти маєш на увазі?

– Для них виконати наказ, не рахуючись із втратами – це норма. Наприклад, ми були свідками подій до і після підриву Каховської дамби. Так ось росіяни навіть не чекали виходу всіх своїх солдатів. Хто не встиг – тих просто змило, наче тріски.

Трупи окупантів рознесло вниз по течії Дніпра, вони випливали і в Херсоні, і в Одесі. Весь світ побачив: "русские своїх" не тільки кидають, а й підривають і відправляють уплав на курорти до Криму. Щоправда, у вигляді розкладених мерців.

В української ж армії інша культура. Навіть у найгірших умовах ЗСУ піклуються як про побратимів, так і про цивільних. Приміром, після звільнення правобережжя Херсонщини наш підрозділ на певний час перекваліфікувався на рембат, щоб повернути життя у регіон. Доводилось відновлювати світло, воду, лагодити будинки. Люди зустрічали нас словами: "Солдатики, ми вас любимо", і це було неймовірно!

– Чи був ти свідком трагедій цивільних під час боїв?

– Була важка історія у 2023-му. В одному населеному пункті люди намагались евакуюватися, але росіяни їх засікли і накрили "Градами". Під час обстрілу снаряд впав поруч із цивільною машиною. Вловивши мить, коли обстріли трохи вщухли, ми підбігли до авто: там було молоде подружжя.

Машина понівечена, ми ломами й молотками вирвали двері, витягли чоловіка. Він ледь дихав, руки побиті, наче желе, але був притомний і все питав: "Що з дружиною?". "Все добре, – кажемо, – зараз ми вас у шпиталь відвеземо". А дружини вже немає. Від ударної хвилі та уламків її тіло розірвало, воно трималось купи лише завдяки одягу.

Потім з’ясувалося, що це було військове подружжя з одного підрозділу, вони служили разом. Не знаю, як склалася доля того чоловіка, але я б після такого спитав: "Навіщо ви мене врятували?". Це морально дуже важко.

П’ять поранень і шлях у небо

– Ти маєш п’ять поранень. За яких обставин вони отримані?

– Це накопичувальний ефект. У мене уламки за лівим вухом, у руці, в ногах, артроз колін, вивернутий хребет. Перше серйозне поранення – коли наш окоп накрило. Потім були контузії від КАБів, "Градів", дронів. Нас навіть газом труїли – хоча це заборонена зброя, та оркам на це плювати.

Востаннє мене вивезли з "нуля" у листопаді минулого року – тіло просто відмовило, я жив на знеболювальних.

Часто доводилося діяти в "пілотному режимі" – вчитися просто в бою, загадує захисник (фото: надане військовим)

Зрештою, через сирі підвали та окопи до поранень додалася відкрита форма туберкульозу. Я лікувався вісім місяців в одеському обласному протитуберкульозному диспансері, приймав такі препарати, що не кожен витримає. Але лікарі, і, зокрема, заввідділенням Галина Валентинівна, мене витягли, і зараз я вважаюся здоровим.

– Після такого "букету" травм ти ж міг на законних підставах демобілуватися. Чому вирішив повернутися та ще й змінити профіль?

– Дружина каже, що навіть, коли я був удома у відпустці, вночі прокидався і займав позицію біля вікна, чекаючи на дрони… Потрібен час на адаптацію, але я не хотів залишатися в тилу. Поки війна не закінчиться, моє місце там. Здоров’я вже не дозволяє бігати з мінометом, але для солдата робота знайдеться завжди.

– І яка у тебе зараз посада?

– Поки лікувався, часу не гаяв: закінчив курси операторів БПЛА, вивчив основи штучного інтелекту. Я вирішив: якщо не можу штурмувати ногами, буду карати ворога з неба. Тим паче у мене є мрія – пообіцяв синові, що знесу башту російському танку, бажано Т-90 "Прорив". І я це зроблю!

Зараз я вже у морській піхоті. Завжди хотів спробувати свої сили у цьому роді військ. Адже морпіхи в багатьох країнах – це еліта, і для мене честь бути тут пілотом БПЛА.

Про мотивацію та майбутнє

– Як ти оцінюєш те, що відбувається зараз із мобілізацією? Ти пішов добровільно, а зараз людей доводиться змушувати.

За моїми відчуттями, злам стався десь наприкінці 2023-го року. З одного боку, почали з’являтися недолугі накази та нехтування особовим складом. Паралельно з цим у цивільних в тилу зникла правильна мотивація.

Люди бояться армії, бо вважають, що туди йдуть помирати. Хоча, як на мене, треба налаштовувати себе на інше: ми йдемо нищити ворога. Це велика різниця.

Денис разом з синами (фото: надане військовим)