Медикиня Вікторія з "Азовсталі" не може зустрітися з донькою Алісою: шукає очима п'ятирічних дівчаток на вулиці

Вікторія Обідіна повернулася додому під час великого жіночого обміну. Медикиня із "Азовсталі" потрапила в полон окупантів ще навесні. Кілька місяців вона разом із донькою провела у бункерах заводу, і вони спробували евакуюватися.

Але з донькою її розлучили в одному з так званих фільтраційних пунктів – Обідіна потрапила до колонії, а її 5-річна Аліса дісталася Києва.

Дівчинку виявили в автобусі зовсім одну і зв'язалися із родичами – Алісу віддали бабусі. Разом з онукою вона виїхала до Польщі, де перебуває на цей момент.

Саме тому Вікторія зараз не може обійняти свою доньку. Дівчинка відеозв'язку розповідає мамі про улюблені іграшки, які польські слова вона вже вивчила і про те, що у неї випав перший молочний зуб.

"Все пропустила, пів року її життя пропустила. Пропустила перші зубчики, які випали. Вона витяглася, виросла. Стала така доросла", - каже Обідіна.

Вікторія зізналася, що на вулицях Києва очима шукає 5-річних дівчаток. Майже шість місяців вона не знала про долю своєї дочки.

До війни Обідіна працювала у військовому шпиталі медсестрою. Після повномасштабного вторгнення Росії її перевели в бункер "Азовсталь" разом із донькою - там вона продовжувала працювати медсестрою та допомагала пораненим. Маленька Аліса їй помагала.

"Вона ходила і роздавала пораненим пігулки – це скорочувало мою роботу на годину", – згадує Вікторія.

Аліса про час у бункері говорить неохоче, згадує, що там було холодно та темно. А ще зізнається, що не розуміла, чому кашу наливали у склянку, а не в тарілку.

"Якось вона запитала: "Це що, наш останній день?" Я розуміла, що це - наш останній день, але дитині не скажеш про це", - додає жінка.

7 травня Вікторія та Аліса поїхали на евакуацію цивільних. Мама фільтрацію не пройшла – окупанти знали, що вона військовий медик. Їй сказали, що її заберуть у полон, а доньку віддадуть до дитячого будинку.

Щоб урятувати Алісу, Вікторія у таборі для біженців віддала дитину малознайомій жінці Валерії. Та погодилася довезти дівчинку до Запоріжжя.

Єдине, що знала Обідіна про долю доньки – це те, що Аліса дісталася благополучно до Запоріжжя. Чи зустрілася вона з рідними – вона не знала.

Вікторія перебувала в колонії в Оленівці, і вона просила, щоб їй дозволили подзвонити батькам усі пів року, що там була. Такий дзвінок їй дозволили зробити лише наприкінці 5 місяця у полоні – так вона дізналася, що Аліса з рідними та у безпеці.

У полоні в українських жінок не було абсолютно нічого – ні води, ні їжі, ні одягу. На них постійно тиснули психологічно і щодня говорили, що в Україні про них забули. А ще про те, що жінки з полону нікому не потрібні – їх нема на кого міняти.

Вікторія зізнається, що день, коли її та ще 107 жінок повернули додому в рамках обміну - став її найщасливішим днем у житті.

Поїхати до дочки Аліси прямо зараз Обідіна не може - їй потрібно заново зробити всі документи, у тому числі закордонний паспорт. А ще пройти реабілітацію. Тому зустріч раніше, ніж за місяць не відбудеться.

Залишатися у Польщі Вікторія не планує. Вона хоче обійняти рідних, трохи відпочити, забрати Алісу та повернутися в Україну. Зараз вона планує зробити доньці справжній сюрприз і в умі всоте прокручує зустріч із донькою.

"Вона бігтиме мені назустріч, будуть обійми та багато сліз", - описує медикиня.

А поки що вона телефоном обіцяє Алісі, що треба почекати ще зовсім небагато.

"Я дуже тебе люблю, ми невдовзі зустрінемося з тобою і більше ніколи не розлучимося", - каже вона дочці.