Вчені розкрили 700-річну таємницю Стоунхенджа: допоміг льодовик
Свіже моделювання науковців показало, що найважчий камінь Стоунхенджа здолав шлях у 700 кілометрів не лише зусиллями людей, а й завдяки природному "конвеєру".
Про це інформує РБК-Україна з посиланням на дослідження, опубліковане у журналі JQS.
Складність будівництва та загадка походження
Стоунхендж збирали з каменів вагою від 2 до 25 тонн - це вимагало колосальних зусиль від людей, які жили ще до винайдення колеса.
Вівтарний камінь є найбільшим і найважчим серед так званих блакитних каменів, які встановили у Стоунхенджі приблизно за 2 000 років до появи відомих великих арок.
Геологічні пласти вказують, що ця піщаникова брила сформувалася з осадів давнього озера Окраді на території сучасної Шотландії.
Як льодовик створив природний "конвеєр"
Близько 15 000 років тому, наприкінці останнього льодовикового періоду, товстий шар льоду вкривав усю північну Британію. Льодовик поступово сунувся ландшафтом, збираючи уламки скель і транспортуючи їх на величезні відстані.
Науковці провели чисельне моделювання, яке розробляли протягом 5 років. Воно показало наступний маршрут руху рухомого льоду:
- льодовиковий щит захопив брилу в Шотландії і потягнув її на південь;
- порода була скинута на території Доггер-Бенк - височини у регіоні Доггерленд, який зараз покритий водою Північного моря;
- Доггер-Бенк функціонував як величезна кінцева морена - гряда з каміння та уламків, де зупинився льодовиковий "конвеєр".
Роль Доггер-Бенк та древніх людей
Близько 12 000 років тому Доггерленд залишався сухопутним мостом між Європою та Британією, а Доггер-Бенк був місцевою височиною з багатими природними ресурсами.
Люди епохи неоліту чудово розумілися на каменях та вибірково шукали матеріали для знарядь праці, тому вони могли цілеспрямовано обрати вівтарний камінь через його унікальні властивості.
Пізніше льодовики почали активно танути, тож рівень світового океану піднявся. Доггерленд поступово занурювався під воду, перетворюючись на невеликий острів, де спочатку і знаходилася порода.
Близько 7000-8000 років тому ця територія остаточно зникла під морем.
Загроза затоплення змусила людей завчасно евакуювати камінь на східне узбережжя Англії. Звідти його транспортували суходолом орієнтовно на 400 кілометрів до Солсбері-рівнини.
Переміщення відбувалося через Беркшир-Риджвей - давній висотний шлях неоліту, який називають найстарішою дорогою Європи.
"Люди [епохи] неоліту не лише мали можливості та здатність до координації дій, щоб перемістити велику скелю на сотні кілометрів, а й, ймовірно, усвідомлювали, що їхній ландшафт змінюється і що їм потрібно вживати заходів", - підсумували науковці.