В Україні було чимало радянських міфів і легенд про Другу світову війну. При цьому незручні для влади питання - замовчувалися.
Про це в інтерв'ю РБК-Україна розповів завідувач науково-дослідного відділу Другої світової війни Музею війни, кандидат історичних наук Олександр Білоус.
Експерт розповів, що раніше "було дуже багато радянських міфів про війну, легенд, навіть неіснуючих подій".
"Їх культивували, вбивали кожному в голову. Ніби так все і було. На певному етапі починало розмиватися - де правда, а де міф. Незручні питання замовчувалися", - поділився він.
Тим часом прорахунків і злочинів радянської сторони в роки Другої світової війни - "якось наче й не було".
За словами Білоуса, навіть після 1991 року (коли було схвалено Акт про Незалежність нашої держави) Україна перше десятиліття "продовжувала жити у світі радянської пам'яті".
"Так, дещо ми прибрали з підручників. Найбільш одіозні події чи імена", - визнав історик.
Водночас він зауважив, що українці продовжували вірити:
Історик повідомив, що своєрідний "злам цієї пам'яті про Другу світову" відбувся не в 1991 році й не у 2005 році (із приходом до влади третього президента України Віктора Ющенка).
"Навіть не у 2014 році - з початком російської війни проти України", - визнав Білоус.
За словами спеціаліста "він більшою мірою почав відбуватися з широкомасштабним вторгненням".
"Певні моменти ми починали заперечувати і раніше. Але тільки тому, що нам починали їх дуже вже нав'язувати. І ми починали переосмислювати ті події", - поділився історик.
Білоус розповів також історію, яка "ходила" свого часу в наукових школах і була чимось на кшталт анекдоту.
"Приїжджає молодий історик-дослідник в далеке село шукати ветеранів, свідків Другої світової. Запитує у бабусі: "Бабцю, як ви жили в війну?" Вона відповідає: "Дякую, синку, добре. Партизанів у нас не було", - поділився він.
Тобто там, де не було партизанів, війна для людей могла минати менш страшно, адже нацисти у відповідь на дії радянських партизанів часто влаштовували "каральні акції".
"Нам 50 років казали, що партизани - це народні месники, міфічні геракли, які поодинці воювали проти всієї окупаційної машини в Україні. Зараз ми вже можемо бачити зворотну сторону партизанської війни", - повідомив історик.
Він додав, що "в радянський час про це не говорили", але задачею партизанів було:
"І коли окупаційна влада почне тотальний терор, тоді населення подумає, що треба вибирати з двох зол легше. Людей штовхали до думки: "Ну забрали в 30-ті роки в репресії двох дядьків із села. Але ж такого жаху не було. Хай краще "червоні повернуться", - пояснив експерт.
Історик пригадав, як колись прочитав спогади одного з партизанських ватажків - Олександра Сабурова.
"Він описував один із партизанських боїв з німцями. Йшлося про бій в містечку Брагін. Мовляв, "ось ми зачепилися за край цього містечка, вже горить три хати, наші вже біжать рятувати". Тоді це сприймалося як щось нормальне. В більш зрілому віці я почав думати: мабуть, спалили не три хати, а третину міста. Але для чого ви його спалили", - поділився він.
Вщент було спалене також українське містечко Корюківка.
"Там залишилося кілька будівель, вижило кілька людей. Більш як 6,5 тисяч було вбито. Чому Корюківку спалили й знищили? Бо за два дні до цього партизани там провели "господарську акцію". Прийшли, перебили окупаційний гарнізон, забрали на залізниці зброю й продукти та відійшли", - розповів Білоус.
Отже, "акція знищення містечка була акцією у відповідь на це".
"Скільки таких акцій у відповідь було по Україні на дії партизанів? Можемо лише здогадуватись", - додав експерт.
Він повідомив, що Український інститут національної пам'яті свого часу порахував: за час німецько-радянської війни в Україні було спалено понад 700 населених пунктів.
"То чи варте взяття того Брагіна, та "господарська акція" в Корюківці, яка у майбутньому коштувала 6,5 тисяч людських життів?", - підсумував Білоус.
Нагадаємо, раніше ми розповідали, які помилки влади 1990-х призвели до трагедії сьогодні.
Крім того, ми пояснювали, чому в СРСР "забули" про завершення Другої світової 2 вересня.
Читайте також, за що в СРСР відправляли до Сибіру на 10 років, а іншим - роздавали премії.