ПТСР, втрата зору і терапія з собаками. Як захисники вчаться заново жити після травм
Коли військовий не спить ночами через ПТСР, втратив зір, або після поранення вже не може робити те, що міг раніше, медичних протоколів іноді замало. Тоді на допомогу приходить емоційне відновлення, яке військові проходять в реабілітаційному центрі МВС України "Пуща Водиця". Як українські воїни опановують життя заново, що спонукало військового Сергія все ж піти на лікування, як психолог з порушенням зору допомагає пацієнтам за принципом "рівний – рівному" і чому іноді собаки, з якими можна погратися, краще за ліки – в репортажі РБК-Україна.
Головне:
- Творчість як ліки: музика і спів допомагають бійцям боротися зі стресом, а для когось гітара – спосіб віднайти внутрішній спокій.
- Принцип "рівний – рівному": з військовими, які втратили зір, працює незрячий психолог. Це знімає бар'єри і дає надію, що повноцінне життя можливе.
- Чотирилапі терапевти: спілкування з собаками знижує рівень гормону стресу. Тварини допомагають ветеранам вийти із самоізоляції.
- Сімейна адаптація: реабілітацію часто проходять разом із родинами. Діти вчаться розуміти стан батьків через спеціальні ігри, що зміцнює зв'язок у сім’ї.
- Важливість навчання. Військових із втратою зору вчать побутовим речам: від орієнтації в просторі до застеляння ліжка.
Музикотерапія та "зірки на небі". Історія Сергія Красовського
Сергій Красовський пішов на фронт в перший же день повномасштабного вторгнення. Не вагався зовсім – знав, що мусить захистити рідну дитину та сім'ю. До великої війни Сергій працював на шахті, звикав до важкої фізичної праці, але 2022 рік, каже він, все змінив. Під час контрнаступу на Херсонщині він отримав поранення середньої важкості – постраждали рука та живіт.
"Сам до війни я був максимально оптимістичною людиною. Війна змінила мій настрій на фоні ПТСР. Почалися постійні проблеми зі здоров'ям, зі сном, із психікою. Спочатку я взагалі нічого про це не знав, а коли стан загострився, звернувся до лікарів", – розповідає Сергій РБК-Україна.
Рішення звернутися за допомогою він прийняв не відразу. Разом із дружиною Сергій уже 15 років, і саме вона стала свідком того, як війна "наздоганяє" його уві сні, стала звертати на це увагу. Вона й наполягла, щоб звернувся до фахівців.
"Вона мене знає дуже добре. Вона бачила, як я прокидався... Не хочу розказувати про всі нюанси. Просто настала така точка, коли я зрозумів: можу накоїти щось безповоротно. Тому вирішив звернутися до фахівців. Зараз працюю з лікарями та психологом", – ділиться він.
Крім душевних ран, нагадують про себе і фізичні: рука німіє при перевантаженнях, болить спина – дається взнаки шахтарське минуле. Проте в реабілітаційному центрі Сергій знайшов несподівані ліки – музику. Співати він любив завжди, але на війні бажання співати майже зникло.
В реабілітаційному центрі, куди його направили, проходять заняття музикою та співами – сюди спеціально приїздить професійний викладач гітари.
"Бажання такого спочатку не було. Але коли мене направили сюди на реабілітацію, я тільки-тільки приїхав, стояв на ресепшені. Вибігає жінка, каже: "У нас тут захід, буде музика, можна буде поспівати". Ну, я вийшов і заспівав. Тепер мені подобається, що тут є музикотерапія – вона дійсно допомагає лікуванню", – каже Сергій.
Співає чоловік не заради виступів, а для себе, хоча послухати його іноді приходять і друзі інших пацієнтів. Процес виглядає як творчий тандем: Сергій пропонує пісню, а досвідчений музикант підхоплює її на льоту. Втім, щоб пісня "пішла", потрібен особливий стан.
"Я сюди не співати приїхав, тут є свої процедури. Співаю, коли є можливість. Не завжди хочеться, навіть самому. Буває, це залежить від настрою чи здоров'я. Коли сильні головні болі або з'являється тривожність, я співати не можу. Але тут зійшлися зірки на небі", – пояснює захисник.
Музика Сергія відволікає, але він дуже сумує за домом. Його сім'я залишилася в Кривому Розі, і через службу та лікування вони не бачилися вже понад три місяці. Зараз його головне завдання – відновити спокій та повернутися до рідних тим самим оптимістом, яким він був до війни.
Творчість як ліки. Кому і як допомагають в центрі реабілітації
Медичний реабілітаційний центр МВС України "Пуща Водиця" працює після масштабної реконструкції близько трьох років.
Основний профіль – фізичне та психологічне відновлення захисників, а ще – поки рідкісний для України напрямок: адаптація людей, які частково або повністю втратили зір. Таким військовим допомагають заново орієнтуватися в просторі і бути самостійними, наскільки це можливо.
"Наші напрямки – це фізична та медична реабілітація, допомога фізичного терапевта, психолога та багатьох інших фахівців. Ми працюємо з мінно-вибуховими травмами, лікуємо людей із втраченими кінцівками, з втратою зору. Також пацієнти проходять важливий етап після протезної підготовки", – каже начальник реабілітаційного центру Юлія Шведенко РБК-Україна.
Крім основних шляхів, для реабілітації тут використовують і різні додаткові методи – якомога більше всього, що допоможе військовим покращити їх стан. Тут можна і поспівати, і прогулятися територією з собаками. Незрячі навіть висаджували дерева. Потім приїздили через деякий час, поверталися до своїх дерев і перевіряли, як вони виросли.
В Центрі є спортзал, де проходять заняття з професійними реабілітологами. Невдовзі відкриють нову залу для концертів та творчості. Хочуть, щоб у захисників була можливість грати не лише на гітарі, а й на інших музичних інструментах. Головна лікарка зізнається: хлопці на реабілітації дуже мріють про басейн. Вона сподівається, що з часом і цю ідею вдасться реалізувати.
"Ми додаємо творчі та соціальні методи. Але найголовніше – адаптуємо всю родину. У нас є можливість перебувати разом з рідними. Ми навіть одягаємо пов’язки на очі дітям: вони так граються і починають розуміти, в якому стані перебуває їхній батько чи мати", – розповідає вона.
В закладі постійно знаходиться мультидисциплінарна команда (лікарі різних спеціалізацій – ред.) і вирішує, як діяти покроково і чия допомога знадобиться тому чи іншому військовому.
Результати такої роботи часто виглядають як маленькі перемоги. Юлія згадує пацієнта Михайла з ДСНС, який приїхав до центру вже втретє разом із дружиною. Попри важкі порушення мови, зараз він починає говорити.
"Бачу результат наших пацієнтів, пишаюся цією роботою і персоналом. Не дивлячись на емоційне виснаження, на вигорання та власні проблеми в ці важкі періоди, люди залишаються поряд із пацієнтом. Для нас це велика відповідальність", – підсумовує Юлія Шведенко.
"Буває надія до останнього, що супертехнології відновлять зір"
Велику частину роботи займають складні випадки. Серед них багато захисників, які втратили зір повністю або частково. В реабілітаційному центрі працює незрячий психолог. Так тут реалізують принцип "рівний – рівному". Коли фахівець, який консультує, сам фактично перебуває в такій ситуації, що і військові.
Такий підхід допомагає швидше налагодити контакт, відвертіше говорити про складні переживання і формує відчуття, що відновлення можливе і дуже реальне.
В приміщення, де військові проходять фізичну реабілітацію, у супроводі колеги заходить психолог Олексій Діденко. Він працює тут більше року. Порівняно недавно чоловік закінчив магістратуру – навчався на психолога. Сам здивувався, що знайти роботу вдалося досить швидко – всього за пару тижнів.
"Іноді думаю, хотілося б більше часу на відпочинок. Але я радий, що можу допомагати зараз військовим. Тому й став психологом – щоб допомагати людям, які переживають душевні страждання, і щоб при цьому надихнути людину, дати надію, що можна жити далі", – розповідає фахівець.
Зір у Олексія став погіршуватися, коли той ще був дитиною. Але вна той момент все ще міг багато читати, любив вчитись. Лівим оком бачив досить добре і робив все, як зрячий.
Гірше стало, коли ставав старшим. Коли був підлітком, зір впав суттєво. Олексій вже не міг читати, як раніше, але ще ходив без тростини. Перевівся з однієї спеціалізованої школи з "незначними" проблемами зору в іншу, де вчилися вже ті, хто не бачить зовсім. Але навіть після цього йому вдалося отримати вищу освіту – спершу став бакалавром, а потім магістром.
Професія психолога, каже Олексій, навряд чи колись буде автоматизована штучним інтелектом: "Не уявляю собі робота, який би зміг встановити такий контакт, який можна побудувати між людиною та людиною".
Запраз військові звертаються до нього із багатьма питаннями. Найчастіше це проблеми зі сном, хронічний стрес, загальна втома від служби. Коли приходять незрячі, контакт з фахівцем може бути більш тісний, ніж з повністю зрячим фахівцем.
"Як правило, вони вже прогорювали свою втрату. Більше йде мова про соціально-побутову адаптацію. На те, щоб побороти страхи, пов'язані з опануванням того, що їм потрібно. І в якій вони обмежені через відсутність зору. Але сказати, що вони пригнічені і надломлені – такого немає", – відзначає Олексій.
У військових, каже психолог, іноді буває заперечення стану, надія до останнього, що якісь супертехнології відновлять зір.
"Я кажу в таких випадках: це можливо, але важливо відштовхуватися від того, що ми маємо зараз, і робити те, що можемо сьогодні", – пояснює він.
"Саме печальне те, що я не бачу, що їм"
Ми заходимо в одну з палат для захисників. Тут на час реабілітації живе Сергій. До того, як потрапити в Центр, він пройшов через пекло під Урожайним на Донеччині: у групу влетів дрон, побратим загинув, а Сергій вижив, але втратив зір.
Він хоче показати, що вже навчився робити, коли перед очима повна темрява. Щоб застелити ліжко, він виконує комплекс дій: відкриває шафу, знаходить потрібну полицю, на ній – білизна. Він акуратно дістає її, складає поруч на стілець. Спершу бере простирадло, і починає застеляти ліжко.
"Бачиш, як гарно ти все робиш", – хвалить чоловіка лікар-ерготерапевт.
"Це ж кімната, тут не так багато всього, то чому б я це не міг зробити", – відповідає той.
Він стелить ліжко уважно, міліметр за міліметром обмацуючи краї дивану, щоб розрахувати відстань. За простирадлом – подушка та все інше. Складає ретельно, але і справді не видно, щоб процес давався йому дуже важко.
"Саме печальне те, що я не бачу, що я їм. Що насипали – те і їм, поки не спробую. Але зараз у мене з’явилося багато вільного часу, якого раніше не було. Тож я вирішив навчитися грати на гітарі", – ділиться Сергій планами на майбутнє.
Коли рани не загоюються. Про приховані наслідки травм
Лікар Євген Симонець прийшов у реабілітацію з "великої хірургії". За його плечима – роки досвіду в хірургії легень та поєднаній травмі. Сьогодні він керує відділенням відновного лікування, куди потрапляють пацієнти з найскладнішими пораненнями.
Хоча центр працює з відновленням, хірургічний досвід лікаря стає вирішальним навіть на етапі, який вважається "негострим", каже він РБК-Україна.
"Найбільше тих, хто після мінно-вибухових, вогнепальних поранень. Багато прикордонників, службовців Нацполіції, Нацгвардії зараз на фронті, і до нас їх часто привозять з ампутаціями кінцівок", – розповідає лікар.
Найкраща нагорода для нього як лікаря – коли воїн знову починає вірити в одужання.
"Що мені завжди дає найбільшу радість в роботі – це посмішка воїна, вдячність в очах. Був один хлопчик зовсім недавно. Пересувається на візку: висока ампутація однієї кінцівки плюс поранення іншої. І в нього після мінно-вибухової травми теж була ділянка, яка не загоювалася, він з цим вже пройшов кілька госпіталів”.
Євген Симонець сформував план, як цю рану лікувати, і так його лікували весь період, поки хлопець був в центрі.
“За день до виписки він каже: "Євгеній Миколайович, я там з дзеркальцем подивився, а в мене там вже нічого немає, як це?". А я знаю, чому так, і собі так тихенько посміхаюся", – згадує лікар.
"Треба використовувати різні методи, намагатися допомогти. І врешті це дасть більше шансів на хороший результат", – пояснює Євгеній Миколайович.
Більше, ніж друзі. Як собаки допомагають ветеранам
Чи не найбільше емоцій в коридорах центру викликають чотирилапі гості.
"Щоразу, коли сюди йду, то думаю: я тут надовго. З собаками хочеться бути все довше і довше. Дуже чекаю, коли кінолог прийде знову. Це зовсім інша атмосфера. Собака довіряє людині без вагань, і ми маємо їй віддячити теж, теж маємо бути щирими", – каже один з військових, який прийшов поспілкуватись з собаками.
Це не просто собаки: це емоційна підтримка. Службово-розшукова Ванда, Кнопа, Ася, Поля та Локі допомагають бійцям виконувати вправи на координацію, увагу, і які вчать тримати в руках предмети. А головне – дають їм щирі емоції.
Задача в одній з вправ – утримувати м’ячик, балансувати і іншою рукою годувати собаку. Таким чином намагаються включити в процес реабілітації емоції людини.
"Коли проходить реабілітація, включаються всі сфери: психологічна, фізична, ментальна. – розповідає кінолог Катерина, яка регулярно приходить в реабілітаційний центр до військових з собаками, – Але емоційна сфера залишається дуже хиткою через постійні відкати, неможливість прогнозувати результат та тривале перебування в медичному закладі. В людини починаються такі емоційні гойдалки".
Дуже важлива умова для таких собак – абсолютна толерантність до людини. Через поранення чи вади зору пацієнт може випадково наступити на лапу або впустити милиці, і собака має сприймати це без жодної агресії.
Особлива зірка тут – собака Поля, перша в Україні поліцейська собака емоційної підтримки. Вона сама пережила травму хребта і дев’ятигодинну операцію, тому як ніхто інший знає про волю до життя.
Військовий Олександр каже, що такі зустрічі – це ковток свіжого повітря: "В мене вдома англійський кокер-спанієль. Собаки – моя слабкість. Собака ніколи не зрадить, нічого... як показує практика останнім часом".
Дослідники в усьому світі вже десятиліттями вивчають каністерапію (лікування собаками) і підтверджують її ефективність. Коли ветеран гладить собаку чи грається з нею, у його крові різко знижується рівень кортизолу, гормону стресу. І загалом це допомагає бійцям вийти зі стану "замкненості" та почати краще спілкуватись з лікарями.
Українські лікарі кажуть, що каністерапія прискорює соціалізацію бійців з ампутаціями. Собака не оцінює зовнішність чи щось ще. Вона просто приймає людину, якою вона є, і що допомагає ветеранам швидше адаптуватися до свого нового стану.
***
Наука давно довела: емоційний стан пацієнта напряму впливає на те, як швидко він одужує. Якщо людина налаштована негативно і думає, що їй вже нічого не допоможе, процес іде надзвичайно важко. Це працює й навпаки: налаштування на позитив і бажання не здаватися прискорює процес в рази.
Для когось велика перемога – коли він самостійно застелив ліжко, інший долає стрес, коли обіймає собаку. Головне – намагатися боротися далі й вірити, що відновлення навіть після надважких поранень – цілком реальне і досяжне.
Читайте також: "Не хочу передавати війну у спадок": історія добровольця, який не раз обдурив смерть
Це не агресія: як насправді виглядає ПТСР і що робити, аби не нашкодити