На жаль, в українському суспільстві досі поширене ставлення до тварин як до речей: їх дарують, прив'язують на ланцюг, залишають чи здають у притулки, коли ті стають "незручними".
Керівниця Gostomel Shelter у Гостомелі, Марія Вронська, поділилася з РБК-Україна чотирма щемливими історіями своїх підопічних. Ці зраджені собаки пройшли жорстокість і втрати, показавши неймовірну силу духу. Їхні долі - яскравий приклад того, як ми шукаємо "пса Патрона", а не хвору чи покинуту тварину з реальними потребами.
Цей песик став небажаним подарунок та жертвою чужих рішень. Його історія -
гарний приклад того, що наше суспільство дотепер ставиться до тварин, як до речей.
Його "подарували" діти своїм батькам, щиро вважаючи, що це прояв любові. А для батьків це було тягарем. Його сприймали не як живу істоту, а як предмет - милий, модний, поки зручний.
Коли він був тендітним цуценям, йому пошкодили хребет і викинули в притулок. Песик втрачав здатність ходити з кожним днем. Ми щодня отримували десятки запитів із бажанням "забрати". Але варто було згадати про необхідність лікування, яке коштує десятки тисяч, люди зникали. Усі хотіли собі "пса Патрона", а не істоту з реальними потребами.
Чи винен він в помилках людей? Думаю, що ні. Нас як притулок звинувачували в тому, що залякуємо людей, але ми детально відбирали серед сотні запитів ту саму сімʼю, яка більше не зрадить. Бо люди в ньому продовжували бачити лише породу, а не живу істоту.
І ця сім'я з'явилася. Сьогодні Грей ходить. Навіть, ми б сказали, гасає. У нього є дім та любов.
Джек-рассел-тер'єр Грей (фото: Gostomel Shelter)
Колись він жив в сім'ї. Любив дітей. Вірив людям. Але потім почалася війна і він став незручним. Цього пса зрадила родина. Його просто передали першим, хто погодився взяти.
У новій родині з ним не впоралися. Йому надягали каструлі на голову та били. Він терпів, але все ж захистив себе та покусав власників. І тоді його вирішили приспати. Наче життя можна вимкнути одним рішенням і тварина винна у злі, яке з нею зробили.
Але його врятували, і він опинився в нашому притулку.
Не менше пів року знадобилося, аби він дозволив до себе підійти. Зараз досі, коли заходиш до нього у вольєр, він відходить в куток і чекає, поки ти вийдеш. Грей не кидається. Не гарчить. Але і не підходить. У нього є межі. І ми їх поважаємо. Це він - не "зла" собака. Він лише одного разу повірив і, сподіваємось, що повірить ще раз.
Грей (фото: Gostomel Shelter)
Ігарьошика знайшли в Київській області. За словами місцевих мешканців, він тривалий час жив на вулиці під "наглядом громади". Його не били, не проганяли - але й не брали відповідальності.
Все змінилося, коли собаку збило авто. Хребет зазнав удару. Після травми на місці удару почала рости пухлина - прямо на спинному мозку. Це означало щоденний біль і поступову втрату рухливості. Чому його привезли до притулку лише через місяць після аварії - запитання, на яке немає чіткої відповіді. Але цей місяць став вирішальним.
Коли пес потрапив до притулку, він ще робив спроби ходити. Хірургічне втручання було надто ризикованим: пухлина торкалась спинного мозку, і її видалення могло залишити тварину паралізованою.
Ми ухвалили складне і дороге рішення - пройти курс хімієтерапії, бо це був шанс для нього. Але це не допомогло і він втратив здатність ходити.
Звичайно спершу люди "дуже ним цікавились". Але потім, як він втратив здатність ходити, люди зникли. Сьогодні він пересувається на візочку. І щодня зустрічає волонтерів із тією самою світлою, відкритою посмішкою. Він грається, реагує на голос, радіє дрібницям. Цей пес з найдобрішими очима.
Його історія - про те, як тварини здатні пристосовуватись до змін, які людина часто не витримує. Він не жаліється, не ображається і, здається, розуміє більше, ніж ми думаємо.
Ігарьошик (фото: Gostomel Shelter)
Я побачила її в Instagram. Хтось із Миколаївської області благав: "Заберіть алабая з ланцюга, поки не пізно". І я думала, то цуценя. Така вона худа та мала.
Мій чоловік зранку сів у машину і поїхав. Знайшов СТО, де її тримали. Не без труднощів, але вмовив її зайти в клітку і привіз мені.
Це моя собака. Хоча більшість тварин, яких я рятувала, згодом знаходили інші родини - вона залишилася. Вона була серед тих одиниць, кого я вже не змогла віддати.
Виявилось, що Міка - не щеня, а стара собака. Її нирки відмовляли, тому ветеринари чесно сказали: це 100% смерть, лише питання часу. Але вона ще мала шанс на кілька тижнів тепла, спокою, любові. Вона прожила з нами трохи менш як два місяці та померла в моїй спальні.
Кажуть, алабай обирає одного господаря на все життя. Здається, вона тоді обрала мене.
Міка стала моїм першим алабаєм. Після неї я більше не могла відмовляти тим, хто нагадував її. Вони були різні - з різними долями, характерами, болями. І ми приймали їх усіх, поки були сили й місця.
Я досі не можу її відпустити. Бо вона навчила мене, що навіть кілька тижнів турботи - це ціле життя для того, хто раніше мав лише холод і самотність.
Алабай Міка (фото: Gostomel Shelter)
Вас також може зацікавити: