У 2048 році закінчується заборона на видобуток копалин в Антарктиці, де зосереджено 10% світових запасів мінералів. Україна входить до елітного клубу з 29 держав, які ймовірно вирішуватимуть долю цих багатств. В інтерв’ю РБК-Україна очільник Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий пояснює, навіщо нам власна станція на іншому краю світу, як наші вчені роблять відкриття рівня Nature та чому нам не потрібні старі російські станції навіть як репарації. Читайте також: "Якщо Антарктида розтане – міста підуть під воду". Інтерв'ю з полярником про роботу на краю світу
Головне:
Україна входить в "Антарктичний клуб" країн, які володіють інфраструктурою в Антарктиці (інфографіка РБК-Україна)
– 6 лютого виповнюється 30 років, як Україна повернулась в Антарктику. Як в середині 90-х, на той час зовсім молода держава, прийшла до розуміння, що треба представити себе в Антарктиці? На тлі яких подій відбулося наше повернення?
– Перші роки незалежності були дуже складні: виявилось, що ми абсолютно не уявляли, як жити в ринковій економіці. У ті часи зарплати були у розмірі 5-20 доларів, і то їх могли по пів року затримувати.
І у таких умовах Україна ухвалює рішення повернутися в Антарктику. Це не відповідало бюджетним можливостям держави, але це яскравий приклад, як попри бідність у нас були амбіції, бачення майбутнього країни й готовність інвестувати у нього.
Навіть зараз, вже майже на п'ятому році великої війни, наш тил живе набагато ситніше, аніж було в 90-ті. Але тоді ми мислили стратегічніше, ніж зараз.
Рішення про Антарктиду ухвалили з перспективою на багато десятиліть вперед. Адже поки було вікно можливостей для молодої держави, треба було зайняти своє місце у престижному "Антарктичному клубі".
Це рішення пролобіювали українські науковці. Cаме наука змогла достукатись до політичного керівництва держави, а воно швидко і охоче сприйняло пропозиції повернутись в Антарктику.
– Чому можемо говорити саме про повернення України, а не початок "освоєння" Антарктики?
– Антарктика для українців не була чимось чужим та далеким. Навпаки, наші земляки брали участь ще в найперших експедиціях 200-річної давнини, які відкривали континент. І вся радянська Антарктика з 1940-х і до 1992-го не обходилась без українців.
Ми були ключовою складовою експедицій: кожен третій радянський полярник – українець. Деякі функції закривали виключно наші співвітчизники.
Єдине підприємство на всю Радянську імперію, яке спромоглося зробити транспорт, який би їздив при -50 градусів, це було Харківське КБ імені Малишева.
На їхньому всюдиході "Харків'янка" трималась вся логістика радянських полярних експедицій, зокрема гордість Союзу – станція "Восток". Харків десятиліттями забезпечував експлуатацію й обслуговування станції.
До 1980-х в небі Антарктиди з усієї радянської авіації було представлено лише київські літаки з КБ "Антонова". Ми не просто надавали техніку, там щосезону працювали наші льотчики-випробувальники.
Китобійний радянський флот на 90% складався з моряків з Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Це історія жахливого злочину Союзу проти природи й браконьєрського бездумного винищення популяцій китоподібних, але це також наша історія.
Схожа ситуація була і з рибальством, де теж важко було когось знайти, окрім українців. Тому передумови повернення України в Антарктику були дуже серйозні.
Після здобуття незалежності в Україні було близько 200 людей, які мали досвід в радянських антарктичних експедиціях. Ще десь тисяча людей були задіяні в дослідженнях зразків, які експедиції привозили сюди. Ці науковці поставили питання про повернення в Антарктику.
– Чому Україна після розпаду СРСР залишилась без полярних станцій?
– Все радянське майно за кордоном після розпаду СРСР мало бути поділене між республіками, які його створювали. Це було прописано в Біловезькій угоді.
Із 12 радянських антарктичних станцій ми претендували на 1-2. Насправді це скромно. Ми вважали, що отримаємо їх, як правонаступники Союзу, але не врахували ставлення росіян до цього питання.
Російське керівництво вважало Антарктиду стратегічною перспективою і не збиралось до неї допускати ще когось з колишніх радянських республік.
Так у 1992-му все майно Совєтської антарктичної експедиції за одну ніч стало майном Росії. І це було абсолютно незаконно.
До речі, РФ не спромоглась їх утримувати. Сьогодні із 12 станцій працює 6, решта – законсервовані.
У 1993 Україна створила Центр антарктичних досліджень (нині – Національний антарктичний науковий центр) і зробила безуспішну спробу отримати радянську станцію у спадок.
Взагалі, вся історія заснування центру – це заслуга в першу чергу трьох людей: професора фізики Геннадія Міліневського, та вже покійних академіка-геолога Петра Гожика, і Юрія Оскрета, який був пов'язаний з авіацією.
І Україна опинилася в дивній ситуації: є антарктичний центр, пара сотень полярних науковців, а от станції нема. Щоправда, тоді ще лишався науково-дослідний флот. Пізніше його бездарно знищать – пустять на метал.
Відновлювати його з нуля довелося аж у 2021-му. Втім, у 90-х ще був оптимізм, бо хоча б кораблі у нас лишились і нам було, з чого починати.
– Як нам досталась британська полярна станція? Чому нам її фактично віддали?
– У 1993-му Британія шукала країну, якій можна було б передати станцію "Фарадей", бо подальша її експлуатація для британців була логістично незручна і невигідна.
Вони побудували собі нову станцію "Розера" за 350 кілометрів південніше – в рази більшу, з великим причалом та злітно-посадковою смугою. На "Фарадеї" ландшафт не дозволяє це зробити.
Усі вимірювання на новій станції британці починали "з нуля". А на "Фарадеї" низка спостережень проводились із 1940-х, тому просто припинити їх було б злочином проти світової науки.
Британія знайшла мудре рішення – передати станцію країні, яка зможе продовжити вимірювання з тою ж точністю та якістю. Тобто світова наука отримуватиме ці дані, але зусиллями країни-наступниці, яка хоче зайти в Антарктику.
Офіційно "кастинг" не оголошували, але фактично він був. Нашим основним конкурентом стала Південна Корея. Її ключовою перевагою були гроші. Вона й зараз багатша за Україну, а в 90-ті контраст був колосальний.
Втім, вони програли по людському капіталу – для них Антарктида була "з нуля", а ми мали майже 200 науковців, які раніше працювали в радянській Антарктиці.
Читайте також: Пінгвіни, ізоляція і полярна ніч: як живуть полярники на станції "Академік Вернадський"
Британці побачили, що українці мають той же рівень володіння технологіями і науковими знаннями, що й вони, а от корейців треба всьому навчати – щонайменше ще три роки станція мала б працювати з подвійним штатом, британсько-корейським, аби її передали наступнику.
Українцям же можна було просто віддати умовно за тиждень. Хоча кілька наших полярників 'їздили на стажування до британців, щоб дізнатись нюанси, як працює "Фарадей", бо не всі практики були ідентичні радянським.
Тож виключно завдяки людському капіталу бідніша економічно Україна виграла кастинг у багатої, але на той час недосвідченої Південної Кореї.
Тоді почалася історія вже не українців у Антарктиці, а саме української Антарктики під нашим прапором. У 1995-му ми підписали цю історичну угоду, а реалізація її відбулася 6 лютого 1996-го, коли на станції "Фарадей" підняли синьо-жовтий прапор і на карті світу з'явилася станція "Вернадський".
В історії з отриманням станції "Фарадей" величезну роль зіграв Сергій Комісаренко – багаторічний директор інституту біохімії НАН, який тоді був першим послом України у Великій Британії.
У молодої країни не тільки грошей не вистачало, а й кадрових дипломатів, тому часто ними ставали люди з інших сфер. Далеко не факт, що наше посольство могло б протягнути історію зі станцією, якби першим послом у Британії був би не науковець за фахом.
– Як влада і народ поставились до ідеї повернутись на крижаний континент?
– Тодішнє політичне керівництво було прихильне до полярного напряму: антарктичний центр заснували при Леоніді Кравчуку, а вже при Кучмі ми підписали договір з британцями.
Коли виникла логістична проблема з відправкою другої групи першої експедиції полярників, то Кучма позичив свій президентський літак, щоб доправити їх до Південної Америки – частину шляху вони здолали "бортом номер один".
Ставлення народу теж було показовим. Бюджет не закривав потреби першої експедиції. Тоді один з ініціаторів цієї історії звернувся по радіо до українців: "Ми вперше збираємось як незалежна країна їхати в Антарктиду, скиньтесь, будь ласка, на експедицію".
І хоч люди самі не мали грошей, вони донатили. В антарктичний центр дзвонили виробники ковбаси і казали, коштів нема, але можемо відвантажити нашу продукцію вам в дорогу. Навіть лікеро-горілчаний завод пропонував свою допомогу.
Це дуже показова історія духу того часу, якого нам інколи не вистачає зараз – готовності скидатись на майбутнє, інвестувати в наших дітей та онуків.
– Чи може Україна після перемоги забрати в РФ кілька антарктичних станцій?
– Вони були зроблені по-совєцьки, експлуатувалось по-к*цапськи – нащо нам ці розвалини? Думаю, у списку репарацій, які ми пред'явимо росіянам, будуть гроші, а не майно.
Ми самі вирішуватимемо, де і що будувати. Якщо частина репарацій буде закордонними об'єктами Росії, я б в цей перелік не включав антарктичні станції. Це не раціонально.
А от деякі промислові об’єкти країн третього світу могли би нас зацікавити. Наприклад, бокситові родовища у Гвінеї, прямо при них є два наукові центри, які утримує Росія. В контексті репарації це цікаво.
А в Антарктиді хай самі зі старим барахлом возяться. В 90-ті це було актуально, зараз – вже ні.
– Іноді досі в мережі зустрічаються закиди, навіщо Україні Антарктика… Що ми все-таки з цього отримуємо?
– Кампанію про недоцільність Антарктики під час війни почав одіозний Анатолій Шарій. Ні для кого не секрет, що він за великі гроші працює на Росії. Умовно кажучи, він "полковник інформаційних військ РФ".
Шарій перший поставив питання, нащо Україна витрачає гроші на Антарктиду під час війни. У людей з критичним мисленням мало б виникнути питання, якщо російські пропагандисти таку увагу приділяють цьому питанню, значить Росії треба, щоб нас не стало в Антарктиді.
Але частина суспільства не завжди може скласти 2 плюс 2, простіше не вмикати критичний розум, а одразу кидатись в дурні емоції.
Російський пропагандист тицяє пальцем в українську Антарктиду і окремі наші патріоти починають заливатися шакалячим лаєм. Це класичний приклад корисних ідіотів та грамотної ворожої інформаційно-психологічної операції.
Українцям, які бачать сенс в наявності науки у нашій країні, пояснити доцільність полярних досліджень просто.
На сьогодні українська Антарктида – це одне з небагатьох вікон можливостей, коли український науковець може не емігрувати, а розвиватись і вдосконалювати свої вміння вдома, і при цьому бути частиною світової науки й брати участь у передових міжнародних дослідженнях.
Присутність якоїсь країни в Антарктиці - це приналежності до так званого "першого світу". Є три маркери цієї приналежності:
Це те, що вирізняє, де закінчується перший світ, а де починається сомалійський селянин з мотикою.
На початку незалежності у нас було це все, але ми профукали український космос, на 20 років профукали українські дослідження Світового океану, повернулись до них тільки в 2021 році.
Єдиною ланкою, яка нас з’єднувала з технологічно просунутими країнами, тривалий час залишалась Антарктида. Океани і космос доводиться потроху відновлювати.
Зараз з великою війною виникло розуміння, що без космосу ми нікуди не дінемось. Якби це розуміння було раніше, можливо б трохи по-іншому йшла війна.
– Втім Антарктида – це не тільки про науку. Це потенціальний матеріальний ресурс для країн.
– Антарктика – територія, яка не належить жодній країні. Долю цієї території вирішує "Антарктичний клуб", тобто ті країни, які мають свою інфраструктуру в Антарктиці і право голосу у договорі про Антарктику.
Таких країн зараз є всього 29, при тому, що у світі – майже 200 країн.
Країни-члени клубу мають право вирішального голосу, ще 54 країни стоять в черзі і прагнуть отримати такий статус. Україна його вже має, а з ним – і право голосу та вето. Це важливо, бо в Договорі про Антарктику всі рішення приймаються консенсусом.
Ці права ми отримали не просто так, а продемонструвавши, що на нашій станції "Вернадський" відбуваються цілорічні експедиції, що маємо свою інфраструктуру і постійно діючий свій персонал. Це стало підставою у 2004-му приєднатись до договору про Антарктику з правом вирішального голосу.
Отже, Антарктика – це 10% площі планети. І відповідно, це приблизно 10% всіх мінеральних запасів. Вони усі ще не розвідані і ніколи ніким не експлуатувались.
Це фактично велика планетарна недоторкана заначка, бо діє протокол Договору про Антарктику, який поки забороняє видобуток корисних копалин.
Термін дії протоколу закінчується у 2048-му. Шанси, що він буде продовжений, близькі до нуля. Подивіться на позицію Штатів, додайте позицію Росії та Китаю і накладіть на те, що протокол можна подовжити за умови консенсусу всіх 29 держав. Тож ймовірність, що новий протокол діятиме – дуже низька.
Тож з 2048-го може початися щось на кшталт золотої лихоманки, яка була на Алясці. Відкривається одразу 10% площі планети, які ніколи ніким не розроблялись.
Саме ці 29 країн матимуть право вирішального голосу при розподілі ресурсів та встановленні правил їх видобутку.
А президент США нещодавно чітко показав, що навіть в ХХІ столітті питання володіння критичними мінеральними ресурсами лишається наріжним каменем і економіки, і політики.
Тож не дивно, чому російська пропаганда під час війни вирішила звернути увагу на питання України в Антарктиді. Росіянам небажано, щоб ми там залишалися.
– Чи дійсно на острові Галіндез, де розташована наша станція "Академік Вернадський", вже виявили поклади газу і нафти?
– У районі Галіндеза проводились дуже попередні дослідження, які були обмежені тим, що ніхто нічого не міг бурити. Але за даними таких опосередкованих методів є підстави припускати, що там можуть бути певні копалини.
– Оскільки Україна присутня в Антарктиці, це дає нам право на вилов антарктичного криля?
– Це так, але тут нема абсолютно прямої залежності саме від станції. Ми вже в "Антарктичному клубі", це дозволяє нам долучатись до інших сумісних угод, зокрема до Комісії з морських живих ресурсів Антарктики. Україна є її членом.
Саме ця комісія визначає, чого і скільки можна в Південному океані ловити. Тому тут не прямий зв'язок зі станцією, але прямий зв'язок із членством у "Антарктичного клубі" і в Договорі про Антарктику.
– У мережі натрапляла на інформацію, що прибуток з видобутку криля приблизно співставний з вартістю антарктичної програми для України, це так?
– Ця інформація була правдива на момент її оприлюднення у 2018 році. Зараз ці дані вже застарілі.
Тоді видатки антарктичної програми становили лише мінімальне утримання станції "Вернадський", тобто без криголама, та й майже без науки, лише із довготривалими моніторинговими вимірюваннями.
Відколи ми купили "Ноосферу", видатки програми збільшились. Крім того, ми розширили наукові дослідження за ці роки. Тому зараз прибуток від криля, який не змінився, суттєво менший, ніж бюджет Антарктичної програми.
Але дійсно важливо, що Україна веде в Антарктиці не лише видаткову діяльність. У нас там працює один крилевий великий траулер і п'ять менших риболовних кораблів, які ловлять рибу іклача. Загалом це пара сотень робочих місць моряків, і пара мільйонів доларів податків щороку.
Читайте також: Вперше в історії. Як український криголам "Ноосфера" забезпечує морські дослідження США
– Ви були ініціатором того, щоб Україна купила криголам "Ноосферу". Наскільки виправдана ця покупка?
– У 2021-му ми не знали про повномасштабне вторгнення, тому це абсолютно виправдана інвестиція.
Важливо розуміти, що ми придбали судно не для того, щоб просто перевозити вчених і вантажі на станцію, а ми купили саме науково-дослідне судно, яке на момент його побудови в 1990-му було найкращим океанографічним судном світу. І навіть зараз воно входить у 20-ку лідерів.
Тобто ми придбали актив, який по інфраструктурним можливостям для науки не менший, ніж сама станція. Ми фактично подвоїли нашу наукову інфраструктуру в Антарктиці.
Ми відкрили новий напрям досліджень – океанічних, які просідали 20 років. Все, що стосується досліджень світового океану, починаючи від фізичної океанографії, течій, продовжуючи геологію морського дна і тих же копалини, і нарешті завершуючи біологічними та екологічними морськими дослідженнями – судно годиться для цього всього. Це фактично плавучий інститут.
З 2021-го зросли світові ціни на пальне, тому, звісно, бюджет на нього збільшився. 2022-й ми у фінансовому плані ледве-ледве пережили. Нам помогло те, що обслужили польську експедицію.
– Тобто "Ноосфера" ще й заробляє перевезеннями полярних експедицій?
– Поляки стали першими, хто уклав з нами договір про обслуговування нашим судном. Раніше вони користувались послугами росіян, але 25 лютого 2022-го розірвали контракти з ними і звернулись за допомогою до нас. Зараз у нас вже постійна співпраця, ми здобули репутацію.
Тепер маємо багато звернень, комусь доводиться відмовляти. У цьому сезоні обслуговуємо, крім польської експедиції, ще американську і британську.
Це парадокс, бо вони нам продали своє судно, а тепер платять гроші за користуванням ним. Ми виявилися у виграшному становищі, бо в Антарктиді країн, які мають свої станції, більше, ніж країн, які мають свій флот.
Раніше ми теж щороку платили гроші іноземним суднам, щоб доставляли нашу експедицію на станцію. Зараз ми вже заробляємо на тому, що обслуговуємо іноземні експедиції.
Звісно, ці контракти не перекривають весь наш антарктичний бюджет. Держава платить базовий мінімум:
Все, що понад вказаний мінімум – це кілька місяців роботи літньої сезонної експедиції, закупівля наукового обладнання, наукові дослідження на судні, міжсезонні рейси на станцію – все покривається за рахунок міжнародної співпраці.
– "Ноосфера" розрахована орієнтовно на два десятиліття. Раніше йшли розмови, що за цей час в Одесі виготовимо новий криголам. Це все заморозилось зараз?
– Зараз нема ні грошей, ні можливостей для нашого суднобудування. Як тільки війна закінчиться, це знов стане актуально. "Ноосфера" дійсно розрахована щонайменше на два десятиліття, до трьох максимум.
Це як старий Rolls-Royce – така техніка потребує щороку серйозного обслуговування. Криголам у нас вже майже 5 років, за цей час ми значно покращили його стан, але він не вічний.
– Наскільки станція "Вернадський" потребує модернізації, ремонту? Чи довго ще нам послужить?
– Ці споруди зведені частково у 1950-х, частково на початку 1980-х. Для опор використали залізобетон, для всього іншого – дерево. Звісно, це все зношується у таких суворих умовах.
У 2018-му ми розпочали модернізацію станції, повністю оновили енергетику, бо шведські генератори вже пропрацювали 40 років, ми поміняли систему опалення та ще кілька систем життєзабезпечення. Ця модернізація станції дасть можливість працювати ще наступні 15-20 років.
Навіть під час ковіду ми не розглядали варіанту консервації станції, бо якщо хоча б на рік її лишити без людей, далі нема сенсу вже відновлювати – легше побудувати нову. Станція має бути безперервно під наглядом.
Але як би ми не модернізували, ці споруди не вічні. Вже треба дивитись, як на цьому місці збудувати станцію "Вернадський 2.0", але вже за технологіями ХХІ століття.
У нас є гарний приклад – потужна модернізація польської полярної станції "Арцтовський", яка є фактично заміною на нову станцію.
"Ноосфера" задіяна у цих процесах, тому ми спостерігаємо і набираємось досвід, який нам знадобиться при будівництві "Вернадський 2.0".
Коли закінчиться війна, не треба буде одразу будувати нову станцію. Але тоді буде ухвалюватись нова 10-літня антарктична програма і зразу треба буде закладати проектування нової станції.
– Чим займається антарктичний центр у Києві? Це суто менеджерські завдання чи також проводите дослідження полярних зразків?
– Оскільки станція нам дісталась від британців, то при формуванні антарктичного центру ми теж спирались на досвід Британської антарктичної служби. У нас в штаті половина ставок – це логістика та менеджери, а половина – науковці.
Якщо спрощувати, то антарктичний центр повністю забезпечує логістику для усіх науковців українських установ, задіяних у полярній програмі. А це близько 30 інститутів академій наук України та університетів.
Далі частину досліджень ми робимо самі – силами свого Центру, бо маємо забезпечувати неперервність спостережень, вимірювань, та аналізу моніторингових даних. А інші інститути та університети долучаються до виконання антарктичної програми на конкурсній основі за короткостроковими проектами. Ці дослідження теж фінансуємо ми.
Дуже багато зразків з Антарктики привозять в Україну для обробки в лабораторіях. І наша задача, щоб вони були правильно зібрані та доставлені сюди. Потім ними переважно займаються наукові інституції.
– Буквально днями ви відкрили першу в Україні полярну біологічну лабораторію. Чому це знакова подія?
– У межах центру в нас сформувався сильний біологічний напрям. Раніше було так, що наша робота – на станції та "Ноосфері", а для роботи в Україні ми шукали партнерів. Але нам стало тісно, бо обсяг роботи зріс і стало недоцільно розкидати його весь по інших установах, де Антарктика є не першим пріоритетом.
Звісно, ми не витрачали грошей на будівництво лабораторії. Ми пішли на партнерство із Київським авіаційним інститутом, який має кафедру біотехнології та лабораторії. Ми зайшли туди зі своїм сучасним обладнанням, натомість дозволили студентам КАІ також проводити свої дослідження. Таким чином виграли обидві установи.
Читайте також: Антарктика поруч: в Україні запрацювала перша лабораторія полярної біології
– Україна в Антарктиці уже 30 років. Які відкриття наших полярників вважаєте найзначущими?
– Я проти такої постановки питання, бо люди часто наївно уявляють, як працює зараз наука. Це не XIX століття, коли нічого нема і тут яскраве відкриття. Зараз наука – це більше процес кропіткої побудови будиночку, куди кожен докладає свої цеглинки.
Однак якщо брати найбільш яскраві внески у науку, то у 2024-му і 2025-му від наших науковців у журналі Nature вийшли дві статті. Для вчених публікація у цьому журналі, це як для бізнесмена потрапити в рейтинг Forbes. Ці статті були присвячені новому відкриттю – "атмосферним рікам".
Це новий механізм глобального потепління, який раніше не був відомий. Ці ріки швидко переносять теплі й вологі маси повітря від екватора аж в Антарктику.
Це явище тільки зараз виявили, бо метеорологія добре працює з послідовними поступовими процесами. Стрімкі і локалізовані процеси треба саме зловити.
Щоб упіймати "атмосферні ріки", робили цілу кампанію радіозондування атмосфери синхронно на 10 антарктичних станціях. Однією з ключових точок був наш "Вернадський". Ця кампанія дозволила виявити, як ці "атмосферні ріки" протікають, оцінити їхні масштаби і тому подібне.
У цього відкриття, звісно, не один автор. Якщо 10 станцій було задіяно, то у статті близько 20 авторів, із них – дві українки. Це Світлана Краковська – одна з перших українок, які працювали на "Вернадському", вона була учасницею Другої української експедиції у 1997-98 роках.
Ще одна авторка – її учениця, уже доктор Анастасія Чигарева. Це вже нове покоління українських науковців, якраз ті, які прийшли в Антарктику, коли після 2018-го її знову відкрили для українських жінок. До того ж було 20 років заборони жінкам працювати на "Вернадському".
І це символічно, що як тільки жінок туди знову впустили, вони одразу почали публікуватись в Nature. Це також яскравий приклад, як бути частиною світової науки, не емігруючи: і Краковська, і Чигарева живуть в Україні.
Читайте також: Незворотні процеси запущені: вчена про погоду в Україні, тепло в Антарктиді і зміну клімату - інтерв'ю з Анастасією Чигаревою
Щоб розповісти про друге значне відкриття, треба зробити історичний екскурс. Згадаємо страшні пожежі по всій Австралії у 2020-му. Новини про це були на всіх екранах.
Ця страшна посуха і пожежі були наслідком різкого потепління у верхній стратосфері. На висоті 30-40 кілометрах дуже холодно, але якщо там хоча б на кілька градусів різко потеплішає, то запускається цілий каскад процесів, які закінчуються страшними посухами. До 2020 року цей процес був абсолютно непередбачений.
Так от наш професор Геннадій Міліневський, один із засновників української Антарктики і керівник Першої української антарктичної експедиції, разом із групою співробітників у 2021-му змогли розробити прогностичну модель, яка дозволяє такі посухи передбачати.
Їм довелося працювати з даними атмосферних вимірювань на "Вернадському" за 40 років, щоб розробити цю модель. Ось так виглядає сучасна наука. Не поїхав і відкрив, а отримуєш десятиліття ретельних спостережень, а далі хтось це правильно аналізує, моделює і відбувається відкриття.
Зупинити подібні процеси в стратосфері не в силах людства, але якби австралійців хоча б за пів року попередили, що буде ця посуха, вони б могли підготуватись. Завдяки розробці українських науковців тепер це можна зробити.
– Поділіться планами на майбутнє. Якою б хотіли бачити українську антарктичну програму надалі?
– Не варто говорити про щось глобальне, поки йде повномасштабка. Для цих умов ми й так робимо по максимуму. Звісно всі наші плани й мрії, які були перед війною, лишаються.
Поки триває війна, нам що 2 роки продовжують діючу антарктичну програму із тим же фінансуванням. Як тільки закінчиться повномасштабка, має бути ухвалена 10-річна програма і ми сподіваємось, що вона буде глобальною: там буде розвиток, а не тільки збереження вже наявного.
За 20 років я б хотів бачити оновлення станції до стадії "Вернадський 2.0" з новим корпусом на тому ж місці. Хоча б літню станцію у східній Антарктиці – це протилежний край до нас. Бо ми зараз у західній, а ці частини кардинально відрізняються. Наприклад, західна цікавіша для метеорології, кліматології та екології, а от східна – для космосу та фізики.
Крім того, нам треба повноцінна цілорічна станція в Арктиці, бажано на архіпелазі Свальбард. Це Норвезька територія, але зі специфічним статусом, яка дозволяє іншим країнам, які доєднаються до договору про Свальбард, будувати там дослідницькі станції.
У нас є передумови, аби туди заходити – подібна історія, як була з Антарктикою. Там колись теж працювали українські науковці, але в радянських експедиціях. І навіть вже в роки незалежності деякі наші науковці мають там спільні дослідження з норвежцями, тому нам є за що зачепитись.
Крім того, Міністерство закордонних справ уже пропрацьовує таку можливість і у наших планах є приєднання до договору про Свальбард.
– Чи правда, що ми шукаємо нафту біля станції Вернадський?
– Попередні дослідження біля о. Галіндез дають підстави припускати наявність нафти та газу, але буріння поки заборонене міжнародними угодами.
– Чи можна забрати російські полярні станції?
– Євген Дикий вважає це нераціональним: вони застарілі та занедбані. Краще вимагати репарації грошима або родовищами в інших частинах світу.