"Автора переписувати не можна". Репортаж із майстерні, де реставрують безцінні експонати

За дверима реставраційних майстерень

Крізь великі вікна майстерні пробивається яскраве проміння, але реставраторам його замало - над кожним столом горять лампи. Світло падає на потемнілі ікони, потріскане дерево експонатів й старі полотна.

Люди у білих халатах працюють мовчки. На столах – десятки пензлів, баночки з реактивами, шпателі та інструменти, призначення яких із першого погляду навіть важко вгадати. У повітрі легкий запах чи то фарб, чи то розчинників. Саме тут, у майстернях Центру, повертають до життя музейні експонати, які десятиліттями руйнував час, а тепер – ще й війна.

"Реставрація – це дуже особливий і тонкий процес. Її мета – не зробити річ "новою", а зберегти її справжню історію, показати з якого вона часу", – пояснює заступниця генерального директора з науково-реставраційної роботи Тетяна Бичко.

З початком вторгнення до звичної роботи центру додалося ще одне завдання – рятувати музейні колекції від війни. Реставратори почали допомагати музеям готувати до евакуації. За цей час фахівці обстежили 23 тисячі предметів, понад 5600 – відреставрували.

"До великої війни ми працювали за 5-річними планами. Але вторгнення повністю змінила нашу роботу. Ми почали допомагати музейникам обстежувати експонати, пакувати їх та евакуювати. Під час оцінки фондів "Хортиці" зрозуміли, що одна з ікон початку ХІХ століття не переживе евакуації. Тому забрали її в Київ, щоб відновити", – розповідає Тетяна, підводячи нас до сусіднього столу.

Фото: Заступниця генерального директора з науково-реставраційної роботи Тетяна Бичко (Андрій Пузанов, РБК-Україна)

Там художниця-реставраторка тонким пензлем проводить по контурах святих на іконі "Таємна вечеря". Зазвичай такі довгі ікони писали на полотні, але цей майстер-аматор використав металеву основу. Іржа вже виїла частину зображення, а краї металу вигнулися догори.

"Автор залишився невідомим. Народні іконописці не підписували своїх творів, бо це вважалося гріхом", – каже реставраторка.

Сюжет цієї "Таємної вечері" теж незвичний: крім Ісуса та апостолів, по краях зображені Святий Миколай і свята Варвара. Втім, для українського іконопису це не дивина.

"Український іконопис і сакральне мистецтво загалом суттєво відрізняються від канонічної традиції. Наші майстри нерідко відходили від суворих канонів, зберігаючи лише окремі елементи. Це стосується не лише народного, а й професійного іконопису, яким розписували храми. Український іконопис має власний стиль. Саме це одна з рис, яка відрізняє його від російської традиції", – пояснює Тетяна.

Перш ніж реставратор візьме до рук пензель, кожну ікону буквально "просвічують". Якщо є підозра, що під верхнім шаром може ховатися більш ранній живопис, експонат відправляють на рентген.

Так фахівці з'ясовують, чи можна відкрити первісний шар. Інколи рентген потрібен, щоб оцінити стан металевої основи, визначити, чи є наскрізні пошкодження, чи деформації лише поверхневі.

"Зараз я укріплюю зв'язок між основою та фарбовим шаром, щоб під час вирівнювання ікони він не пошкодився. Потім її встановлять на новий підрамник", – розповідає художниця-реставраторка олійного живопису другої категорії Катерина Шостка, не відриваючись від роботи.

Пояснює, що перед реставрацією експонат уже пройшов фотофіксацію та хімічний аналіз. Він допоміг визначити склад фарб і приблизний час створення ікони. Але використовувати тогочасні фарби, намагаючись точно повторити старі, не будуть.

Фото: Художниця-реставраторка олійного живопису другої категорії Катерина Шостка реставрує ікону “Таємна вечеря” ХІХ ст. (Андрій Пузанов, РБК-Україна)

"Олійні фарби змінюють відтінок уже протягом першого року після висихання. Застосовувати їх зараз нема сенсу. До того ж у старовинному живописі використовували не чисті пігменти, а складні суміші. Достатньо змінити співвідношення компонентів буквально на міліграм – і колір уже буде іншим", – пояснює Тетяна.

Вона мимоволі підносить руку до ікони, але так і не торкається її – без рукавичок контактувати з експонатом не можна. За десятки років через її руки пройшли сотні робіт - від полотен італійського майстра ХVI століття Караваджо до творів сучасних авторів. А свою першу реставрацію - портрет Енгельгардта роботи Тараса Шевченка – Тетяна пам'ятає й досі.

"Мене завжди найбільше приваблювали складні випадки. Намагалася брати роботи, які були справжнім викликом для реставратора. Дивуюся, коли хтось каже: "Я за таке не візьмуся". У нас навпаки: чим складніше, тим цікавіше, – каже Тетяна. – Але зараз у мене більше адміністративна робота".

Живопис навиворіт

Ікони – лише частина того, над чим сьогодні працюють реставратори. За сусіднім столом відновлюють рамку для фотографії XIX століття із Чернігівського музею.

"Такі речі дарували молодятам із побажаннями щастя в шлюбі. Зараз триває етап тонування. Основа вже укріплена, тріщини склеєні. Тепер відновлюємо втрачені фрагменти живопису. Для цього використовуємо спеціальну плівку, яка ізолює новий шар від авторського, щоб не торкатися оригіналу", – пояснює художниця-реставраторка олійного живопису першої категорії Ганна Шустіна.

Вона наносить майже непомітні мазки зі зворотного боку потрісканого скла, на якому дві голубки пурхають над квітами. Це реверсний живопис – тут фарбу кладуть не поверх основи, а знизу.

Найскладніше, пояснює Ганна, підібрати матеріал із коефіцієнтом заломлення світла, максимально наближеним до скла. Інакше навіть якісна реставрація буде помітною.

"Тут усе робиться найтоншим пензлем, буквально дрібними цяточками. На окремі експонати йдуть місяці роботи", – говорить вона.

Тетяна майже пошепки нам додає: це вкрай тонка робота. Поки Ганна не прийшла до центру, за таку реставрацію тут ніхто не брався.

Фото: Художниця-реставраторка Ганна Шустіна реставрує фоторамку ХІХ століття (Андрій Пузанов, РБК-Україна)

Під шаром часу

За кілька кроків звідси художниця-реставраторка ватною паличкою сантиметр за сантиметром знімає кіптяву з дерев'яної рамки ікони – фрагмента Дрогобицького іконостаса XVII століття.

"Темперний живопис дуже складний у реставрації. Темпера надзвичайно чутлива до води. Потрібно одночасно укріплювати фарбовий шар і дуже обережно знімати товсті нашарування кіптяви, бруду та старих забруднень", – говорить художниця-реставраторка творів темперного живопису Анастасія Богдан, схилившись над іконою.

Для очищення використовують десятки різних розчинників. Кожен експонат потребує індивідуального підходу. Навіть різні ділянки однієї ікони інколи очищують різними складами.

"Найголовніше правило – у жодному разі не пошкодити авторський фарбовий шар. Це найгірше, що може зробити реставратор. Саме тому ми працюємо дуже обережно", – наголошує фахівчиня.

Серед баночок із реактивами і пензлів увагу привертає інструмент, схожий на невеликий паяльник, але із плоскою металевою "підошвою".

"Це – каутер", – всміхається реставраторка. – "Він працює, як праска. Його використовують для укріплення фарбового шару і для розгладження матеріалів".

Анастасія знову береться до роботи. З-під її рук видніється Богородиця з немовлям. Питаю, як це працювати з іконою, перед якою кілька століть молилися люди? Чи є особливі ритуали перед початком роботи?

"Передусім, це предмети культури. Ми ставимося до них як до пам'яток, які потрібно зберегти, а не як до предметів культу", – трохи ніяковіючи відповідає Анастасія.

Фото: Художниця-реставраторка Анастасія Богдан реставрує Дрогобицький іконостас ХVII століття (Андрій Пузанов, РБК-Україна)

Зовсім поряд лежить ще одна частина іконостасу. Його реставрація принесла несподіване відкриття – під верхнім шаром живопису знайшли значно старіші зображення.

"Рентген не виявив жодних змін. Але коли реставраторка почала працювати, то під верхнім шаром знайшла первісний живопис. Він був лише тонко перекритий пізнішим записом. На окремих ділянках вдалося його відкрити, і стало видно, наскільки він тонший, витонченіший і ближчий до авторського задуму", – ділиться Тетяна.

Додає, що одна із найбільших проблем – те, що над іконостасом одночасно працюють кілька реставраторів.

"У кожного – власний досвід, свої прийоми й своє бачення. Найскладніше, кажуть тут, зробити так, щоб після років спільної роботи глядач бачив не окремі відреставровані фрагменти, а цілісний твір", – підкреслює Тетяна.

Ремесло, яке передають із рук у руки

Відходимо углиб майстерні: тут зберігаються предмети з різних музеїв України, деякі ще чекають своєї черги на реставрацію.

"Ми працювали в Путивлі. Допомагали музею евакуювати колекцію, а ті предмети, які були у найгіршому стані, забрали на реставрацію. Це дуже болюча тема. У нас не вистачає рук. Ми єдиний центр такого рівня на всю Україну. Разом із філіями у Львові, Харкові та Одесі у нас десь близько 200 реставраторів. Цього критично замало", – каже заступниця гендиректора.

У закладах освіти готують лише реставраторів олійного та темперного живопису, однак ці випуски малочисельні. Інших спеціалістів критично бракує.

"У нас практично немає реставраторів графіки, декоративно-ужиткового мистецтва, порцеляни, тканин чи металу. Але водночас у нас не вистачає ставок. Коли кілька наших співробітниць у 2022-му евакуювалися разом із дітьми, ми взяли дівчат, які ще навчаються на магістратурі, – киває на Катерину та Анастасію. – Лише тоді з'явилася можливість взяти нових людей".

Фото: У Центрі реставрують музейні експонати зі всієї України (Андрій Пузанов, РБК-Україна)

Старшим реставраторам доводиться передавати досвід молодим. У відділі порцеляни працює фахівчиня, яка навчалася у реставратора, що прийшов у Центр ще у 1975-му. Тепер уже вона сама навчає інших. Така ж ситуація і у відділі металу.

Іншого виходу, каже Тетяна, просто немає. Молодих спеціалістів беруть у відділи й навчають безпосередньо під час роботи. Майже так само, як колись художники брали до себе підмайстрів.

"Найголовніше тут навіть не руки, а очі реставратора - його бачення, якою має бути річ після відновлення. Справжній реставратор просто це відчуває. Він має знайти той баланс, коли річ стає доглянутою, але при цьому зберігає свій вік і свою історію. Інакше її можна просто перемалювати, і тоді вже ніхто не зрозуміє, якого вона часу прийшла і яку долю мала. Але автора переписувати не можна", – наголошує Тетяна.

Ще одна майстерність реставратора – вміння розпізнати фальшивку.

"Бувають дуже якісні підробки. Десь років двадцять тому нам принесли невелику роботу на дерев'яній дошці. Це був чудово виконаний голландський натюрморт. На перший погляд усе виглядало бездоганно, але ми провели хімічні дослідження і з'ясували, що це підробка. Щоправда, не сучасна, а десь з середині ХХ століття. Ми дали висновок музею, що це не та річ, якою її довгий час вважали", - каже реставраторка.

Розмову перериває повітряна тривога – на Київ летять ракети. Спускаємось у коридор уже під звуки роботи ППО. Експонати залишаються на місцях.

"У жовтні 2022-го ракета влучила у дитячий майданчик просто перед нашою будівлею. Нас тоді врятувало те, що ми у внутрішньому дворі. Від вибуху в мене відчинилося вікно, а на першому поверсі провисла гіпсокартонна стеля. На щастя, серйозніших пошкоджень не було", – говорить Тетяна.

Фото: Реставрація експонатів може тривати місяцями (Андрій Пузанов, РБК-Україна)

Під сирену – про культурну пам'ять

Перечікуємо тривогу. Тетяна згадує, як рятувала перші експонати від вибухів на початку повномасштабної війни.

"Уже у квітні 2022 року ми поїхали у своє перше відрядження – до Чернігівського художнього музею. Там жили з тиждень й одразу реставрували експонати, які постраждали від вибуху біля музею", – говорить реставраторка.

Практично з самого початку вторгнення Центр почали підтримувати ЮНЕСКО та міжнародна організація ALIPH, яка займається захистом культурної спадщини, пошкодженої війною.

"Вона допомогли не лише матеріально, а й морально. Ми відчували, що не залишилися самі. Завдяки їхній підтримці ми могли виїжджати у відрядження й працювати з пошкодженими цінностями на місцях", – додає заступниця.

Наголошує, що у центрі рятують не тільки предмети минулих століть, а й сучасні.

"Культурна цінність – це не лише картини чи ікони. Ми працюємо і з експонатами Музею Голодомору. Там переважно предмети побуту, пов'язані з трагедією, які не мають художньої цінності, але вони теж є важливою частиною нашої культурної пам'яті. Ними займаються наші відділи тканини, металу, меблів", – пояснює Тетяна.

Однією із найсучасніших робіт у Центрі – малюнок британського вуличного художника Бенксі "Старий, що миється у ванні". Щоб побачити роботу, проходимо через двір до майстерні графіки.

З першого разу не вдається вимкнути сигналізацію – вже за мить прибігає охоронець. Система безпеки тут спрацьовує миттєво. Не дивно: роботи Бенксі оцінюють щонайменше у мільйон доларів, а на аукціонах торги за окремі з них доходять до десятка мільйонів.

"Ми зняли цю роботу зі стіни зруйнованого будинку в Горенці у 2022-му. Поїхали туди і влаштували скандал, щоб добитись демонтажу: знімали малюнок буквально під час зливи, він уже був вкритий пліснявою, бо довго залишалася на стіні без жодного захисту", – розповідає Тетяна, знімаючи захисний папір із роботи Бенксі.

Фото: Роботу Бенксі зараз готують до реставрації (Андрій Пузанов, РБК-Україна)

Вирізаний штамток шпалерів разом із графікою британського художника лежить на величезному столі. Над ним потужна вентиляційна система.

У кутку – камера для очищення експонатів від плісняви. Та схожа на бокс для передчасно народжених немовлят. Реставратори у камері працюють через спеціальні рукави, а потужна витяжка забирає всі спори плісняви. Завдяки цьому людина їх не вдихає.

"Взагалі філософія мистецтва Бенксі – не про довговічність. Але для нас це вже частина історії, тому ми вирішили зберегти цю роботу. Зараз експонат проходить підготовку до повноцінної реставрації у відділі графіки", – зазначає Тетяна.

Робота Бенксі належить Гостомельській районній військовий адміністрації. Що з нею буде далі – мають вирішити вони.

"Найлогічніше було передати роботу Бенксі до Музею війни. До слова, роботи французького вуличного художника Гемі (більш відомого як C215) у Бородянці зараз теж поступово осипається. А роботи італійського митця Tv Boy, який робив колажі у наших містах, вже втрачені. Коли ми приїхали їх дослідити, від них практично нічого не залишилося. Це мистецтво дуже швидкоплинне", – каже заступниця.

Фото: Тетяна Бичко: "В Україні вже сформувалася власна школа реставрації. Ми давно пішли своїм шляхом" (Андрій Пузанов, РБК-Україна)

Згадуємо й про те, що врятувати не вдалося. Одними з найболючіших втрат Тетяна називає музей у Горлівці та колекції музеїв Луганщини, які залишають в російській окупації ще з 2014-го.

"Там був справжній клондайк західноєвропейського живопису. Частину цих колекцій Україна втратила, навіть не встигнувши повністю зафіксувати їх у реєстрах. А про унікальні музеї Херсону і Криму – взагалі мовчу", – зітхає Тетяна.

Вона і справді на мить замовкає, оглядає майстерню, а тоді додає:

"У мирний час не встигали впоратися з усім, а після війни це буде просто колосальний виклик… Але важливо, що в Україні вже сформувалася власна школа реставрації. Колись вважалося, що ми мало не філія Росії, і всі їздили туди навчатися. Але ми давно пішли своїм шляхом. Хочу, щоб наша школа існувала й надалі. Бо найбільше питання зараз – скільки культурних цінностей ми взагалі встигнемо врятувати?"