Різдво в Україні століттями було складною системою родинних та обрядових практик. Частину давніх різдвяних звичаїв стерла урбанізація та радянська влада, проте у Карпатах вони збереглися у майже автентичному вигляді - від чоловічих громад колядників до обрядів ґазди в хаті-ґражді.
Як святкували Різдво наші предки багато років назад та які традиції лишились до нині, розповідає РБК-Україна.
Для всієї України різдвяний цикл починається зі Святвечора - пісної вечері з дванадцятьма стравами, серед яких обов’язкові кутя та узвар. Їхня кількість традиційно пов’язується або з дванадцятьма апостолами, або з місяцями року.
Головний символ свята - дідух, сніп із перших або найкращих колосків, який уособлює присутність предків у домі й добрий урожай.
У Карпатах ці загальноукраїнські елементи доповнилися місцевою гірською специфікою - трембітами, чоловічими громадами колядників, замовляннями ґазди та особливим ставленням до вогню і худоби.
Завдяки віддаленості від великих міст і пізнішій радянізації саме тут ці практики пережили 20 століття майже без розриву.
Експозиція, виставка, "Гуцульське Різдво" (фото: Фотографії старого Львова)
У гірських селах підготовка до Різдва починається задовго до свята: хату ретельно вибілюють, миють долівку, міняють солому на постелях, лагодять одяг.
Гуцули й сьогодні наголошують, що до Святвечора потрібно дійти "чистим тілом і душею" - без сварок, лайки та алкоголю, а їсти до першої зірки не прийнято.
На Бойківщині зафіксований звичай обв’язувати стіл залізним ланцюгом - "щоб худоба трималася купи й звірина не рвала її влітку", а також підстеляти під скатертину сіно як нагадування про ясла Христа й про тісний зв’язок людини з полонинами.
Експозиція, виставка, "Гуцульське Різдво" (фото: Фотографії старого Львова)
Кутя - головна страва Святвечора в усіх регіонах України, але саме в гірських селах її "поведінка" перетворюється на цілий ритуал.
На Прикарпатті досі знають старий звичай "кидати кутю до стелі": господар або найстарший син підкидає ложку куті до сволока, а кількість зерен, що прилипли, вважають знаком майбутнього врожаю та достатку.
Після вечері частину страв, насамперед кутю й хліб, відносять у стайню й дають худобі. Вважалося, що так господар "ділиться святом" з тими, хто годує родину цілий рік, а водночас просить захисту від хвороб та лиха на наступний сезон.
Така "вечеря для тварин" відома й в інших регіонах, але в карпатських селах її дотепер практикують значно частіше, особливо там, де збереглося традиційне скотарство.
Найяскравіший обряд, який у майже первісній формі зберігся фактично лише в окремих селах Верховинщини, - гуцульська коляда. Це не просто обхід хат із піснями, а складна система, у якій задіяні вся громада, церква й навіть локальне самоврядування.
У Криворівні та сусідніх селах коляда починається біля церкви після різдвяної Літургії. Священник благословляє колядників, а зібрані ними пожертви згодом спрямовують на відновлення храму й допомогу військовим чи хворим.
Ключовий елемент - "партії" або "табори": це чоловічі громади колядників із різних присілків. Кожна має власні строї, лад колядок і маршрут, а обхід усіх домів може тривати від Різдва до Водохреща.
Участь у коляді - престиж і водночас відповідальність, бо хлопців до гурту приймають тільки після посвяти й кількох років "учнівства".
Окремо етнографи вирізняють обряд "коляда з топірцями", що зберігся, зокрема, у Криворівні. Колядники йдуть селом із різьбленими топірцями та дерев’яним хрестом, співаючи давні протяжні колядки на кшталт "В неділю рано сонце сходило", у яких поєднуються християнські й архаїчні космогонічні мотиви.
Супроводжує все це гуцульська трембіта - кількаметрова дерев’яна труба, звук якої подає сигнал про початок свята й збирає людей до церкви або на зустріч колядників.
Вертеп - різдвяний театралізований обхід із пастухами, ангелами, царями й іншими персонажами - відомий у більшості регіонів України.
Однак у Карпатах він досі часто має форму майже стихійної народної вистави, де сценарій не зафіксований, а персонажі можуть реагувати на актуальні події - від війни до місцевих новин.
На Гуцульщині поруч із вертепом зберігся й обряд водіння кози - маскарадна хода з персонажем - "Козо", що символізує родючість і життєву силу. У деяких селах цей звичай практикують саме в різдвяний період, хоча в інших регіонах він частіше прив’язаний до Маланки.
Ще один давній пласт світогляду, який відчувається у карпатському Різдві, - культ вогню.
Дослідники полонинських традицій описують обряд "живої ватри": вогонь, запалений на полонині на початку літа, вважається священним і не гаситься водою - йому "дають вигоріти самому".
Ватаги залишають біля стайні дрова та харчі для випадкових мандрівників, а двері не замикають, щоб узимку кожен міг знайти захист.
Хоча цей обряд напряму пов’язаний із літнім циклом, у різдвяних розповідях старожилів він постійно виникає як нагадування: вогонь у печі й свічки на столі - це продовження тієї ж "Божої ватри", яка оберігає дім і громаду.
Коляда в Криворівні (фото: Ukraїner)
Попри війну, міграцію й туризм, карпатські різдвяні традиції не перетворилися остаточно на "фольклор для туриста".
У селах Прикарпаття й Закарпаття досі зберігається практика повноцінної Святвечірньої вечері з 12 пісними стравами, дідухом, вечерею для худоби та спільною молитвою родини.
Гуцульська коляда вже згадується в дослідженнях як елемент нематеріальної культурної спадщини поряд з українським борщем і писанкарством, а місцеві громади працюють над її охороною та популяризацією.
Для решти України ці історії стають не лише туристичною привабою, а й нагадуванням, що давнє різдвяне "як було в баби в селі" - це не романтичний міф, а жива практика, яка досі тримається за карпатські гори й дає відчуття тяглості української культури навіть у часи великих потрясінь.
Вас також може зацікавити:
Для написання цього матеріалу були використані такі джерела: Фотографії старого Львова, Ukraїner, Izki, Етнографічний нарис "Звичаї нашого народу" О. Воропай.