"Втомилася від нещастя". Надія Хільська про загибель чоловіка, депресію доньки та заробітки

Схуднення на 17 кілограмів, життя після втрати та відверте зізнання про стосунки з батьком, який не знайшов слів співчуття після загибелі її чоловіка. Надія Хільська - не просто впізнаване обличчя українських серіалів, а жінка, яка стала символом незламності для тисяч українців. Проте за лаштунками цієї сили ховається виснажлива боротьба за право бути щасливою.

Про зйомки у "Каві з кардамоном", гонорари акторів під час війни, розчарування у колегах-росіянах та сни про чоловіка Олексія Хільського - у великому інтерв'ю Надії Хільської для РБК-Україна.

Головне з інтерв'ю:

• Надія зізналася, що гонорари акторів впали в рази, а для комфортного життя в Києві їй з донькою та двома собаками потрібно мінімум 50 000 гривень на місяць.
• Через колосальний робочий графік та стрес акторка схудла на 17 кілограмів, практикуючи інтервальне голодування.
• Олексію Хільському не надали звання Героя України попри зібрані голоси за петицію. Надія ставиться до цього спокійно, вважаючи, що кожен полеглий воїн апріорі є героєм.
• Донька подружжя наразі перебуває на антидепресантах через депресію на тлі втрати батька та підліткового віку в умовах війни.
• Надія зізналася, що Олексій за життя просив її не залишатися самотньою у разі його загибелі, тому вона не виключає можливості нових стосунків у майбутньому.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.

Читайте також: "Нацвідбір коштує як квартира в Ірпені": Валерія Форс про підступний шоубіз і 50 000 доларів за хіт

Про дитинство та перші кроки в професії

— Розкажіть про ваше дитинство. Ви народилися в Дніпрі приблизно в 90-і роки?

— Так, але я народилась в Дніпропетровській області, у Павлограді. Це невеличке містечко. Мої батьки були акторами театру, і я зростала в такій творчій родині, зростала в театрі. Мої батьки вчились тоді в інституті. Вони мені розповідали, як їздили зі мною на сесії, я спала на підвіконні.

Я в театрі приблизно з трьох років. Навіть раніше я почала грати у виставах. Моя мама виносила мене на руках, я грала з нею, звісно, коли мені було місяців 11, а роль з текстом у мене з'явилась в три роки.

Я грала дитину своїх батьків. Вони теж грали в цій виставі. І у мене був прям текст. Я пам'ятаю, як я забула той текст. Мій тато підказував репліку. А потім я дуже хвилювалась, коли режисер після вистави роздавав зауваження. Я думаю: "Боже, він мене зараз буде сварити".

— Ваші юнацькі роки припали на буремні 90-ті в Дніпрі. Як ви пригадуєте цей час?

— Ми з батьками жили на лівому березі Дніпра, район Березінка. Це було не дуже безпечне місце, була в мене компанія підлітків, дуже старших за мене. Я з ними дружила, бо це було модно. Це було дуже небезпечно насправді.

Ми тусувались по підвалах, вони там курили, можливо, навіть якісь наркотики. Я не курила, нічого не робила, але якось примудрялась з ними тусуватись. Прогулювала уроки, все як має бути.

Потім ми переїхали в центр міста, і я вступила в училище культури. Напевно, мене це в якомусь сенсі врятувало. Я почала вчитися на факультеті естрадного співу. Батьки в театрі. Ось так я перекочувала в більш творчу інтелігенцію від бандитів.

— А вам вистачало часу, уваги від батьків? Тим паче, що робота в театрі вимагає великого залучення.

— Батьків ніколи не було вдома насправді, я була сама по собі. Вони рідко ходили на всякі батьківські збори тощо. Якось Боженька мене беріг, що не сильно я потерпала від підлітків, друзів. Вистачало все ж таки клепки в голові трошки себе притримати цих коней.

Читайте також: "Ні про що не шкодую": Приходько про життя в РФ, проблеми і страх за дітей

Про роботу з акторами та родичів з РФ

— Поговорімо про ваш серіальний період до повномасштабної війни. Він кардинально відрізняється від нинішнього. По-перше, тому що тоді було багато російсько-українських робіт. Чи не ображало вас, що вони приїжджають сюди зніматися, хоча в них також є крутий ресурс, але вони все одно тут?

— Це було дуже неприємно, тому що насправді у них була дуже висока зарплатня. А у наших навіть головних акторів була набагато нижча зарплата. Я знаю, що в головного героя серіалу, де я знімалась, був гонорар 1 000 доларів на той момент. А в наших, боюся, звісно, збрехати, але це могло бути десь 12 тисяч гривень.

— Після початку повномасштабної війни, чи намагалися ви зв'язатися з кимось із російських колег або, можливо, вам хтось писав?

— Ні. Я тільки пам'ятаю, що листувалася з білоруським актором. Ми з ним працювали в проєкті з Любавою Грєшновою. По-моєму, "Щастя за рецептом" називався цей серіал в українській версії.

У нього багато дітей, і він мені дуже співчував і казав, що це абсолютно жахливо все. Але потім я бачила, як він знімається в Росії. А так що говорити про зірок, якщо в нас родичі в Росії, і в них усіх велика вавка в голові. Це родичі з боку чоловіка.

Вони казали: "Вы потерпите немножечко, сейчас наши прийдут, все будет буде хорошо". Звісно, ми з ними перестали спілкуватись взагалі. Льошина мама спілкується ще якось, тому що це її брат рідний, у неї мама там живе, Льошина бабуся. Навіть якби вона сильно хотіла, вона не може перестати з ними спілкуватись.

Бабуся не знає, що онук загинув. Це боляче сприймати, що вона ніяк не може розділити наші проблеми, що вона все одно вважає, що ми "бандерівці". З братом ще можна якось сперечатися, але чи є в цьому сенс, незрозуміло.

— Ви з кимось із тодішніх колег підтримуєте зв'язок?

— Ні. Ви знаєте, Пугачова з Галкіним типу "хороші рускі". Але я вважаю, що це суто їхня перемога. Вони просто обрали жити по совісті, і це для них насамперед класно. Але це суто ваші приколи. Це не означає, що нам треба чіплятись за кожного "хорошого руского".

А як ми потім будемо перевіряти, наскільки хороший цей руский? Ми ніяк не зможемо проконтролювати, і знову почнеться потік цих "хороших руских" до нас в Україну. Я вважаю що нам треба нарешті відкараскатись від росіян і не дивитись в їхню сторону.

— Хтось із цих колишніх колег якось реагував на новину про загибель Олексія?

— Ні. Взагалі ніяк. У нас навіть не всі українці можуть нормально відреагувати. Тому що люди не знають, як реагувати. Вони мене бачать, наприклад, вперше після того, як це сталося, і не знають, як до мене підійти.

Деякі просто поводяться дуже дивним чином. Ми закордоном зустрілись з однією акторкою, і вона просто нічого не сказала. Вона почала розповідати, як їй важко живеться в Лондоні як біженці. Люди просто не знають, як поводитися зі мною. Я їх можу зрозуміти.

Якби я була на місці людини, яка не знає, як підійти, я підійшла б і сказала б: "Вибач, відчуваю себе повною дурочкою, не знаю, як себе поводити. Якщо можна, я тебе обійму". Просто бути щирим. Набагато гірше, коли ти поводишся наче нічого не сталося.

— Ви працювали на одному майданчику із Тарасом Цимбалюком. Усі пам'ятають його скандал з блогеркою Алхім і російською музикою. Як вам, як дружині загиблого військового працювати поруч із людьми, в яких, здається, цінності трошки порушені?

— Кожна людина сама вибирає, як їй жити це життя. Попри все я знаю, ну, я впевнена, що людина - це людина. Вона може помилятись. Головне, щоб вона розуміла, що помиляється, могла це сприймати. А взагалі з ним дуже комфортно працювати насправді.

Я ж не збираюсь його перероблювати. Працювати мені з ним комфортно. Це головне. Той зашквар з Алхім, так, він був. У мене немає до нього ніяких претензій. Людина може помилятись. Я теж роблю купу помилок. Я впевнена, і ви, і всі люди. Ми можемо помилятись.

Просто прийми це як помилку. Він перепросив. Не Тарасом єдиним, розумієте? Є купа людей навколо, які обирають, як їм жити. Я нікого не збираюсь вчити.

І Льоша теж був такий, нікого не засуджував. Це був його вибір піти воювати. У нас купа друзів не служить. І у нього не було до них ніяких претензій за те, що вони не служать. Це його вибір. Це не означає, що якщо Льоша служить, треба йти всім служити. Ні, абсолютно. Я розумію, що іноді людині немає що робити на фронті.

— У вас після загибелі Льоші не з'явилося фільтра на людей?

— Намагаюсь, щоб не з'явилось. Як показують мої відчуття людей, немає цього. Абсолютно нормально ставлюсь до всіх, хто служить, хто не служить. Це вибір людини. Я розумію, що не всі можуть служити.

Я знаю, що Льоша не міг не служити. Він був такий, йому було погано, коли він не служив. Він хотів іти туди. Бо він себе погано почував, він себе з'їдав.

— Передивлялася вашу фільмографію до повномасштабної війни. Там було українських акторів, яких ми вже давно не бачили на екранах. Натомість по правді кажучи, ми бачимо одні й ті самі обличчя на екранах. Як ви до цього ставитесь? Як думаєте, чому продюсери роблять такі вибори?

— Я думаю, через те, що вони знають, що ці обличчя продаються. От і все. Глядач буде дивитись продукт, в якому знявся той чи інший актор. Вони не хочуть ризикувати.

— А як же відгуки людей про одних і тих самих? Натомість мені здається, ми таким чином пропускаємо інші класні імена, класні обличчя, які можуть зіграти насправді не гірше.

— Так, я згодна, абсолютно. Мені б хотілось, щоб це було врівноважено. Це було б ідеально, але, на жаль, ми не в ідеальному світі живемо. Це саме через те, що продюсери - не творчі люди. Вони більше думають про те, як продати цей продукт. Тому вони не хочуть на якісь ризики себе наражати.

Але це не говорить про те, що у нас інші актори гірші. Можливо, колись, я сподіваюсь, вони це зрозуміють.

— Гонорари акторів під час війни. Зараз вони вже повертаються на довоєнний рівень чи все-таки вони нижче якоїсь планки?

— Вони нижчі. Потрошку повертаються, але навіть те, що воно зараз повертається, все одно гонорари нижче. Те, що було п'ять років тому й зараз, якщо це однакові гроші, то це зовсім не той самий долар.

— Вам вистачає того, що ви заробляєте, на місяць?

— Вистачає, бо якось живу, звісно. Хотілось би більше, звичайно. Я теж хотіла б зніматись постійно, як Тарас Цимбалюк. Я б теж хотіла бути як Тарас. Кожен з нас хоче так зніматись. Якби у мене був такий шанс, я б теж так працювала, чому ні.

— А скільки вам з донькою потрібно сьогодні на місяць життя в Києві?

— Ох, я насправді навіть і не знаю, якщо чесно. Це важко підрахувати. Приблизно 50 000 гривень, напевно. Бензин зараз подорожчав, тому на бензин більше грошей йде. Харчування, одяг, малій теж, дві собаки.

— Скільки приблизно вдається за місяць заробити?

— Та кожен місяць по-різному. Коли є знімання, це одні кошти. Коли є тільки дубляж, це зовсім інші кошти, там багато не заробиш. Абсолютно неможливо підрахувати, якщо чесно. У нестабільні місяці я користуюся подушкою безпеки, тобто вона завжди має бути.

— А якщо подушка закінчиться, так і не з'явиться роль. Що робити?

— Коли почалась війна, я ж пішла працювати в кав'ярню. У мене є руки-ноги, я не вважаю будь-яку роботу соромною. Мені не хотілось би, звісно, працювати в кав'ярні, але якщо притисне, я піду, не проблема. Можливо, не в кав'ярню, можливо, кудись в інше місце. Але я знаю, що я не пропаду. Не хочеться фантазувати на цю тему, якщо чесно, але якось так.

У мене донька хоче бути режисером. Я їй дуже обережно кажу, щоб подумала 300 000 разів, бо це така собі професія насправді. Але я з нею дуже обережна, тому що в неї дуже тонка душевна організація, і я можу її ранити. Вона дуже хоче бути режисеркою, а мені не хочеться розбивати її мрії. Але не попередити її я теж не можу.

Читайте також: "Був затятим порохоботом": Андрій Ісаєнко про погрози від росіян, Зеленського і шахед у спальні

Надія Хільська в інтерв'ю РБК-Україна про реакцію колег на загибель Олексія Хільського (інфографіка: РБК-Україна)

Про Олексія Хільського

— Якщо ви готові, поговорімо про Олексія. Ми знаємо, що він пішов добровольцем і навіть сьогодні ви говорили про те, що це було його таке нестримне бажання. Ви не намагалися якось його відмовити, зупинити?

— Через повагу до нього - ні. Я намагалася це трошечки відтермінувати, скажімо так. Ми були в Києві, коли почалась війна. Він рвався. Першого дня ми взагалі були в шоці. Ми сиділи вдома, вигулювали собачку, повертались додому і все.

На другий день він пішов у військкомат, але там була величезна черга. Він повернувся додому і вступив в ТрО поруч з нашим будинком. Потім, коли росіяни вже підходили дуже близько, він сказав, що вивезе нас. І ми поїхали в Чернівці. Уже там я його тримала, я кажу: "Якщо мені треба буде виїжджати, я не вивезу нас". У мене були права, але я ще не їздила сама.

Потім він вивіз і вже каже: "Ну все, я вас вивіз. Я пішов". Мені неможливо було його тримати. Ми з ним розмовляли про це, і він каже: "Надя, як я можу не воювати? Я граю в серіалах величезних кремезних пацанів, героїв. Як я буду грати героїв потім?"

— Чим він ділився з вами зі служби? Що навпаки приховував задля збереження ваших нервів?

— На початку він приховував від мене все. Просто все. Він постійно казав: "Ми на навчанні", а вони вже були на штурмах давно. А потім він зник. Його не було добу в мережі. Він був з пораненням у лікарні.

Він багато чого приховував до цього моменту, а потім почав ділитись про перші втрати побратимів, про штурми, як це все проходило, про те, як вони врятували побратиму руку.

Він дуже хвилювався за хлопців, коли був вдома на відновленні, наприклад. Він був головним сержантом, багато за що ніс відповідальність і дуже хвилювався, коли його не було поруч. Навіть коли він був з сім'єю, з нами, він все одно був думками там, з хлопцями.

— Як ви дізналися про загибель Олексія?

— Він мені написав: "Ми йдемо працювати". Потім його не було на зв'язку вже довго. Ввечері я прям дуже сильно плакала. Я наче відчула. Потім на ранок я помітила у себе в діректі повідомлення. Мені написали: "Співчуваю щодо втрати твого чоловіка".

Я відкриваю це повідомлення, хлопець на аватарці в береті ДШВ, як у мого чоловіка. Мене одразу почало трусити, я випила заспокійливе. Лєри не було вдома, вона була у бабусі з дідусем. Я почала копати, почала йому писати. Кидаю йому запит. Поки він не відповів, я пишу одному нашому другу, що Льоши немає. Я просто почала писати скрізь. На той момент до мене вже їхав наш колега з театру Олег Шульга, він воював ще з АТО.

Але я дізналась раніше від командира. Я все ж таки знайшла номер телефону командира, набрала, мені сказали. Мені було дуже важко. Але добре, що я була тоді одна, бо я так кричала.

Навіть коли чоловік на війні, ти ніколи не знаєш, як ти… Я навіть не могла фантазувати на цю тему. У нас з ним були якісь розмови. Я пам'ятаю, він приїхав додому на реабілітацію після третього поранення. І він каже: "Я якось приїхав на кладовище до побратима. Поруч бачу дівчина прийшла до іншої могили з двома філіжанками кави. Сидить вона, п'є свою каву, а друга кава йому". І я розумію, про що він говорить.

Окрім таких історій, ми більше ніяк не говорили про те, що він може загинути. Ми навіть не хотіли це проговорювати вголос. Тому ти ніяк не можеш спрогнозувати, як ти можеш взагалі реагувати на такі речі, як сприймати такі речі.

Пройшла година. До мене доїхав Олег із нашими театральними друзями двоє дівчат. Я відчиняю двері, починаю кричати: "Я знаю, я знаю". Починаю плакати.

Потім мені треба було сказати батькам, брату, дочці. Там почалася ще одна хвиля пекла, бо це супер нелегко. Психолог Лєри сказала, що буде краще повідомити якомога раніше. Це було можливо по відеозв'язку.

Я спочатку набрала Женю, Льошиного брата, сказала Жені й потім ми подзвонили Льошиній мамі з Лєрою. Мама почала кричати. Лєра налякалася. Тата не було вдома. Дуже важко чути, як дорослий чоловік плаче.

Я Лєру забрала, і ми в той же день поїхали додому, бо бути чомусь було дуже важко. Женя залишився з батьками.

— Я розумію, що вам про це важко говорити. Але це така спільна тема зараз для багатьох. Біль втрати через роки - як він відчувається? Він трансформується чи притуплюється?

— Ви ж бачите, пройшло два з половиною роки, я все одно плачу. Це все одно боляче, біль стає частиною мене. Це не означає, що я кожен день ходжу з тим болем. Він притуплюється, звісно, але він не стає меншим. Просто ти звикаєш до цього, що його немає. А вже довго немає.

Зараз мені так само боляче насправді. Просто я не пам'ятаю про це кожної секунди свого існування. Це так, напевно, як фантомний біль. Кажуть хлопці з ампутацією, що кінцівки в них немає, але вони її відчувають. Так само і я відчуваю цю нестачу.

Ми прожили разом майже 17 років. Це людина, з якою я постійно була на роботі, вдома, ми працювали разом, донька у нас, відпочивали разом. Постійно разом, разом, а потім оп - і немає людини.

— Буває так, що в сім'ї не говорять про горе, що сталося. Люди замикаються на цій темі. Як ви з Лєрою? Ви багато говорили про втрату Льоші?

— Так, ми з нею говорили. Я себе не бачу зі сторони, а її бачу. Я бачу всі моменти, коли ти проживаєш злість, неприйняття, торг. Усі ці моменти вона прожила.

Вона зараз спілкується з психотерапевтом. Лєра приймає антидепресанти, у неї діагностована депресія. Психотерапевт вважає, що втрата тата впливає на все це. А ще вона живе під час війни у свій підлітковий вік. Це дуже важко.

Нещодавно в нас була така цікава розмова. Ми розмовляли про Бога. Я знаю, що вона зі мною не погодиться. Але мені здається, що через те, що вона втратила тата, вона й не вірить в Бога. Бо вважає, що якщо Бог існує, чому не вберіг нам тата.

На що я їй сказала, що існує теорія, що душі приходять на цей світ, знаючи, що на них чекає, яка доля їх спіткає. А вона каже: "Чого ж він тоді пішов воювати, якщо знав, що загине?" Я кажу: "Він не знав, що на нього чекає. Він собі вибрав той досвід, якого не вистачає його душі".

Я вірю в Бога, вона - ні. Лєра сама вибирає, у що їй вірити, але ми проговорюємо ці моменти. Льоша навпаки був агностиком.

Я прийшла якось до нього на кладовище й кажу: "Льош, ти ж уже знаєш, чи є там щось після смерті, чи ми з тобою колись побачимось іще? Розкажи, наснись мені. Ну ти ж уже знаєш, як воно". Я кажу: "Я буду, дуже сміятись, якщо Бог є. А ти, невіруючий, зараз там десь сидиш і такий: "Надя, як же ж ти мала рацію".

І він мені наснився. Сказав, що є життя після смерті, що ми обов'язково ще побачимось. Через декілька днів я побачила в нього в записах білий вірш, який починався зі слів: "Теперь я умер. І наблюдаю за тобой белой звездочкой с неба". Дуже щемливий вірш, що ти плачеш, а я не можу тебе заспокоїти, але я завжди поруч. Якщо подумати, він зберіг собі цей вірш, бувши живим. Вірю, що побачимося.

Надія Хільська в інтерв'ю РБК-Україна про проживання болю втрати чоловіка на фронті (інфографіка: РБК-Україна)

— Говорячи про більш бюрократичні моменти, чи ви отримали все, що маєте отримати від держави за загибель Олексія?

— Отримую, досі отримую, так.

— Це ми говоримо про виплату 15 мільйонів. Вона ж виплачується не вся відразу, я так розумію?

— Так, не вся. Виплачується ця сума на сім'ю: на батьків і на мене з дочкою, навпіл. Це виходить по 7,5 мільйонів на родину, грубо кажучи, Льошиним батькам і нам з Лєрочкою.

— Я спостерігала, коли люди починають розповідати іншим, як правильно горювати, як правильно це проживати. Ви з таким зіштовхувалися?

— Так, мені в Instagram писали, що я занадто рано почала усміхатись. "Ой, зрозуміло, перестала вже горювати". А ви хочете, щоб я лягла зверху на могилку і померла теж?

Посміхаюсь - погано. Не посміхаюсь - "Боже, чого ж ви, вам треба жити". У мене насправді не так багато хейту, як буває в інших, але навіть мені дістається. Я на це не реагую насправді.

— Про петицію (про надання Олексію Хільському звання Героя України - ред.) вам також, напевно, писали.

— Писали. Але насправді ці петиції - це жах. Я маю на увазі, що всі вони варті того, щоб називатись героями України. Всі хлопці, дівчата, які полягли за нашу країну. Тому хтось, щоб називався героєм України, хтось не називався. Ну, це дивно.

Ту петицію створила не я. Але не підтримати її я теж не могла. Я пам'ятаю, коли ми збирали ці голоси… Це катастрофа. Ти щодня хвилюєшся, чи збереш необхідну кількість голосів, чи не збереш, потім ти зібрав і чекаєш з моря погоди. Я відчувала себе абсолютно жахливо в той час. І я не бажаю цього жодній жінці.

— Ви зібрали необхідну кількість голосів і петиція на розгляді президента?

— Вони розглянули, не дали йому Героя України. Мій чоловік отримав поранення, коли біг на допомогу своєму побратимові. І це теж це героїчний вчинок. Але у мене немає ніякої образи, що моєму чоловікові не дали героя України, бо він вартий, кожен з них вартий.

— Дозвольте мені, можливо, нетактовне запитання. Ви насправді неймовірна жінка. Чи ви думали, що будете колись готові знову закохатися, можливо, вийти заміж?

— Я молода жінка. Звісно, я думаю, що це станеться рано чи пізно. Бо мій чоловік теж не хотів би, щоб я на старості років залишилась одна, і це дуже сумно. Я не хочу.

Ми з ним це проговорювали насправді. Він казав, що не хотів би, щоб я була одна. Його немає. Це дуже боляче, але його немає. Я впевнена, що це буде рано чи пізно. Якось так.

— Якщо я не помиляюся, то ваш тато так і не висловив вам співчуття щодо втрати Льоші?

— Він дуже образився через те, що ми пішли з театру з Льошею і перестав з нами спілкуватись. Коли Льоша був поранений вперше, я зрозуміла, що насправді є страшно. Тато, звичайно, дуже дивний у мене, але я подзвонила й розставила крапки над "і". На цьому закінчилось наше спілкування. Потім через рік загинув Льоша, і він мені не подзвонив.

Тато з мамою розійшлись, бо він знайшов собі іншу жінку. Тому вони на той момент перестали спілкуватись і не підтримували зв'язок.

— У вас є якась зараз образа на батька?

— Звісно. Він дуже багато всякої маячні натворив. Він дуже вперта людина, ніколи сам собі навіть не зізнається в тому, що це маячня. А я завжди до нього ставилась як до дуже мудрої людини. А він себе останнім часом показує зовсім з іншого боку. Тому це не образа, це скоріше розчарування в людині.

— Ви сильна особистість. А ви дозволяєте собі моменти слабкості?

— Це дуже хороше питання. Мені здається, що дозволяю. Я можу поплакати, коли мені хочеться поплакати. Можу, наприклад, нічого не робити, бо я втомлена і не хочеться мені сьогодні нічого робити.

Колись я зрозуміла, що я не вигребу, якщо не буду думати про себе. Мені насамперед доводиться думати про себе. І я навчилась себе відчувати, чути себе, чути свої потреби.

Я дуже хочу, щоб Лєра була щаслива. Я мрію, щоб у мене були всі можливості зробити для неї все.

І мрію сама бути щасливою. Трошки втомилась. Втомилась від нещастя цього. З роками, можна сказати, я навчилась відчувати щастя в моменті, маленьких дрібничках.

Психолог сказала мені, що потрібно себе насичувати моментами, які любиш. Ти маєш просто нагадати своєму організму, як це бути щасливою. Я дуже щаслива в ці моменти. І організм таким чином оживає. Він згадує ці моменти щастя, ейфорії. Але хочеться, щоб це було перманентне відчуття.

Надія Хільська в інтерв'ю РБК-Україна про життя після втрати та що допомагає триматися (інфографіка: РБК-Україна)