"Був затятим порохоботом": Андрій Ісаєнко про погрози від росіян, Зеленського і шахед у спальні

Зріст два метри та принципи, які не продаються за жодні гонорари. Андрій Ісаєнко сьогодні - один із найзатребуваніших акторів України, але його шлях до визнання був сповнений відмов через невідповідний зріст і складних моральних виборів.

Про ультиматум московським продюсерам, родича, який воює на боці окупантів, перетворення з "порохобота" на прихильника Зеленського та залаштунки серіалу "Жіночий лікар. Нове життя" - у відвертій розмові Андрія Ісаєнка для РБК-Україна.

Головне з інтерв'ю:

• Напередодні прем'єри "Кіборгів" актору пропонували роль "хохла-зрадника" у великому російському проекті. Ісаєнко обрав гідність попри гонорари, які в РФ були вдесятеро вищими.
• Родич актора воює в лавах армії РФ. Андрій без вагань викреслив цих родичів зі свого життя після пропозицій "приїхати, щоб вони нас врятували".
• Актор відверто визнає, що був "порохоботом" і скептично ставився до Володимира Зеленського до 2022 року, проте зараз вважає його сильним лідером.
• До того як стати зіркою, Ісаєнко працював на радіоринку в Запоріжжі, де ледь не отримав тюремний строк за торгівлю піратськими дисками.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю з Андрієм Ісаєнком дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.

Про "вторгнення" блогерів у кіно та роль-заручницю

— Час і часу в соцмережах виникають дискусії про те, хто повинен грати військових у фільмах. Ви до якої когорти належите?

— У кіно повинні грати актори. Якщо військовий актор, без питань, але раптом не підходить типаж - у кіно повинні зніматися актори. Це, вибачте, наша територія.

Професійно втілити щось можуть тільки актори. Бувають моменти, коли знімають типаж, але мені здається, що важке емоційне навантаження типаж просто не зможе зробити. Що це означає знімати типажів? Тому в кіно повинні зніматися актори. Так само, як у театрі повинні грати актори.

— Останнім часом ми спостерігаю, коли в кіно кличуть блогерів, співаків, ведучих. Як ви до цього ставитесь?

— Нормально. Це ж маркетинговий хід, як би там не було. Це для того, щоб більше людей прийшло, залучити фанатів тієї чи іншої людини. Не часто ж дають великі ролі. Є певний типаж або камео, ця людина може зайти й зіграти самого себе.

— Ваша роль Михайла Гончара. Багато хто асоціює вас саме з ним. Як вам це? Ви не боїтеся стати заручником одного образу?

— Я ніколи не боявся стати жертвою ролі, і я завжди намагався паралельно зніматися ще десь, щоб бути в різних епостасіях. Паралельно з другим сезоном я знімався у двох чи трьох проектах.

— Я це також помітила, що ви знімаєтеся в багатьох різнопланових стрічках. Складається враження, що ви не відмовляєтеся від пропозиції, які вам надходять. Чи все-таки перебираєте?

— Ні, я не відмовляюсь. Бували, звісно, випадки. Я відмовлялвся два рази всього. Але це були роботи одного й того ж режисера. А так я не відмовляюсь. Чого відмовлятись? Мені поки що все відгукується. Я ретельно читаю сценарій, щоб не було ніякої підстави. Але поки мені відгукується все, що відгукується, я радий. Хай відгукується.

— А підстава - це що може бути?

— Якийсь такий персонаж, який буде або ні про що, або провокативний. У нас люди люблять погомоніти, щоб суспільство різко не реагувало на якісь там факапи.

— А є якась роль у вашій кар'єрі, яку ви вважаєте, можливо, недооціненою глядачами чи критиками?

— Я не знаю. Мабуть, ні. Всі оцінили. Усе, що я роблю, це відгукується, є якась критика. Якщо вона конструктивна, я радо приймаю, роблю висновки.

Якщо вона просто "тяп-ляп", я на неї просто не звертаю увагу. У нас, на жаль, дуже мало професійних, високого рівня критиків, як і в кіно, так і в театрі. Вони є, але їх не дуже багато.

Якщо ти читаєш і розумієш, що людина вивчила питання, подивилась виставу й оцінює з точки зору правильних ракурсів і систем, то це раціонально й конструктивно. До цього треба прислухатись.

— У "Жіночому лікарі" знімалася й ваша донечка. Розкажіть про цей досвід. Я знаю, що вона сама захотіла.

— Вона сама захотіла. Її без мене затвердили. Я прийшов "пробувати" своїх дочок. Там три маленькі акторки були вже. Свою дитину я залишив в павільйоні. Кажу: "Сиди тут, не рухайся нікуди, я скоро прийду".

Повз неї проходила продюсерка й запитала її: "Ти на когось чекаєш?" А де твоя мама?". Мала сказала, що вона з татом. Продюсерка запитує, а хто її тато. Марія каже: "Андрій Ісаєнко".

Потім приходить продюсерка: "Ми знайшли дівчинку". Я говорю: "Де?" Вона: "Ваша донька". Я сказав: "Без проб, я не дозволю їй зніматися в кіно".

Ми пішли того ж дня записали проби. Мені їх скинули, потім я подивився і сказав: "Добре, якщо хочеш, Марійка, іди".

Серед тих, хто пробувався, вона справді була найсильніою. Вона живіша була. Вона якось не сильно відокремлювала камеру. Що камера стоїть, що камера не стоїть.

А перші знімальні дні з нею - це страх просто. Я забував, що загальний план знімається, і вона щось починає говорити, я до неї нахиляюся. А! Загальний план же знімаємо, тому я сидів, тримав себе в руках, щоб з нею разом не грати все це. Я потім відокремився.

Коли дитина розслабляється, дитину переграти неможливо. Були такі моменти, коли вона просто видавала, і ти думаєш: "Ні, я б такого навіть не зіграв".

— Думаєте, в неї є майбутнє в кіно?

— Якщо захоче, я думаю, у неї є, бо вона жива, у неї жива психіка. Але це якщо вона захоче. Зараз вона якби не відмовить, мабуть, піти позніматись. Але зараз їй більше подобається дублювання.

— Ви розповідали, що в кіно важко закріпитися з таким зростом як у вас - два метри. Чому?

— Так, але партнерку знайди таку, щоб оператору не ламати голову. Коли знімали "Козаки. Абсолютно брехлива історія", ми з дяком високого зросту. І з нами грала Міла Сивацька. Вона невелика зростом.

Так от для неї з коробок викладали десь п'ятиметрову доріжку, щоб вона могла пройти до нас. Тому що по камері, по кадру це некрасиво.

— Але так чи інакше режисери, продюсери захотіли вас.

— Я досяг цього, я стукав і достукався.

— А що, були реально відмови через те, що такий великий зріст?

— Були. Де ми таку партнерку знайдемо? Навіть не пропонували якісь ролі просто.

— Як це було, коли відмовляють не через акторські моменти, а просто через фізичну характеристику?

— Це нормально. Якби я на це сильно звертав увагу й засмучувався через це, я сидів би на одному місці. Це не двигун, це зворотна тяга. Треба все одно пережовувати й тулити далі. Я так тулив-тулив і притулив.

Андрій Ісаєнко в інтерв'ю РБК-Україна про те, чому в кіно не хочуть знімати чоловіків високого зросту (інфографіка: РБК-Україна)

Про розрив із Росією та родичів-окупантів

— Ваш російсько-український період. Як ви взагалі для себе його осмислюєте? Чи був він важливим у становленні як актора? Чи можна було б обійтися без нього?

— Можна було. Якби в нас кіновиробництво було на тому рівні хоча б як зараз, то без проблем. Там не було гіперталановитих людей, які талановитіші за наших.

Я знімався в "Захарі Беркуті" з голівудськими акторами. Теж не можу сказати, що вони талановитіші. Роберт Патрік і Віктор Жданов поруч стоять, для мене Жданов набагато талановитіша людина.

Великої подяки, вдячності тому періоду немає. Тільки через те, що була якась робота. За це хай нам дякують, що вони дешевше у нас знімали. Гонорари російських і українських акторів дуже відрізнялися. Там ринок був, туди продавали. Тому у них ціни трошки інші.

— А як ви думаєте, популярність ще до повномасштабної війни вам принесли більше російські роботи чи українські?

— "Кіборги". До них прям такої впізнаваності в мене не було.

— І це ж, я так розумію, стало точкою неповернення до російського ринку?

— Так. Мене колись прямо в Москву кликали. Грубо кажучи, через тиждень прем'єра "Кіборгів" у кінотеатрах. Вони якесь кіно збирались знімати, їм українець потрібен був. А це продюсерський центр Тодоровського. Звісно, якби мені і сказали до 2014-го, що Тодоровський пропонує десь позніматись, то я погодився б.

А там ще й роль хохла-зрадника. Я кажу: "Ви розумієте, що все, між нами прірва. Не буде цього. Я не піду. По-перше, не хочу в Росію їхати і зніматись. А по-друге, я не хочу грати хохла зрадника".

Це два важелі, через які я не переступлю ніколи в житті. Я відмовив остаточно й сказав: "Не дзвоніть мені, будь ласка, не порушуйте знову цю тему".

— Є ще якісь ролі й типажі, які ви за жодних обставин не зіграєте? Я вже зрозуміла, хохол-зрадник сюди належить.

— Якщо це буде зніматись українське кіно, я хохла-зрадника зіграю. Із задоволенням. У мене немає персонажів, яких я не зіграю.

Якщо це якось політично буде, я не буду зніматись. А якщо це просто заради продукту, заради мистецтва, то з задоволенням і зрадника, і кого хочеш.

— А після того, як ви відмовили, чи не виникло у самого нерозуміння до колег, мовляв, чому ви не хочете кинути роботу там і працювати лише в Україні?

— Авжеж виникло. Я багато говорив їм про це. Вони відповідали, що це просто робота. Та я потім цих людей просто забував і все. Ми зараз говоримо про період після 14-го року. Ну, це вже все. На твою країну напала країна, в якій ти зараз хочеш попрацювати, це маячня. Я цього не розумію.

— Ще один фільм, де ви також знімалися, "Раша гудбай". На мою глядацьку думку, для мене це була низького сорту робота.

— Для мене це гарна сатира насправді. Я до цього кіно ставлюсь просто як до гарної сатири.

— Наскільки я пам'ятаю, там лейтмотив був про те, щоб ментально повернути українців, які зараз перебувають в тимчасовій окупації. Думаєте, це вдалось?

— Я вам хочу сказати, що мені багато писали зі східних територій, дякували за це кіно, навіть російською мовою. Хоча я зазвичай не відповідаю на російськомовні повідомлення, але люди з тих регіонів мені писали й дякували за кіно.

— Ви раніше розповідали, що у вас є в Росії родичі. Це близькі родичі чи далекі?

— Це по маминій лінії двоюрідна сестра. У мене бабуся з Сибіру, і всі її родичі там залишилися. Вони налаштовані радикально проти України.

Коли почалася повномасштабна війна, мені вони нічого не писали, бо я відразу послав. Вони писали, щоб ми приїжджали до них і вони нас врятують. У маминої сестри ще й син воює в армії Росії. Інша родичка перепросила за свою країну.

— Вам якось болить через цей факт?

— Ні. Абсолютно. Я спокійно вичеркнув людей з життя і все. До побачення. Це вже не родичі. Мені здається, що викреслити людину за її погані вчинки набагато легше. Це так ніби людина тобі допомагає викреслити її з твого життя.

— Ваша цитата: "Мабуть, навіть було б непогано, щоб моя дитина коли-небудь прочитала в оригіналі Чехова, наприклад. Були в російській культурі особистості, які вплинули на світову драматургію, культуру тощо" Ви досі так вважаєте?

— Зараз, може, менше, але якщо вона прочитає колись російською мовою Чехова, або англійською, він вже є в різних перекладах, я вважаю, що це все одно хороша драматургія. І на цій драматургії побудовано багато чого. На жаль, воно так сталося. На жаль, воно існує.

Але я не буду її бити по руках, щоб вона цього не читала. У мене свідома дитина, свідома українка. Тому я за це не боюсь абсолютно.

Повернутися до російської культури ми ніколи не зможемо. Ми не збираємось повертатися. Я просто кажу, що для загального розуміння драматургії і всього іншого, це структурно гарно зроблені речі, на яких вчилось багато людей по всьому світу, не тільки постреадянський простір.

Я розумію, що це ворожа культура. І я не вмовляю її прочитати. Я нічого не зроблю, якщо вона захоче познайомитись саме з цією драматургією. Тільки з цією, тому що все інше, той же Достоєвський або ще хтось, це вже занадто.

— У мене склалося враження, що до нинішнього нашого президента у вас скептичне ставлення.

— Так. Було. Я скептично ставився до нього. Я його не обирав, я за нього не голосував. На той момент, до 22-го року, я не вважав його сильним президентом.

Зараз вважаю. Поступово моя думка змінилася, але на кращу сторону. Це інший чоловік. Це зовсім інший чоловік. Він справді змінився для всієї України в найкращу сторону. І робить зараз для України, я думаю, все, що він може робити.

Я відверто був порохоботом. Я це визнаю, без питань. Якщо у мене змінилась думка, то це гарний президент. На жаль, обставини не ті, в яких хотілось би, щоб ця думка змінилась. Але як є.

— А який президент, на вашу думку, зробив найбільший внесок в розвиток українського кіно і культури?

— За каденції Порошенка почали знімати повні метри. Ющенко був би найкращим президентом, якби у нього не було цієї Юлії під рукою.

Він прекрасний економіст, наскільки я знаю, і тому, може, у нас було би все добре, якби він не піддався владі тієї жіночки.

Якщо говорити про відродження українського кінематографу, це було за каденції Порошенко. Більше почали виділяти грошей на кіно. З'явилися конкурси, багато з'явилось контенту з 2014 по 2019 рік. Це "бум" був все одно.

Насправді ж і друк починав розвиватись теж з 2014 по 2019 рік. Коли з'явилась потреба українського, держава підтримувала. Може, не в тих об'ємах, які хотілося б нам всім, але все одно була підтримка.

— А є роль, за яку вам соромно?

— Ні.

— А раніше ви казали, що це "Мухтар".

— Я можу сказати "Мухтар", але зараз я подумав, що це ж все одно частина мого становлення. Все одно я там вчився чомусь. Я не можу сказати, що я там щось погано зіграв.

Андрій Ісаєнко в інтерв'ю РБК-Україна про ролі, які ніколи не зіграє та чому (інфографіка: РБК-Україна)

Про тривалий шлюб, кризи та що може викликати сльози

— Хочу ще окремий блок присвятити вашій родині, стосункам. Скільки ви вже разом з Олесею?

— 15 років. 14 лютого у нас було перше побачення. Ми просто їхали з одної халтури і заїхали випити кави чи коньяку, не пам'ятаю, щось у кафе.

15 років тому, 14 лютого ми посиділи, зрозуміли, що скоріше за все ми будемо зустрічатись. 19 лютого ми перше поцілувалися.

— А хто першим покликав на побачення?

— Там було зрозуміло, що воно потрібне. Звісно, я сказав, поїхали там посидимо. Вона тоді була не самотня жінка. І вона мені не відмовила. Це вже багато чого важило.

Я не був впевнений, що вона в тих стосунках була щаслива. Я не буду зараз туди лізти. Але мені хотілося з нею провести час. Якщо вона не відмовилася, якщо їй теж хочеться зі мною провести час, то чого один одного мучать.

— Через три місяці ви зробили їй пропозицію руки і серця.

— Ми через два тижні вже жили разом. Навіть менше. Тіждень-півтора, може. Я просто колись сказав, що ти тепер моя громадянська дружина. Вона каже: "Я не хочу, бо я була вже громадянською дружиною, я не хочу нею бути".

І ми поїхали й подали заяву. 19 травня ми подали заяву, 19 серпня ми одружились, а 19 жовтня у нас народилась дитина.

— 15 років разом. За час повномасштабної війни багато пар розлучилися, або принаймні увійшли в етап кризи. У вас були якісь моменти, коли треба було виявити проблему, поговорити про неї?

— Звісно, були якісь такі речі, але це все виявлялось, про це все говорилось і досі разом. Я не знаю, у чому секрет. В Олесі неї зелені очі, може, вона відьма.

Стосунки - це все одно робота. Це ж відповідальна робота. Ти повинен її робити. Тому намагаємось робити і я, і вона.

— Ваша дружина режисерка і наскільки я знаю, ви знімалися в її роботах. Про що ви говорите вдома? Чи ви обговорюєте робочі моменти? Чи виникають у вас дискусії?

— Вона любить про це поговорити, а я не люблю. Не люблю про роботу говорити вдома. Для мене це важко.

Ми ставимо виставу, вона режисерка, і я один з акторів. Коли в тебе була репетиція цієї вистави, потім ти поїхав в театр, зіграв виставу, потім ти приходиш додому, і вона тобі знову щось говорить про виставу…

Я кажу: "Будь ласка, не зараз, я не готовий заходити в третій театральний етап за день". А вона любить поговорити про роботу, у неї думка з'являється, вона повинна її висловити й зафіксувати. А я помовчав би просто.

Андрій Ісаєнко в інтерв'ю РБК-Україна про 15-річні стосунки з дружиною Олесею та секрет міцного шлюбу (інфографіка: РБК-Україна)

— Приблизно рік тому в будинку, де ви мешкаєте, сталося влучання російського шахеда. Ви пригадуєте цей момент? Ви тоді перебували безпосередньо в помешканні?

— Так, я спав. Дружина з дитиною були в коридорі, дитина теж спала, але Олеся не спала. Я від вибуху прокинувся. Це сталося в першому під'їзді, а ми у восьмому.

— Після того моменту якось змінилося сприйняття тривог, війни?

— Олесі стало набагато страшніше. Маруська теж. Я ще це пов'язую з її дорослішанням, і вона більше вже починає розуміти всі ці фактори, більше розуміти, що таке смерть і все інше.

Коли тривога, ми їдемо на паркінг. До того ми на паркінг не ходили. Ми або в коридорі збирались, або виходили в під'їзд на перший поверх до ліфту.

— Ви часто граєте сильних чоловіків, а що може змусити Андрія Ісаєнка розплакатися в реальному житті?

— Коли народилась донька, я став дуже сентиментальним. Все, що стосується дітей, у викликає бурю якихось емоцій. Якщо це якась погана історія з дитиною, мені це болить.

— Якби ви могли залишити послання собі 20-річному, що написали би в тому листі?

— Все правильно робиш, роби й ні про що не думаю.

— Якби про ваше життя знімали фільм, хто зіграв би Андрія Ісаєнка?

— Хороший актор якийсь, дуже талановитий.

— А як називалася б ця стрічка?

— "Не зірвись". Я з Запоріжжя сюди приїхав. Це теж такий певний шлях. Я бачив багатьох своїх знайомих не в дуже хорошому стані.

Мене в Запоріжжі намагалися зупинити, залишити. Я працював на радіоринку. І мені на цьому радіоринку ще й срок шили, грубо кажучи, за торгівлю піратськими дисками. Штраф заплатив, якось вирулили. Є багато факторів у житті будь-якої людини, які можуть повести не туди.