"Ні про що не шкодую": Приходько про життя в РФ, проблеми і страх за дітей

Сон по три години на добу, страх за дітей і готовність назавжди залишити сцену заради спокою вдома - Анастасія Приходько завжди була прямолінійною та чесною. Це і є прояв її справжності. 

Про популярність у Росії, прогноз на завершення війни, російську мову в родині, завершення кар'єри та чому не пише українські пісні - у відвертій розмові співачки Анастасії Приходько для РБК-Україна.

Головне з інтерв'ю:

• Співачка чесно визнає, що українська не є її рідною мовою, і вона досі не знайшла "ключа" до написання пісень українською.
• Приходько заявляє, що стоїть на порозі виходу з шоубізнесу. Вона більше не хоче вдавати і мріє про тихе життя, де вирощуватиме городину та чекатиме на онуків.
• Анастасія зізналася, що через тривожність і постійний страх спить по 3-4 години на добу. Співачка не вживає антидепресантів і носить окуляри, щоб приховати синці під очима від хронічної втоми.
• Виконавиця згадала, як у 2014 році розірвала контракт у Москві попри статус зірки першого ешелону. Артистка наголосила, що не могла зрадити пам'ять свого діда, який виховував її за принципами честі.

Анастасія Приходько завжди мала образ сильної, принципової та стійкої людини. Однак час показав, що це не образ на сцені, а стиль життя та сталі переконання, виховані в дитинстві.

В інтерв'ю РБК-Україна Анастасія відверто розповідає, як кричала про війну у 2014, а її ніхто не хотів чути, та як не побоялася відмовитися від великого майбутнього в РФ заради України. Також співачка детально пояснила позицію щодо української та російської мови. А ще вперше розповіла, що думає про завершення кар'єри.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.

Про страх за дітей і сон по три години щодня

— Розкажіть, як ви зараз? Який ваш стан на п'ятий уже рік повномасштабної війни?

— Стабільно. Мені здається, що зараз не час шукати в собі якісь емоційні проблеми. Треба зараз спостерігати за тим, що відбувається в країні, аніж слідкувати за собою, я так думаю. Тому що безпосередньо те, що відбувається в країні, воно відгукується на тобі.

Я абсолютно спокійно ставлюся до того, що відбувається, бо нічого не зміню. Це не в моїх силах, не в моїй компетенції. Моє перше завдання як мами - убезпечити своїх дітей, спробувати дати їм гарну освіту, вивчити їх хоч якось у цій країні. І думати, як я буду будувати своє життя далі.

Якщо я зараз буду зациклена на своєму внутрішньому стані, мені просто не вистачить резерву і сил рухатися далі.

Я розумію, що я в якийсь момент можу розплакатися, мені стане погано, але від цього нічого не зміниться. А ось акумулюватися і рухатися вперед - це в моїх силах.

Просто відсуваємо те, що нам не подобається, і те, що ми змінити не можемо. І в такий спосіб ми зможемо рухатися далі. А заглиблюватися в процеси, що відбуваються тут, не маючи жодного інструментарію під рукою, щоб це вирішити, це шлях нікуди.

— Ви раніше розповідали, що з початком війни повномасштабної ви стали відчувати якусь таку гіпервідповідальність за дітей. Цей страх досі з вами чи він змінився?

— Мамин страх може тільки примножуватися. Для мене дуже важливий їхній психологічний стан. І на ці процеси я можу вплинути, тому що ніхто у житті ніколи не замінить маму.

Мама - це найголовніше для них. Вони дивляться на маму, якщо мама розклеїлася, відповідно в них починається якась паніка. Я роблю все для того, аби вони відчували в мені тил, скелю, матір, яка може зробити все для того, щоб вони були спокійні.

Знаєте, як у дикій природі. Є гніздо, мама сідає на своїх діток і сидить, щоб їм було тепло. Ну, власне кажучи, я обрала для себе саме цей шлях, тому що мої діти нікому не потрібні. Вони потрібні лише мені.

Моє завдання і ціль як мами зробити все можливе, щоб їхній психологічний та емоційний стан був у порядку. Я сподіваюся, що я з цим справляюся, але результат побачу, на жаль, пізніше.

— Як діти переживають події, які зараз відбуваються? Війну, обстріли, вибухи. Що вони запитують?

— Я не можу сказати, що вони в мене щось запитують. Мене дратує доступ до Telegram-каналів. У мене дві дитини досить вже дорослі, 15 та 10 років. Вони стежать за тим, що відбувається. І коли вони чують у телефоні тривогу, вони відразу до мене біжать: "Мам, я зараз почитаю, загроза балістики".

Вони не розуміють, як це відкладається в них у головах. Вони йдуть і дивляться на мою реакцію, як я відреагую на це. Якщо я почну панікувати, вони теж почнуть нервувати. Тому ось це для мене найскладніше - не показувати, таким чином не віддзеркалювати це на них.

Я їх просила видаляти. Я кажу: "Ви все одно нічого не вирішите, а мені власний раз на сполох не створювати".

— Але ж бувають моменти, коли вас охоплює паніка чи страх? Чи ви навіть у такі моменти тримаєтеся?

— Я їх відправляю в кімнату, всіх трьох. Вони цього не бачать, коли ми з чоловіком сидимо в залі, а вони сидять у кімнаті. Але буває, коли ми спимо, тривога і там пишуть: "Загроза балістики, ціль на Київ". Тоді я кулею влітаю, буджу і вниз.

Вони знають, що так правильно. TikTok теж ніхто не скасовував. Ці відео теж є у стрічці. Мене, якщо чесно, ця тема дуже дратує, тому що я на це не можу вплинути. Те, що вони це все бачать, знають, мене це теж дуже дратує, бо це дитяча нестабільна психіка. Як вона в них спрацює потім, я теж не можу знати.

— Ви раніше розповідали про сон по 3-4 години щодня. Досі ви в такому режимі?

— Відповідно чому я в окулярах? Тому що у мене постійні синці під очима. Я вже не розумію, що з цим сном робити, але я не борюся з методом таблеток. Я вважаю, що це абсолютно неправильний крок.

Спочатку буде звикання, війна закінчиться і потім як із цього зістрибувати. Я вважаю, що самоконтроль ніхто не скасовував. Це чисто моя думка. А по-друге, я нічого вдіяти не можу, бо ця тривожність пов'язана з дітьми.

Почалося це досить давно, коли перша балістика була на Київ. Якщо я не помиляюся, десь наприкінці 2022 року чи на початку 2023. У мене було безсоння у зв'язку з цими подіями.

Я пам'ятаю, коли полетіла перша балістика, її ще не було на Київ. І пролунали ці сильні вибухи. Тоді в мене з'явився цей страх спати вночі. Я можу до другої ночі не спати, о 4:00 ранку прокинутися, походити до 5-6 ранку, заснути.

Я думаю, що якби можна було якось розв'язати питання безпеки дітей, ми з чоловіком так сильно за себе не переживали б. Я думаю, що це можна виправити, аби в країні було тихо, спокійно, настав мир.

— А ви не зверталися до фахівців із питанням сну? Ви ж певно відчуваєте якісь зміни в організмі через це.

— Синці під очима - це єдине, що я зараз відчуваю. Я можу на це зараз вплинути? Не можу. Посадити мене на гарні пігулки, щоб я щось у цьому житті проспала? Я не можу собі цього дозволити.

Я п'ю седативний чай, я п'ю заспокійливі трави. Дуже багато українців вдалися до того, щоби вживати антидепресанти. Я противник цього. Якщо це комусь допомагає, нехай це не моє життя, людина сама відповідає за це.

3-4 години сну - це не так страшно. Я не раз ці історії у своєму житті проходила, і коли їздила в АТО, в ООС, і коли концертні графіки були.

Я розумію, що це рано чи пізно вирішиться. Десь я даю собі попуск. Я можу, наприклад, цілий день полежати, щоб відпочити. Я можу собі дозволити нічого абсолютно не робити, таким чином компенсуючи сон відпочинком.

Все це можна робити, якщо просто цим цікавитись і не зациклюватись тільки на чомусь одному. Потрібно будувати біля себе світ максимально, а не плисти за війною. Ми практично ніяк не зможемо вплинути на ці процеси, але створити навколо себе зону комфорту хоч якось у своїй квартирі ми можемо.

Анастасія Приходько в інтерв'ю РБК-Україна про сприйняття навколишніх обставин (інфографіка: РБК-Україна)

Про прогнози на війну та відмову від кар'єри в Росії

— Ви, здається, говорили кілька разів, що війна закінчиться у 2028 році.

— Почнуться етапи, які справді вестимуть до цього. Не ті, які зараз, у безпекові гарантії тощо. Я дуже рада, що європейці стурбовані цим усім, звісно. Але я вважаю, що основні процеси правильного переговорного процесу почнуться у 2028 році, не раніше.

— На чому базується ваша думка?

— Тому що я спостерігаю за цими подіями із 2014 року, я в цьому живу. Коли половині населення нашої країни це було абсолютно нецікаво, коли війна на Донбасі була десь там, а там також помирали люди.

Спираючись на те, що я пройшла якийсь досвід, я спостерігаю за всіма етапами переговорних процесів, те, що відбувається, як це рухається, як змінюється вектор. З огляду на сукупність всіх фактів, я розумію, що зараз ідуть всі найскладніші процеси, які приведуть до того, що маятник буде розгойдуватися вже в інший бік. Не буває так, що воно зациклиться.

Є політика, про яку ми не знаємо, залаштункова. І є та, яка пропонована нам. З неї половину відсіюємо й знаходимо шлях, яким треба йти.

Але його треба шукати постійно, бо якщо просто так береш, прочитав новини й поклав телефон, ти вже заточений. Ти маєш перевіряти цю інформацію. Європейські, британські, американські ЗМІ - треба постійно шукати.

— А чи вірите в кордони 1991 року?

— Знаєте, в душі мені хотілося б. Але я не знаю, що відбувається за лаштунками.

Мої мрії, напевно, абсолютно не збігаються зі світовою політикою. Звичайно я сумую за своїм Кримом, бо моя мама дуже довго працювала, щоб мене відвезти до Феодосії. І щасливішої за ​​мене на той момент нікого не було.

Перший концерт у моїй творчій біографії відбувся у Ялті, в "Ювілейному". Перший сольний концерт як уже Анастасії Приходько відбувся в Криму. І останній мій концерт відбувся 8 березня 2014 року у місті Керч. Три найважливіші події у мене було в Криму.

Чи хочу я? Звісно. Я ніколи не бачила Ластівчине гніздо. У мене теж є якась мрія. Нехай вона й банальна, але вона таки є. Хочу на стадіон у Донецьку, де я ніколи не була. Я не встигла. Я до Луганська ще встигла на гастролі з'їздити. А у Донецьку я так і ніколи й не була. Прикро.

Хотілося б, але з тим європейським балаканням, яке більше не викликає ніякої поваги й цей тотальний обман, який вони постійно несуть… Але віра вмирає останньою. Я віритиму.

— Після 2014 року ви відмовилися від усіх російських нагород, обірвали всі зв'язки, які там могли бути. Натомість багато ваших колег цього не зробили й продовжували там співпрацю до 2022 року. Конфліктів на цьому підґрунті не виникало?

— Я дуже вдячна Богу за те, що він дав мені можливість досягти всього самостійно. Без вливання грошей, контрактів, коли ти все вирішуєш сам і живеш по совісті. Вважаю, що це дар Божий. І я вдячна йому, що така доля випала мені.

Я до Москви поїхала, коли в мене було лише 200 гривень у кишені. Я знаю, що таке спати на вокзалі, знаю, що таке недоїдати. Але в мене була мета. Але я хотіла так, як мене вчив дід - честь, совість і гідність. Щоб тобі ніколи ніхто нічого не сказав. Важко, але можливо. І в мене це вийшло.

Я досягла того, чого багато хто намагається роками. У мене це вийшло дуже швидко. І перемога на "Фабриці зірок", і Євробачення, і контракт із Першим каналом, який мало кому випадає. Я мала контракт на сім років. Гастролі, концертні костюми, перший ешелон.

Мій дід воював у Другу світову війну, вижив, відстояв Україну, вступив до Шевченка, він був заслуженим журналістом України. Потім народилася я, він відмовився від своєї кар'єри. Він це все кинув заради мене та виховав мене.

Коли мій дід це все пройшов, чи можу я це зрадити? А зрадити це дуже легко - залишитись у Росії. А я не можу. Я росла без батька, мене виростив дід. Мого діда поховано тут. Я потім не могла б доглядати могилу мого діда, бабусі. Я, напевно, не могла б спати з урахуванням того, як він мене виховав. Це зрада. Це зрадити своє дитинство, пам'ять, спогади. Це зрадити все.

Чи можна так? Хтось може. Я особисто ні. Я кайфую від того, що можу собі це дозволити. Я не боюся втратити статус, бо я його з собою в могилу не заберу. Мені буде абсолютно байдуже, що говоритимуть про мене.

А ось прожити з гідністю, і тебе ніхто не може вкусити, бо ти живеш так, як личить людині. Мені подобається цей стан, і я продовжую так жити, і я не боюся цього. Напевно, в цьому і є сила. Може, багатьом це не подобається. Я вважаю, це правильно.

— Мені трапляються коментарі про вас, де люди пишуть, що коли ви кинули все в Росії, приїхали в Україну, ви тоді поставили хрест на своїй кар'єрі. Ви погоджуєтеся з цим?

— Українська мова не настільки популярна на пострадянському просторі. Частина моєї творчості справді зараз померла. Я не можу собі дозволити співати російською.

Якщо я захочу, я заспіваю. Але я просто цього не хочу зараз. Воно мені не йде, не цікаво і не пре. Пісні, які зробили мене відомою, я не виконую. Чи шкодую я про це? Ні, не шкодую, бо вони заспівані, вони є, вони існують. Це все-таки моє минуле, я від нього нікуди не подінусь.

Творити українською? Так, це складно, я брехати не буду. Це рівносильно тому, що ви приїдете до Німеччини й почнете писати пісні німецькою. Це не моя рідна мова, мене не вчили нею говорити. Я ніколи не чула української мови. Ми вивчали російську літературу та мову, українську історію та українську мову. Але в школі всі говорили російською.

І вірші, і пісні, і музика - це все той матеріал, який накопичувався мною протягом мого дитинства, юнацтва тощо. Єдине з українського, що я пам'ятаю - це "Територія А".

Я скажу, можливо, якусь неправильну фразу, але я так її відчуваю. Я не розумію, як писати українською мовою. У мене досі не виходить. Як співати українські народні пісні я знаю. А ось музично як це написати - знати не знаю. Я досі не знайшла цього ключа. У мене не виходить.

Дайте мені зараз можливість написати російською - я напишу пісню за п'ять хвилин. Українською мовою я викидаю, мабуть, листочків 15. У мене ця рима не клеїться. Я не можу зрозуміти, як мені поєднати дебет із кредитом, умовно кажучи.

Я ходжу психую й ось, власне, я так психую з вересня, напевно. Я не можу написати жодної пісні. У мене просто не виходить. Я кажу: "Якщо не виходить, я не тягтиму кота. Я просто залишу це на паузі".

А обманювати свого глядача та випускати пісню, аби її випустити, я теж не можу. Зараз час не заробляти бали, а навіть цією піснею допомогти людині, написати для неї саундтрек. Якщо я не можу, я допоможу по-іншому. Я допоможу зборами, я відремонтую, приїду, заспіваю. Але якщо зараз у мене не виходить, я обманювати людей не збираюся.

Анастасія Приходько в інтерв'ю РБК-Україна про життєві принципи та переконання (інфографіка: РБК-Україна)

Про хейт, критику колег і завершення кар'єри

— Ви майже не отримуєте хейту за свої часто неоднозначні висловлювання. Як ви думаєте, чому? Наведу приклад, який можу сама простежити. Олег Винник, до якого ми їздили восени, висловився про мовне питання й отримав шалену хвилю хейту.

— Він дуже багато зайвого наговорив і про танки, які хотів купити й щось не купив. Там багато всього. Коли він там посилав нам ковток свіжого повітря з Берліна, це треба бути круглим ідіотом, щоб таке робити.

Коли він зрозумів, що українською мовою не може залучити аудиторію в Берліні, він перейшов на російську, це шах і мат. Люди дуже не люблять зради, а тим більше українці, вони її не прощають. Тим більше якщо ти чоловік. Розумієте, це все люди спостерігають.

Якщо ти приручив якусь низку людей, які тобі вірили, котрі любили твою музику, це ж твої шанувальники, вони ж спиралися на тебе. Ти просто кинув їх. Відповідно люди відчувають фальш. Забрехався хлопець, і це погано.

Ти поїхав, тихенько сиди. Але є така тенденція в українців - похвалитися, у мене ж вийшло.

Мені багато чого прилітає, і я думаю, після цього інтерв'ю теж мені прилетить. Я цього не боюся з однієї простої причини. Я відповідаю за свої слова. Я приїхала сюди у момент революції. Як громадянка своєї країни я не могла вчинити інакше. І я залишаюся з народом України.

Я підтримую, як то кажуть, всю країну, не вибірково. Я не говорю поганого на львів'ян, я не говорю поганого на Донецьк, на Луганськ. Ми одна велика країна. Тому я підтримую всіх, зараз усім погано. Немає жодної людини в нашій країні, якій би не було погано.

І я думаю, що більшість українців все-таки хочуть, щоб низка питань нині не порушувалася. Щоб у нас так голосно кричали: "Допомагаймо хлопцям на передовій", як кричать за мову.

Чому всі забули, що можна бути просто доброю людиною, навіть серед усього цього хаосу, але можна залишатися доброю? А зараз це розкіш і рідкість, на жаль.

— Ви багато критикуєте українських колег за те, що вони співали російською, працювали в Росії, а коли розпочалася повномасштабна війна, відмовилися. Наприклад, Дмитра Монатіка.

— Тому що мені була незрозуміла його політика, коли він їздив до Москви, а тепер він різко переклав українською всі пісні, чим особисто я не займаюся. Діма, що це за страх?

Це страх публічної людини залишитися за бортом. Маючи такий чудовий музичний багаж, як у Діми, у нього страх, що українською він не напише краще.

Чому я це не роблю? Для мене це зрадити собі. Я свої російськомовні пісні не чіпаю. Це мої композиції, написані тоді. У них був свій час, вони відпрацювали. Це пам'ять, це історія, я це нікуди не подіну.

Навіщо мені зараз їх міняти? Нагадати про себе? У мене не настільки розвинене почуття пишності его та важливості, щоб я спотворювала свої пісні, тому що це потворність. Вони ніколи не звучатимуть так, як вони звучали спочатку. Це повністю змінити пісню.

Пісня "Любила" - це реквієм на мого друга. Він помер у мене на руках у Трускавці під час мого концерту. То був мій концертний менеджер. Він дуже мріяв, щоб пісня "Любила" була українською.

Але я йому казала, що цього ніколи не буде. 25 березня 2023 року Григорій Красницький вмирає на концерті. Але текст цієї пісні він мав. Це пам'ять Григорію Красницькому. Цей текст повністю належить йому. Це його мрія. Він, на жаль, ніколи не почув. Але в пам'ять про нього це я зробила.

— Вікіпедія пише, що ви спочатку здобули популярність в Росії, а вже потім в Україні. Вам не образливо, що це сталося саме так, що ви здобули популярність в країні, яка на нас напала?

— Ні.

— А ви хотіли б спочатку побудувати цю кар'єру в Україні?

— А в мене не вийшло.

— А чому?

— Тому що не оцінили тут. Казали, що я не співаю, а кричу. І що я не в оперу прийшла, тут тихше треба співати.

Я не шкодую ні про що у своєму житті, бо це моя історія. У 2007 році всі тільки раділи, що українка перемогла на російській "Фабриці зірок". У 2009 році ніхто й уявити не міг, що я співала українською, представляючи Росію в Європі. А зараз мені повідомляють "чемодан вокзал".

Все дуже швидко змінюється. Я ж не підлаштовуватимуся під думку громадськості тільки для того, щоб бути зручною. Це моя історія, яку я пройшла, і я її поважаю. Ніхто мені не допоміг, не дав гривні, не вклав у мене гроші, спонсорів не було. Це моє життя, і я ним дуже пишаюся. І навіть якщо воно почалося з Росії, то в той період думали інакше.

Але в той момент, коли я всього досягла, треба було робити вибір. І вибір я зробила за свою країну, коли всі вони залишилися там. У будь-якому випадку, як не крути, я сама для себе маю рацію. Можна говорити про мене все, що завгодно. Але честь, совість та гідність у мене не забрати.

— Ми знаємо історію про те, що у вас є відкритий конфлікт із Потапом. Ви вже давно відмовляєтеся розповідати про це, даєте йому це право. Я скажу так: ви сформували свою думку про людину ще задовго, коли ми її сформували об'єктивно. Як ви реагували на це? Не було відчуття, що "я мала рацію, я вам казала"?

— Звичайно, тому що я не помиляюся в людях, і я кажу, що по них відразу видно. На мою думку, коли Потап дав інтерв'ю Юрію Дудю, це було бажання нагадати про себе і про те, що він може працювати на росіян.

Але бридко навіть не через це, а тому що видно, що він боявся його. Якщо ти вже пішов на той бік, видай так, щоб вони всі очманіли, як з автоматної черги. А він щось вошкався, як розмазня. Чоловічого стрижня там не було. Він боявся сказати щось зайве та добирав слова.

— Ви думаєте, вони колись повернуться до України?

— Звісно.

— Як ми сприймемо таких людей?

— Подивимося. Мені здається, всім просто буде байдуже.

— А це добре чи погано? Бо байдужість - це теж нехороша реакція

— Річ у тому, що в нас стільки буде чим зайнятися, що на тлі того, що відбуватиметься в нашій країні, Потап - це буде піщинка. У нас не люблять, коли тобі зраджують, коли тебе ганьблять, коли ти чоловік, виїжджаєш за кордон, поводишся там не по-чоловічому.

Я розумію, що тієї популярності, яка була до 2014 року, найближчим часом у мене не буде. Я це приймаю. І я не женусь за тим, щоб робити все для привернення до себе уваги будь-яким шляхом, аби тільки про мене говорили.

Це не природно для моєї історії, моєї позиції. А коли я почну міняти шило на мило, намагатися видати з себе те, що не можу, це відразу буде видно, це буде жахливо. Це, я вважаю, буде негідна поведінка артиста з мого боку.

— А як нам побачити, хто справді розкаявся й готовий бути з Україною, а хто просто підлаштовується під зручну ситуацію?

— Це важке питання з однієї простої причини: цей крок треба було вжити у 2014 році. Потім воно дуже важко сприймається. У тебе ж був час відмовитися, але ти відмовився, коли прийшли до тебе додому. Значить умовно тобі було все одно, коли до людей у ​​Донецьку, Луганську прийшли, так?

У нас таке не люблять. Є ситуація, ухвалюй рішення тут і зараз. Більшість артистів, які до останнього працювали на тому ринку, зараз почали все змінювати. А що робити? Вони ж не продовжуватимуть співати ті самі пісні. Ну намагаються англійською щось співати.

Усі зараз намагаються співати українською та один одного перепльовувати, і мені здається, вже частково починають десь божеволіти. Я так спостерігаю за цим за всім. Той щось вимочить, та щось вимочить, той щось зробить. Я думаю: "Господи, куди вас несе, товариші?"

Я не розумію, за що боротьба зараз триває у плані шоубізнесу. Я трохи з іншої історії. З-поміж усіх артистів, яких я поважаю зараз найбільше, це Хливнюк. Його просто обожнюю. І старі композиції також я люблю.

Похитнулася, звичайно, любов до Вакарчука, але ж пісні..! Його політична історія вплинула, не вистачає мужності в політиці. Як музикант він шикарний, тож продовжую слухати Вакарчука.

Анастасія Приходько в інтерв'ю РБК-Україна про стан сучасного українського шоубізнесу (інфографіка: РБК-Україна)

— У вас також було певне політичне минуле. У 2018 році ви казали, що закінчуєте кар'єру на сцені й переходите в ту діяльність. Зараз на цьому етапі вашого життя ви розглядали б завершення кар'єри на сцені без прив'язки до політики?

— Прямо на порозі стою.

— Справді? Чим це викликано?

— Огірки та помідори саджати хочу, не повірите. Навіть фруктові дерева замовила. У моєму розумінні український шоубізнес – це боротьба з млинами. Я нічого не поміняю тут. Іноді потрібно зупинитися, щоб ухвалити правильне рішення.

Саме зараз я розумію, що я не можу з останніх сил тягнути те, що вже не тягнеться. І за великим рахунком, це ж гра. Ми всі вдаємо. Я хочу це відпустити. Я розумію, що це неминуче. Просто я не хочу болісно це робити. А вдавати у мене більше нема сил.

Я буду продовжувати робити матеріал за можливості. Я буду продовжувати їздити на гастролі, бо цього хочуть мої слухачі, мої глядачі.

Але половину свого вільного часу я не хочу робити фотосесії, примірки, якісь шоу, кудись ходити. Я чекаю на смородину, вона повинна прийти разом з малиною. Мені треба її посадити.

І я націлена на те, що в мене будуть онуки. Пенсія заслуженої артистки мені, мабуть, не світить. Але якщо в мене внук захворіє, хоч банку малини я зможу передати дітям, щоб вони збили температуру.

А якийсь городик собі зробити, та й дітей навчити господарства, хлібчик спекти, кущик посадити - це стане в пригоді. Ми всі повертаємось до того, що треба буде огірок, помідор посадити.

Треба заохочувати дітей, щоб вони таким чином любили своє. І любов до Батьківщини, любов до рідної мови, бо зараз я не хочу виховувати в них агресію. Аби були цілі, здорові, щоб не хворіли. Це єдине, чого я хочу.