"Мені було соромно". Валерій Харчишин про Яніну Соколову, похід у політику і кінець "Другої ріки"

Валерій Харчишин в ексклюзивному інтерв'ю розповів, чому не вважає себе хорошим батьком, як пережив втрату новонародженого сина та що насправді стоїть за піснями, які стали саундтреками життя мільйонів.

Про сина-лейтенанта ЗСУ, який змінив пацифізм на зброю, про 30-річчя гурту "Друга ріка" та про те, чи можна відкупитися від любові дітей грошима - в інтерв'ю фронтмена гурту Валерія Харчишина журналістці РБК-Україна Юлії Гаюк.

Ви знаєте його як незмінного лідера "Другої Ріки", голос якого здатний "роздягнути" будь-яку емоцію. Але за образом впевненого рок-музиканта стоїть людина, яка не боїться визнавати власні помилки й у творчості, і в батьківстві.

Його історія - це розповідь про те, як вигрібати, коли здається, що ти тонеш. Про те, чому старі пісні стають саундтреками життя, і як це - втратити матеріальне, щоб нарешті знайти справжню цінність у людях.

В інтерв'ю Валерій Харчишин розмірковує про політичні помилки минулого, талановитих "зрадників" і про те, чому він ніколи не піде зі сцени добровільно.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.

Про 30-річчя "Другої ріки" та зміни на сцені

— Цьогоріч "Друга ріка" відзначає своє 30-ліття. Як за цей час змінилося відчуття сцени, своєї популярності?

— Немає межі між тим, ким ми були до 10, 20 чи 30 років. Я не відчуваю їх, оскільки ми вже давно на сцені, це частина мого життя. І я вже не пам'ятаю, яким я був до того, як вийшов у складі гурту "Друга Ріка" на сцену. Тому я не відчуваю змін.

Ми постійно були на сцені. Я не відчував падінь, не відчував злетів. У нас можливо й був якийсь пік, який я не помітив, чи я його не можу зараз згадати, і ми живемо на тій інерції. Видніше тільки з боку тим слухачам, які слухають нас протягом цих 30 років.

— До речі, чому така назва гурту?

— Кажуть, двічі в одну річку не ввійдеш, але цим хлопцям вдалося. Скоротовський, наш бас-гітарист, який сьогодні є кліпмейкером запропонував назвати гурт "Untitled". Ми умовно назвалися "Дев'ять космонавтів", бо їздили в у тролейбусі в Житомирі, який мав дев'ятий номер і де було написано "Гідропарк Дев’ять космонавтів". Так ми й називалися якийсь період, але з такою назвою їхати на фестиваль "Червона Рута"…

Була назва "Second River", яка прийшла Скоротовському в голову. Він надихнувся альбомом англійської групи, який називався "Sixteen Stone". І Вітя Скоротовський каже: "Гурт буде називатися "Second River".

Між "Дев’ятьма космонавтами" або "Second River" ми вирішили, що друга - непогана назва. І потім просто довелося перекласти "Друга ріка".

— Уже кілька разів ти сказав про те, що гурт не про минуле, ви про сьогодні. Наші глядачі поставили таке запитання: чому старі пісні кращі за нові? У чому цей феномен?

— На людей діє чарівна сила ротації. Чим довше пісня звучить в етері, тим довше вона існує як саундтрек до твого життя, тим надійніше вона збігається з твоїм пережитим.

Якщо це пісня не гаряча, але сира котлета, то вона надовше зберігається. Але нові пісні, які, як правило, гірші за старі, вони все одно рано чи пізно стануть старими. Тому має пройти просто більше часу для їхнього засвоєння.

Я не знаю жодної нашої пісні, яка б за 3–4 роки просто померла й ми її не грали б.

— А чи готовий ти до того, що "Друга ріка" колись перестане існувати?

— Ні. Ми будемо на сцені, аж поки хтось із нас не помре на сцені. Я не уявляю собі іншого життя. Я не втомився, і мені хочеться на сцену. Це моє життя. Ну як відібрати в мене життя?

Я не знаю іншого місця. Я пробував бути ким завгодно. І до того, як ми стали музикантами, я займався бізнесом. Протягом усього існування "Другої ріки" в нас були якісь бізнеси. Наприклад, ресторанний бізнес.

Він загнувся, оскільки ми використовували це місце як офіс, їдальню. Ви, до речі, знаєте цей ресторан, це бар "Барабан". Він реально був культовим закладом, там проходили зібрання двох осередків революції.

Я думаю, що це були щасливі роки, і для закладу теж. Єдина була проблема: ми не ставилися до цього як до основного бізнесу. А бізнес приречений на швидке загнивання, коли ти не присвячуєш йому 24/7.

Валерій Харчишин в інтерв'ю РБК-Україна про можливе припинення існування гурту "Друга ріка" (інфографіка РБК-Україна)

Про сина в ЗСУ та втрату дому в Гостомелі

— У вас зараз триває величезний збір на 15 млн гривень. Як ти думаєш, чи це окей, що цивільні люди намагаються закрити таку величезну потребу, а не те, що це робить держава? Чи це про нашу залученість?

— Якщо держава чи уряд, який керує, не встигли правильно мобілізувати країну, коли громадянське суспільство показало вкотре показало, що воно існує й вирішило себе захистити, то ми маємо продовжувати бути цим громадянським суспільством, бо банально скажу, хто якщо не ми.

На початку війни ми мали військо, але ми не мали засобів. засобів. Ми мали каски від німців. Я пішов до мобілізованого брата-добровольця перед відряджанням на фронт. Він вийшов до мене у спортивних штанах і капцях. Я кажу: "Хоч броніки є?" Він сказав, що якісь є. Незрозуміло, з якого матеріалу зроблені. І ми почали їм допомагати.

Знаєш, чому мій малий пішов на фронт? Перед початком вторгнення в Гостомелі я показав йому, як зібрати рушницю. Взяв батькового ІЖ-57. І він зрозумів, що прийшов час, треба захищати.

Мені ніхто не казав, що треба евакуюватися. Я сам розумів, тому що це Гостомель, поруч аеродром. І логічно, що сюди вони прилетять. Тільки я про це подумав, полетіли перші гелікоптери. Я побіг наверх, подивився у вікно, спускаюсь до низу й малий мені каже: "Я йду". Він побачив, як рушниця збирається й пішов у ТрО.

Малий - це приклад частини громадянського суспільства. Він зрозумів, прийшла біда, батько показав, як збирається рушниця, усе, вперед. Він ввечері мені прозвітував, що в нього зброя на руках.

А потім було розчарування. Потім було так, як і в багатьох добровольців, зокрема. Він каже: "Я не розумію, що я тут роблю, чи я тут потрібен". Це було десь на середині його служби. Зараз він служить чотири роки, і він зараз уже лейтенант.

Він уже був десь у Франції. Це все він сам, тобто я йому не допомагав, у мене такий принцип виховання. Мене ніхто з батьків не виховував, не навчав. Так само я ставлюся до своїх дітей.

Потім він ще десь на навчаннях був, він сапер взагалі. І тепер він у військовому інституті у Житомирі (ЖВІ - ред.) Тепер це можна говорити, бо я до того моменту не знав взагалі

Розчарування було в той момент, коли його побратим, з яким він мобілізувався, сказав, що йому набридло рити й розставляти міни, потім їх збирати. Копаємо, копаємо, копаємо, копаємо.

Оскільки той уже раніше воював, він був в АТО, потім в ООС, він мав досвід і пішов у третю штурмову. На жаль, він загинув. Я ніколи не бачив, щоб мій син так плакав, страждав, коли загинув його побратим.

Зрештою він знайшов своє місце й не відмовився, і він донині військовий, і він розуміє, що тягне цю лямку. Я не думаю, що він щасливий, але він має це робити.

— У 2008 році в гурту "Друга ріка" була колаборація із гуртом "Токио". А у 2023 році соліст анонсував виступи в Росії. Чому взагалі тоді ця співпраця відбулась?

— Іноді Бог дає талант. Не знаю, можна по-різному пояснювати. Можливо, він своєю вірою це пояснює, можливо, він пацифіст і не усвідомлює себе українцем.

Він завжди співав російською, але сам іншої національності. Я не хочу про нього говорити, але це дійсно талановитий чувак, який, мабуть, єдиний, співав пісню "Кінець світу", і вона йому дуже подобалась.

Він приїздив кілька разів сюди, ми постійно зустрічалися. Ми навіть побачилися на Майдані. Він був на Майдані, і він щиро переймався. Мені так здавалося, але потім зрозумів, що головне - це його комфорт. Це його вибір. Я не знаю, як він собі це пояснює.

— На початку повномасштабної війни ваш родинний дім у Гостомелі був зруйнований, знищений. і, наскільки я знаю, зараз він уже відновлений. З чим тепер асоціюється дім?

— Не вдихаю всіх сенсів у фортецю, яка є для українців, оскільки я прийняв, що все матеріальне втрачається дуже швидко.

Навіть, якщо це твоя фортеця, у яку ти вкладав усе своє життя, усі свої кошти, цінність в іншому. Цінність у стосунках, цінність у тому, хто створює твій дім, у тому, хто є твоїм найближчим оточенням.

Я закрив свій гештальт тоді, коли віддав своїм дітям те, що вони мали. Вони знову живуть у тому лісі, не в тому будинку, в іншому. І для них це набагато важче сприйняття, бо вони пам'ятають той будинок, де вони виросли, народилися й зростали.

Я поки що вільний від думки й ставлюся до цього філософськи, бо мій дім там, де на мене чекають. І все, мені цього достатньо. Я дуже швидко переїхав уже тричі.

— Є пісня, яка для тебе стала рятівною в будь-який етап твого життя?

— Пісня "Секрет" допомогла мені пережити власні певні моменти. Пісня "Залишаю дім" - це сприйняття й розуміння безглуздості, жалю і суму над матеріальними втратами. Пісня допомогла усміхнутися й відштовхнути матеріальне.

Пісня "Сім'я в онлайні" допомогла прийняти життя таким, яким воно є в стосунках. Це все особисте, це все не з пальців висмоктане.

— У цій пісні мене зачепили такі рядки: "Збрехав тобі, що завтра принесу в кишені щастя. Знаю, це вже було, я ж не на зло". Ти розповідав раніше в інтерв’ю, що пісні не народжуються просто так. Про що говорять ці рядки?

— Це саморефлексія і це певний епізод мого життя. Він певною мірою узагальнений, бо я часто брехав і часто обіцяв. Але ж коли ти закоханий, ти щиро віриш, що завтра це зробиш. Але потім ти раз розчарував, другий, третій і зрештою мусиш зізнатися, що ти не такий, що ти, можливо, брехав, але ти хотів як краще.

Це вибачення, але ми всі не ідеальні. Це наша загальна проблема, оскільки нині українці найрозлученіші у світі. У більшості жінок хлопці на фронті або є випадки, коли жінки там, хлопці тут, або жінки за кордоном із дітьми. Це те, що треба прийняти, але я не знаю, що із цим робити. Я лише знаю, що треба жити.

Валерій Харчишин в інтерв'ю РБК-Україна про історію пісні "Секрет" та власні пережиті втрати (інфографіка: РБК-Україна)

Про виховання синів і рефлексію власних помилок

— У тебе три сини. Роль батька у вихованні синів відіграє дуже велику роль насправді, якщо ми хочемо виховати гідних людей. Ти погоджуєшся?

— Так, я погоджуюся, і я намагаюся виховувати так, як мене виховували мої батьки.

— Так чи інакше, на початку ти сказав, що старший син вихований кимось. Тобто применшуєш свою роль у цьому.

— Я применшую, тому що я насправді фіговий батько, я не приділяю багато часу своїм дітям. Я відчуваю провину перед своїми дітьми й у тому числі перед старшими Я робив певні доволі не батьківські вчинки, намагаючись отримати його любов і схвалення, тому що я її не додавав.

Мій син уперше розплакався, коли я подарував йому велику суму грошей на день народження. Він плакав, тому що він не знав, що з ними робити. І він сказав: "Мені вони не потрібні". І я зрозумів, що, блін, які гроші. Йому був потрібен батько тоді, коли він потрібен, а не гроші. Грошима ти не відкупишся. Нічим.

Колись малий сказав, що йому потрібен автомобіль, я назбирав на якийсь старий Mitsubishi. Я розумію, що це неправильно, бо я собі сам заробив. Він не прийняв подарунок.

— А ти із синами говориш про якісь помилки, які ти в житті зробив, щоб вони їх не повторювали? Чи відбувається процес виховання таким чином?

— Звісно, я про це говорю, але я зупиняюсь тоді, коли розумію, що мене не слухають. Коли слухають, я продовжую.

Колись мій старший син ділився зі мною своїм першим коханням, він розповів віддав, бо батько ж типу досвідчений у цьому.

А потім, коли він зрозумів, що тільки на своїх помилках можна навчитися, коли йому було важко поділитися досвідом, бо татко вказав невірний шлях, неправильний, він зі мною вже не ділився.

З моїми молодшими, коли я намагаюся говорити, я думаю, що в нас більша вікова дистанція. Хлопці просто були без мене кілька років. Коли почалась повномасштабна, вони спочатку були в моїх батьків короткий період, потім вони опинилися в чужій країні. Я міг виїхати тільки, коли були якісь концерти й це там раз на рік. Тому ця дистанція збільшилася.

Зараз ми більше часу проводимо. Потім у мене було своє життя, я думав, що маю іншу родину. Але я був занурений більше, мабуть, у те місце й у тих людей, з якими я проживав. Це велика проблема і я сам на себе ображений за це.

Нині ми набагато більше спілкуємося, ми набагато частіше бачимося, окрім оцього періоду підготовки до шоу. Мені соромно, що я приходжу додому, падаю на диван і навіть ні подзвонити, ні написати.

— Хлопці не ображаються на це? Вони з розумінням ставляться до роботи тата?

— Я розумію, що вже не ображаються. Вони це вже прийняли, і наші стосунки вирівнялись. Але для цього потрібно було зробити крок, на який я довго не наважувався, і я його зробив. І я тепер щасливий.

— Також підписники запитували, як народилася ідея пісні "Секрет", чи присвячена вона якимось особистим подіям у житті пана Валерія?

— Я узагальнив би, щоб не згадувати свого особистого, що це пісня про втрати. А я їх пережив чимало, починаючи від фізичних і завершуючи втратами друзів, близьких не фізично.

Але низка втрат стала основою для втілення в цій пісні. Я спочатку фізично втрачав одне за одним. Почалося це від того моменту, коли я втратив фізично кількох людей, включно зі своїм братом. потім зі своїм найкращим другом, які пішли передчасно. Потім новонародженого сина, потім мій син захворів.

І я очікував уже списав у дупу від когось. Воно завершилось тоді, коли я прийняв це все.

Не тоді, коли я виплеснув усе в тексті й поділився зі світом. Так, це було тимчасове полегшення. І така собі угода із совістю. Потім мені навіть було соромно за цей вчинок, тому що я експлуатував особисту трагедію в пісні. Вона ж усе одно гроші приносила. Мені було боляче до того моменту, аж поки під цю пісню люди не почали танцювати.

— Ти вже багато розповідав про діагноз сина. Єдине, що хочеться почути як від батька і як людини, яка за собою веде багатьох прихильників. Як триматися на плаву? Що допомагає?

— Це буде дуже банально звучати, але треба боротися до останнього. Триматися і боротися за будь-яку соломинку, за гілочку, за листочок і й боротися.

Нас хтось випробовує не для того, щоб знищити, а для того, щоб ми вижили. І будь-яка критична ситуація - це розвиток. Це важко. Ми зараз усі перебуваємо в цьому стані.

У нас зараз у всіх захворіла дитина. І ми всі виживаємо. Дехто ховається дехто удає, що нічого не відбувається, бо психіка не витримує. Але ж ми боремось. Я розумію, що це доволі патетично звучить, але життя отаке. Або ти тонеш, або ти вигрібаєш.

Можливо, ти вигребеш, будеш жити, але станеш людиною з інвалідністю. Можливо, ваша дитина стане з особливими потребами. Але вона буде жива. І вона ваша. Так само як країна. І вона буде жити, якщо ми всі зберемося і будемо далі фігачити.

Про політику та стосунки з Яніною Соколовою

— У 2010 році ви відкрито підтримували Юлію Тимошенко. Цитата: "То не було заробляння грошей, то була принципова позиція. Ми підтримували Юлію Володимирівну як кращого кандидата з тих, які були представлені електоратом".

— Можна було не робити цього. Так, нам платили гроші. Але можна було просто сховатися. Ну, тоді б 100 % переміг Янукович. Зрештою, так воно і сталося згодом. Я не знаю і не думаю, що Юлія Володимирівна була б зараз кращою кандидаткою. Але наскільки дном був Янукович, що я годен був бігти й кричати тільки, щоб не він.

Ми навіть пісню записали "Не в моїх планах слухати хама", і ми виступали з тією піснею. Він розумів, що це про нього. Він слухав цю пісню, ми зі сцени співали на День Незалежності. Нас запросили як україномовну команду, щоб зберегти, вибачте за порівняння, гендерну рівність.

— А ти сам пішов би в політику?

— Пішов би, але вже ні. Пішов би колись, зараз ні.

— А чому зараз ні?

— Зараз не до політики. Зараз ми робимо одну справу. І гуртуватися треба на навколо загальнолюдської проблеми, загальносуспільної проблеми. Політикою ми займемося трошечки пізніше.

Насправді мені хотілося б дещо виправити, на все свій час. Виправити у формуванні історичної пам'яті українця в причинно-наслідковому зв'язку і в комунікації між суспільством й урядом у формуванні якогось суспільного договору, який формує з одного боку суспільство, а уряд не укладає його.

Валерій Харчишин в інтерв'ю РБК-Україна про те, чи пішов би в політику та що хотів би змінити (інфографіка: РБК-Україна)

— Перше інтерв'ю, яке вийшло на цьому каналі, дала Яніна Соколова. Тоді я не могла оминути тему, яка вірусилася в ЗМІ, про ваші з нею стосунки. Допис в Instagram, з якого ми дізналися, про те, що ви були разом, опублікував саме ти. То це було ваше спільне рішення чи сольне?

— Дуже гарно поставила питання насправді, яке важко оминути, але з поваги до пані, про яку ти згадуєш, я дотримуюся слова й обіцянки, і поставлю тут крапку на цьому питанні. Ми не обговорюємо й не підіймаємо минуле.

— Чи вільне зараз серце Валерія Харчишина?

— Я завжди вільний. Коли я в стосунках не вільний, я втікаю від тих стосунків і ціную насамперед свободу в будь-яких стосунках.

— А чи є дама серця?

— У мене є щонайменше три дами, до яких я гарно ставлюся і прив'язаний серцем.

— Якщо уникнути якихось романтичних підтекстів, то я можу подумати про маму й матерів твоїх дітей.

— У мене немає жодної дружини, яку я ненавидів би. У мене все дуже добре. Віка (перша дружина Валерія Харчишина - ред.), наприклад, є моєю бухгалтеркою. Це мама мого старшого сина. Досі не бере гроші. Жодної копійки.

Я поважаю свою колишню дружину Юлю. Ми в прекрасних стосунках, якщо це можна так назвати. Я вже казав, що якщо існує найкраща колишня, то це моя колишня дружина Юля.