Син Ігоря Пелиха розповів про завдання спецназу Інтернаціональної роти ЗСУ на фронті

Дрон "відкриває двері"

Іван каже, що спочатку його не хотіли брати до ТРО, оскільки в армії раніше не служив, але в підсумку пропускним "квитком" став дрон, які потребували захисники Київської області. Дізнавшись про потреби 112-ї бригади тероборони, молодий чоловік вирушив до них на базу.

"Стріляти з автомата я не вмію, а керувати дроном вмію. Прийшов на їхню базу (на телефон, ясно, ніхто не відповідав) і кажу, що хочу приєднатись. Питають: "Бойовий досвід є?" - "Нема" - "Строчку служив?" - "Ні" - "Все, гуляй". Тоді кажу: "А я з дроном" - "Ага, тобі сюди". Так я потрапив спочатку в ТРО, де ми з кінця лютого по середину березня каталися по Києву та шукали ДРГ, потім по області трохи допомагали бригадам", - згадує він.

Як потрапив в інтернаціональний спецназ ЗСУ

У квітні Пелих, який володіє англійською мовою, відправився з іншими бійцями на навчання з британською морською піхотою, де познайомився зі своїм майбутнім командиром роти з позивним "Індія".

А пізніше всі, хто пройшов навчання, могли перейти в бригаду спецпризначення.

"Концентрація знань, яку британці дали за місяць навчання, просто неймовірна. Це не оці радянські дідусі, котрі тобі щось розказують, а тобі їх не хочеться слухати. Там навпаки: заняття вже закінчилося, а ти до них сам біжиш і питаєш: а як оце робиться, як це. Вони дали нам дуже круту базу, від якої потім ми відштовхувалися, зокрема під час формування нашої роти", - зазначає Іван.

Він також розповів, що в їхній міжнародній роті є бійці як з військовим досвідом, так і без такого. Тому отримані від інструкторів на навчаннях знання допомогли все структурувати і"довести до спільного знаменника".

"Одним словом, підготовка була хороша. Це не той випадок, коли хлопці прийшли, їм дали автомати: тут запобіжник, тут затвор, "передьорнув" і вперед", - говорить Пелих.

Про бійців інтернаціональної роти

Побратими Івана - абсолютно різні. З українців у роті до цього ніхто не був військовим, або ж мав досвід, проте давно. А ось іноземці, в більшості своїй, служили в арміях своїх країн, а деякі брали участь у бойових діях.

"Це переважно американці й канадці, які пройшли Ірак та Афганістан, тож для них війна - це не дивина. Хоча їм тут також цікаво. Один з американців, дуже крутий кулеметник, був в Іраку 3 роки. Спитав його якось, як йому тут, і він мені сказав цікаву штуку. Каже, за три тижні на позиції в Григорівці він відчуває, наче навчився більшому, ніж за 3 роки в Іраку. Тому, що тут зовсім інша війна", - розповідає Пелих.

Іван Пелих, військовий ЗСУ (tyzhden.ua)

Про мотивацію бійців іноземців

Як зазначає Іван, його побратими - громадяни інших держав, сприймають російську війну проти України так само, як і українці.

"Розуміють, що є добро, а є зло. А ще їм подобається ця чітка лінія фронту, а не щось таке незрозуміле. Я їх також питав, чому вони тут. Переважна більшість запевняє, що з ідейних міркувань. Кажуть, "я розумію, що це несправедливо і замість того, щоб сидіти й писати пости підтримки та ставити український прапор на біос, я можу приїхати сюди і бути корисним"", - сказав він.

Пелих також додав, що бійці роти з Тайваню, Грузії та Білорусі уважно спостерігають за тим, що відбувається на війні, та вчаться.

У військових Інтернаціональної роти в контракті є "плюшка"

Іноземці, які захищають Україну в лавах ЗСУ, підписують звичайний контракт на 3 роки. Але, пояснює Іван, у них є "плюшка": через 2 місяці можуть його розірвати без пояснень.

"І власне таким чином половина роти після Лисичанська від нас тупо втекла, тому що страшно", - говорить він.

Про функції Інтернаціональної роти спецназу

Пелих розповів, що функція його роти - бути мобільним резервом, підскочити туди, де це потрібно і зробити те, що потрібно.

"На початку війни нас хотіли використовувати, як звичайну механізовану бригаду, посадити в окопи на лінії фронту: сидіть, пацани, тримайте фронт. Але передумали...

Такого поняття, як легка піхота, як ми себе позиціюємо, у статуті ЗСУ просто нема. Там не передбачена наявність людей з автоматами, які можуть швидко кудись перейти і бути мобільними. Є механізований підрозділ та й все. Тому, зважаючи на обставини, наша функція - це бути, так би мовити, затичкою в одному місці. Чотири позиції, де ми були, з трьох сторін були оточені, тільки ззаду наші. І наша задача полягала в тому, щоб туди зайти, закріпитись і чекати, коли хтось прийде...

...Я б сказав, (робота) досить таки проста і чітка. Але коли треба виконати задачу і ти розумієш, що зробити її так, як тобі сказали, не можна і треба зробити якось інакше, то це скоріше головоломка. Треба придумати такий варіант, який виявиться правильним. Командуванню не дуже це подобається, проте поки що ми один із найбільш боєздатних підрозділів батальйону. Поки в нас все вдавалося добре, значить ми все робимо вірно", - пояснює він.

Про бої на сході України

Розповідаючи про битви в Донецькій і Луганській областях з російськими військами, Іван зізнається, що був готовий до такого характеру боїв.

"В принципі очікування і реальність досить таки співпали. Я б не сказав, що побачив на Сході щось, що було для мене кардинально новим. Гарно пам’ятаю Лисичанськ. Лежу в окопі десь близько опівночі, по нас обстріл. І тут вони запускають сигнальні ракети, які підсвічують все навколо, як у фільмі "1917". Там була сцена, коли герой пробігає біля будівлі, що палає - темрява, чорний силует і помаранчевий колір. Все абсолютно один в один: оця сигнальна ракета, яка все підсвічує помаранчевим, зорі, силуети...

Але особливого екшена в Лисичанську в нас не було. Ми сиділи під артою та чекали. Просто щоб там хтось був. Більше екшену було в Григорівці. На другий день, коли ми зранку почали літати, по нас запрацював танк. І спочатку це реально дуже незвично та стрьомно, коли по тобі працює танк чи міномет. За тридцять метрів хату буквально рознесло на шматки", - каже Пелих.

Військовий зізнається, що якщо в Лисичанську його рота часто перебувала під масивними обстрілами противника, то в Григорівці вже "було трохи цікавіше".

"Там ми вже активізувались, давали їм відповідь, ходили малими групами на інший бік річки, була диверсійна робота, стрілецькі бої сам на сам тощо. Але переважну більшість часу в тебе таки пікнік з артилерією. Ти сидиш або в окопі, або в підвалі, або якщо не пощастило, в якомусь яру. В аби-якому заглибленні, яке може бути", - описує ситуацію Іван.

Відео від Ігоря Пелиха про оборону Григорівки

Як при обстрілі визначити відстань, що і куди летить

Пелих поділився лайфхаком, як це робити:

• Слухаєш звук виходу, тобто "бум". Далі слухаєш звук приходу, тобто "бум", але вже поруч. Рахуєш кількість секунд.
• Якщо це міномет, то мінометний снаряд в середньому летить 330 метрів на секунду, відповідно кількість секунд множиш на 330 і маєш приблизну дистанцію.

"Тому, що є похибка, поки звук дійде до тебе, поки відійде. Але плюс-мінус це і є дистанція", - пояснює він.

• А ще міномет і танк звучать по-різному, і НУРСи по-різному, додає Іван.

"Міномет так: "сшшш". А танк: "фррр". "Касетку" чути, коли вона нагорі вибухає. Вихід не чути, бо це РСЗВ, вони за 15 км стріляють і ти його не почуєш, хіба дуже тихо. Але коли багато вибухів чуєш на горі, то це точно "касета" і треба реагувати. Спочатку падай, потім шукай укриття - чим глибше, тим краще", - говорить він.

Спец по дронах

Пелих відповідає за все, що пов'язано з дронами в складі роти, і за фактом на рівні батальйону.

"Донедавна відповідав саме за польоти, але тепер ми працюємо над тим, щоб у нас був ще антидроновий напрямок з антидроновою рушницею, на яку ми зібрали кошти (450 тисяч гривень менше ніж за 3 доби). Щоб чужі дрони до нас не літали", - розповів він.

Історія про душ на фронті

Також Пелих поділився цікавою історією з передової, яка породила нову традицію в роті.

"В нас взагалі є дуже цікава традиція з хатами та КСП (командно-спостережний пункт). Якщо наш ротний "Індія" ходив митися в душ - все, гаплик. Негайно в бронежилети, каски і бігом в підвал. Він три рази ходив митися, і тричі нам розносило КСП. Тепер він не ходить митися категорично. Я навіть сказав, що коли він в Києві піде митися, то попрошу, щоб всі мої виїхали кудись на всяк випадок, бо хто його знає", - сказав Іван.