Анна Різатдінова: У нового покоління українців патріотизм просто зашкалює

– Почати б хотілося з розмови про вашу академію з художньої гімнастики. Чи плануєте розширювати діяльність, скажімо, створювати філії в інших містах чи, можливо, навіть країнах?

– Спочатку, після її відкриття, я дуже хотіла розширятися по Україні, створюючи нові філії, але згодом зрозуміла, що це не просто спортивний зал, де є дизайн, обладнання, стиль і так далі. І ти не можеш як франшизу продавати її. Все ж тут все саме зав'язано на мені. Я є обличчям академії, завдяки якому дітки з батьками приходять навчатися. Саме тому я розумію: аби академія гарно працювала та приносила результат, все ж таки треба фокусуватися на Києві.

Наразі в нас відкрито три маленькі локації та одна велика. І з ними приходиться доволі часто поратися, тому що практично кожного місяця зʼявляються нові виклики. Спочатку потрібно знайти зал з дуже високою стелею, бомбосховище, а ще - наявність генератора, наявність постійного світла... Також постійно щось відбувається і приймаються відповідні рішення, аби в залах було тепло, були вільні години оренди зали і можливість в усіх діток відвідувати заняття попри постійне зростання цін на все.

– Які ваші амбітні цілі щодо неї?

– Амбітні плани в нас завжди. Наприклад, наразі одна з основних цілей - показувати високий рівень на чемпіонатах України та Києва. Водночас для мене найголовніше, аби це був не просто результат заради результату, тому що я знаю зворотну сторону, я знаю, як амбіції ламають дітей і як важливо опікуватися про їхнє ментальне здоров'я.

Тому, можливо, деякі процеси будуть йти не надто швидко, але я та моя команда матимуть впевненість, що дітки щасливі та в гарному ментальному стані. Для нас це дуже важливо.

– Ви розповідали, що коли ви тренувалися, то не залишалося часу на особисте життя, що Альбіна Миколаївна Дерюгіна була дуже строгою… Чи були конкретні моменти, коли ви серйозно думали все кинути і не займатися гімнастикою?

– Я дуже часто хотіла полишити гімнастику та закінчити професійну карʼєру. Але я розумію та розуміла, що це частина процесу, інакше і бути не могло, адже, дійсно, 24 години на добу, 7 днів в тиждень в мене була тільки гімнастика. І саме через те, що фокус і все життя будувалося навколо цього виду спорту, мене, мабуть, і "накривало". Я мала дуже амбітну ціль. А через те, що не було якоїсь розрядки і змоги перемикнутися на інші сфери життя, відбувалися такі не надто добрі процеси. Але потрібно розуміти, що це частина шляху, яку потрібно пройти кожному, хто на нього стає.

Анна Різатдінова в дитинстві (фото надані гімнасткою)

– Які елементи зі школи Дерюгіних, вихованкою якої ви є, використовуєте у своїй академії, а від яких категорично відмовилися?

– Я носій цієї школи, чим дуже пишаюся, адже завдяки її підходам ми змогли досконало опанувати велику кількість надзвичайно складних елементів, намагаючись тепер цей досвід і унікальні знання передавати наступним поколінням.

Від чого відмовилася? Не те, щоб відмовилася, але трішки використовую інший підхід до дітей. Адже враховуючи пройдений мною шлях, я розумію, що означає бути тренером і що ти при цьому відчуваєш, і що означає бути гімнасткою, та що людина при цьому відчуває.

Тобто змінюємо підходи викладання та адаптуємося під нові покоління дітей. Те, що раніше було нормою, тепер необхідно змінювати, трансформуючи в нові правила. Тому змінюємо саме ставлення.

– До речі, багато спортсменів згадують, що раніше тренери (у різних видах спорту) були суворими і з високими вимогами, і саме це допомогло їм досягти тих висот, які вони мають. Чи не здається вам, що зараз наставники дуже "панькаються" з атлетами, а тому сучасне покоління не викладається на повну, не відчуває якоїсь відповідальності за результат перед вболівальниками і країною…

– Як я вже казала, покоління дійсно змінилося, тому і підхід повинен бути на 100% інший до дітей. Але я не можу сказати, що результати та досягнення стали меншими. Я бачу нових видатних спортсменів, молоде і дуже талановите покоління. Так, згодна з тим, що фанатів дійсно мало, але є дійсно дуже талановиті спортсмени.

Як показали останні Олімпіади, навіть в умовах війни у нас дійсно дуже класний результат. А якщо ми говоримо про фанатизм, то треба показувати і розповідати більше про спорт.

Наприклад, я у своєму дитинстві точно бачила приклади: це і Лілія Подкопаєва, і Катерина Серебрянська, і Анна Безсонова. І я зростала на цих прикладах. Тому я вважаю, що ми повинні більше розповідати історії та шлях успіху спортсменів. Дуже б хотілося, аби діти і підлітки хотіли ставати не тільки блогерами, а й спортсменами.

– Які питання потребують рішучих і негайних змін в українській художній гімнастиці і у спорті загалом?

– По-перше, Україна завжди претендує на високе досягнення в міжнародних змаганнях. Завжди. Тобто збірна України з художньої гімнастики завжди в топ 5-8. Але нам дуже не вистачає залів, великих та просторих, щоб займалися і сеньйори, і юніори. Ірина Іванівна Дерюгіна не раз говорила про цю проблематику.

Напевно, це єдине, що можу виділити. А все інше залежить від самих спортсменів. Якщо вони будуть не жаліти себе, віддаватися кожного дня в залі на повну, то я думаю, що все буде добре.

– Як думаєте, чи повернуться юні спортсмени, які виїхали за кордон, в Україну? Хто повинен їм прищепити цей патріотизм, яка має бути мотивація? Бо одне діло запросити умовного футболіста, який грає в Англії, виступити раз-два на місяць за збірну - і назад в Лондон. А інша - щоб він жив і тренувався тут, в Україні.

– Багато дітей, наприклад, хто займався художньою гімнастикою в Україні, переїхавши в Німеччину, втратили свою форму через те, що там художня гімнастика не надто розвинена у маленьких містах або селищах. Однак є молодь, яка почала вивчати мову (або вже вивчила) і планує там вступати в університети, будувати подальше життя... Але я впевнена: будуть підлітки, які повертатимуться. Бо я точно знаю, що не кожна дівчинка і не кожен хлопець зможе знайти себе за кордоном. Це дуже складне питання.

З приводу патріотизму, то я впевнена, що у нового покоління - тих, хто застав війну і повномасштабне вторгнення, - у них патріотизм просто зашкалює. Я впевнена, що вони завжди говорять і підтверджують, навіть живучи за кордоном, що Україна завжди в їхніх серцях. Анна Різатдінова (фото надане гімнасткою)

– Яку головну проблему у ментальності молодих українських спортсменів ви б виділили?

– Головна проблема, на мою думку, як би це, можливо, грубо не звучало, це жалість до себе. Вони зараз дуже рідко готові працювати в залі до останньої краплі поту.

Ми свого часу проводили тренування у неділю і не боялися зранку перед першим тренуванням провести пробіжку, при цьому вставши ще раніше, ніж потрібно, потім провести друге тренування...

Не знаю, з чим це пов'язано, але зараз не надто багато хто готовий до такого. Я б рекомендувала молодим спортсменам, поки наразі є час, чи це гімнастика, чи плавання - не важливо: приділіть всі 100% свого життя саме цьому виду спорту і ви побачите, які досягнення вам під силу!

– Який момент у вашій професійній спортивній кар’єрі був найважчим і як ви його подолали?

– Це була Олімпіада в Лондоні (Літні Олімпійські ігри 2012 року, - Ред.). Після неї я хотіла все завершити, тому що не було результату, я зайняла 10 місце і думала, що це повний провал. Підготовка перед Олімпіадою була надзвичайно важкою, тому що коли вся країна чекає результатів, це велике навантаження, адже ти розумієш, скільки людей від тебе чекають цієї медалі. В інших видах спорту ще можна поїхати на декілька Олімпіад. У нас, на жаль, ні.

Мені вже було 23 роки на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро-2016, і я об'єктивно розуміла, що це мої останні професійні Ігри. І ось це було дуже важко. Важко було витримати саме це: не здатися, не лінуватися і продовжити перепрацьовувати.

– А в особистому житті? Чи був момент, який кардинально змінив вас як особистість, вплинув на ваші цінності і переконання?

– На мою думку, кожна людина, яка зустрічається в нашому житті, нас чомусь навчає. І тому, як би важко не було, ми повинні їй дякувати.

– Як війна вплинула на ваш світогляд?

– Насамперед навчила цінувати те, що маєш. Раніше я багато чого в своєму житті відклала на потім, чекаючи зручного моменту. А війна просто показала, що ми не знаємо: чи буде завтра, післязавтра, що взагалі буде через місяць. І тому тепер я намагаюся, наскільки це можливо, насолоджуватися життям, робити гарні та корисні речі для дітей, для нашої країни. Для мене це дуже важливо.В грудні 2024 року Анна організувала турнір Rizatdinova Cup, де виступила Саша Паскаль - юна гімнастка, яка внаслідок російського обстрілу втратила ногу (фото: instagram.com/rizatdinova_cup)

– Як ви поєднуєте роль мами з керуванням академією, і в цілому з активним суспільним життям?

– Я намагаюся знайти цей баланс, як і всі жінки, які працюють та віддані своїй справі. В неділю я повністю мама, намагаюся присвятити цей день сину, а в суботу, на жаль, не зовсім це вдається, адже також проводжу тренування в академії більше половини дня.

– Що для вас є найголовнішим у вихованні Романа? Ви говорите з ним про війну і про те, що у ній винна саме Росія?

– Протягом тижня у сина є свої обовʼязки та робота - це школа. У мене свої зобовʼязання і робота. Але я радію, тому що у нас з ним дуже близькі стосунки. Він розуміє, що я працюю, він пишається мною і друзям каже: "Ви знаєте, що моя мама олімпійська призерка?". І я дуже радію, що в нас таке взаєморозуміння.

Про війну ж, звісно, ми говоримо. Він як представник нового покоління повинен розуміти все, що відбувається в нашій країні.

– Що для вас складніше: бути спортсменкою чи бізнесвумен?

– І те, і те - не просте завдання. Зараз я б, напевно, не повторила свій шлях саме у спорті. Але і бути бізнесвумен... Є багато речей, які напочатку я не знала. Кожного дня в умовах війни вести бізнес - це дуже важко. Але я звикла, що ніде не буде легко. Я все роблю для того, щоб все ж таки наступив якийсь період часу, коли мені дійсно буде в усьому легше.

– Ваше серце зараз вільне? В одному інтерв'ю ви казали, що хочете "знайти і для себе кохану людину, і ще батька для Роми". Якими критеріями має бути наділений ідеальний для вас чоловік?

– Так, серце в мене вільне. Якими критеріями має бути наділений мій чоловік? Я не знаю, але точно впевнена: чоловік повинен бути сильніший за мене. Це я вже відчула і знаю, що це повинна бути порядна людина. Сильна характером, сильна по статусу, сильна по самореалізації.

Не знаю чому, але поруч зі мною чоловіки відчувають себе не самореалізованими. Я розумію, що для чоловіка це дуже важливо, і важливо впевнено стояти на ногах, особливо, коли жінка досягла певних результатів у своєму житті. Анна Різатдінова назвала головні якості, якими повинен володіти її чоловік (фото надане гімнасткою)

– Який найкурйозніший випадок траплявся з вами через вашу популярність?

– Найкурйозніший випадок - це коли надсилали кошики з квітами без адресанта. Це відбувалося десь протягом трьох місяців, і я практично кожного дня отримувала величезні кошики троянд, але не розуміла - від кого, тому що ця людина не видавала себе.

– Ви завжди виглядаєте стильно. Які улюблені речі у гардеробі?

– Я обожнюю як спортивний одяг, так і класику. Все дитинство та юність я була у спортивному одязі, мені в ньому дуже комфортно. Але зараз я все ж таки віддаю перевагу підборам, якщо є така змога.

– Маєте улюблені бренди, які відповідають вашому духу?

– Улюблених немає, лише є ті, яким я віддаю перевагу. Якщо в мене є потреба в новому стильному одязі, то я їду в торговий центр і знаю, що декілька елементів я собі точно підберу.

– Як ви підтримуєте свою бездоганну фізичну форму? Чи дотримуєтеся якихось спеціальних дієт або, може, п'єте якісь "екстравагантні" фреші?

– Дієт в мене немає взагалі. Скажу більше: я противник дієт. Через те, що довгий проміжок часу моє життя було в доволі жорстких спортивних рамках, то зараз я намагаюся харчуватися так, як треба.

Я працювала з нутриціологом, але все ж таки не можу відмовитися повністю від солодкого, бо я його люблю. Звісно, при цьому треба аналізувати, коли його їсти та скільки, але повністю відмовитися я не можу.

А ще макарони. Я обожнюю італійську кухню, і я не буду від неї відмовлятися. Звісно, ввечері я вже не буду їсти пасту, але в обід, наприклад, можу собі це дозволити.

– Слідкуєте за виступами молодих українських гімнасток? Кого б ви могли назвати "зірками майбутнього"?

– Авжеж слідкую! Можу виділити трьох молодих гімнасток: Таїсія Онофрійчук, Поліна Каріка та Анастасія Ікан.

– Чи бачите ви себе в ролі професійного тренера в майбутньому?

– Професійним тренером?.. Якщо чесно, то не впевнена. Я бачу себе не тільки в ролі тренера. Я більше наставник, адже можу допомогти дитині знайти правильний шлях. Тому мене цікавить молодь не лише в художній гімнастиці, а загалом українська молодь і спорт. Загалом я бачу, де є багато місій, окремо від тренерської кар'єри.

Але все ж, можливо, десь через років 20 дійсно я буду тільки тренером.

– Чи пішли б у політику?

– Чесно кажучи, я часто задумуюсь над цим. Якщо це була б саме тема спорту, то мені було б дуже цікаво.

– Хто вас мотивує і надихає сьогодні?

– Люди. Люди постійно надихають мене, особливо наші військові. Побачиш якесь фото чи відео в Інтернеті - і навіть якщо немає настрою, ти розумієш, що ти просто не можеш зараз здатися чи мати якісь погані думки.

Надихають діти, тому що, коли ти бачиш їхні очі (а я постійно їх бачу) - вони потребують цієї підтримки, допомоги: хтось не знає, що робити далі, хтось хоче закінчити гімнастику і так далі. І ти розумієш, що ти їм потрібен.

– Як ви розслабляєтеся? Який улюблений спосіб релаксу?

– Обожнюю ванну з морською сіллю та пінкою. Також дуже розслабляє сон. Сон для мене - це взагалі все, і якщо відчуваю, що я на нулі, і батарейка сіла, то саме уві сні і вдається мені відновитися.

– Як ви реагуєте на критику у соцмережах?

– Критика супроводжує мене завжди. Мені здається, що для всіх людей, які роблять щось у своєму житті, а не сидять на місці, особливо, якщо це щось велике і гучне, це взагалі частина процесу.

Зараз вже якось менше реагую, а раніше якийсь коментар міг дуже-дуже торкнути. Зараз вже якось більш-менш все адаптувалося. Анна Різатдінова (фото надане гімнасткою)

– Що вас найбільше вражає у українцях? І навпаки - яких рис треба було б позбутися?

– Вражає в українцях сила духу. Як ми не здаємося в будь-яких умовах. Я завжди кажу, що будь-який європеєць вже без світла або під ракетами не те що тренування не буде проводити, в них навіть думки, мабуть, такої не виникне.

А щодо змін, то хочеться, щоб ми більше підтримували один одного і неважливо, з якого хто регіону, чи ще якісь особливості, які нас різнять. Дуже хочеться, щоб ми менше сварилися, а більше єдналися.

– Що першим ділом зробите після перемоги України?

– Після Перемоги, мені здається, ми усі підемо на Майдан. Це особливе місце, де дуже видна ціна, завдяки якій ця перемога була здобута. Я думаю, ми будемо обіймати один одного і дякувати тим, завдяки кому ми маємо життя.