"Жодна сімейна легенда не підтвердилася". Як дізнатися правду про предків в архівах і по ДНК

Люди в іншій країні можуть мати фото вашого прадіда. Про цінність ДНК-тестів

– Сергію, зараз все популярніші ДНК-тести, де визначають етнічне походження. Яку інформацію вони нам дають? Бачу, вони дуже популярні в іноземців, таке враження що для них здавати такі тести – це вже як норма.

– Для іноземців це норма, але вони дивляться на це з певного боку – намальованих ареалів про те, звідки ваше ДНК походить. Ці дані, де вказують, що на 20% ви німець, на 5% – норвежець. Оці відсотки – це їхня норма, особливо в США. У них Ancestry має дуже сильне охоплення (американська компанія, яка допомагає досліджувати родовід, робити ДНК-тести і будувати родинні дерева – ред.)

Але чим в першу чергу є ДНК-тест? Це додатковий інструмент для основного генеалогічного документального пошуку в архівах: він показує генетичні збіги з іншими людьми, які теж зробили тест.

Автосомний тест, тобто той, що тестує 22 пари автосомних хромосом, покаже років на 250-300 збіги з іншими протестованими. Їх можна відстежити вже потім по документах. Якщо документи збереглися, то з обох сторін ви отримаєте добре пропрацьований родовід.

Та перший крок до цього саме такий: здаємо тест, бачимо збіги, вирішуємо, чи виходити з людьми на зв 'язок. Якщо виходимо, то йдемо до людини зі своїм родинним деревом. І аналізуємо й її дерево, просимо його відкрити, додати до свого. Тобто ДНК-тест стимулює саме документальний пошук: і нам, і тим людям, треба розширити своє родинне дерево і дослідити свій родовід.

Дуже часто спорідненість йде по жіночих гілках, які, як правило, а по документах дуже складно відстежити, бо жінки брали прізвище чоловіка, а її прізвище губилося. Лінію чоловіка ми досліджуємо, а яке було дівоче – не знаємо.

А ДНК-збіги дуже часто йдуть з жіночих сторін, і треба дуже багато документів опрацювати, щоб зрозуміли, з якої сторони цей предок.

Фото: ДНК-тест стимулює пошук в архівах і допомагає розширювати родинне дерево, – Сергій Фазульянов, генеалог (інфографіка РБК-Україна)

– А якщо ми не знайшли дівочого прізвища прабабусі, тоді як бути?

– В теорії ми можемо сподіватись на те, що якщо збіг по ДНК досить близький, та людина матиме якісь документи по нашій бічній рідні, по нащадках наших предків, але ваш спільний предок може бути 5, 7 чи 8 поколінь тому. Це будуть 4-5-юрідні родичі.

Якщо у нас збіг десь на рівні кінця ХІХ століття, і якщо це міське населення, то в теорії у них можуть зберегтися якісь фото наших прадідів, прапрадідів.

В Києві, скажімо, вже на кінець ХІХ століття діяли багато фотомайстерень, які обслуговували містян. У моєї дружини – предки кияни, по чоловічій лінії причислені до київських міщан у 19 сторіччі. І по жіночій гілці – міщани, зафіксовані в Києві ще у 18 сторіччі як цехові.

По ще одній гілці – поляки приїхали сюди десь з-під Лодзі. У нащадків є фото прямих предків моєї дружини. Від них постійно приходять повідомлення про те, що ми споріднені через таку-то родину, через таких-то людей.

Є збіги, які сайт MyHeritage дає вам сам. Він дає можливість вести дерево і автоматично показує збіги з іншими деревами, можна зайти в ці дерева і побачити, що там є. У мене є клієнт, і сам він теж дослідник, який зробив більше ста ДНК-тестів по своїй рідні. Когось знаходить по документах, також купує тести і надсилає їх двоюрідним, троюрідним братам і сестрам тощо.

"Їдуть взяти шлюб, а це ваш далекий родич". Про редукцію предків та ізольовані села Карпат та Волині

– Чому варто тестувати в першу чергу не себе, а найстарших в родині?

– Тому що від матері і батька ми отримуємо по 50% генетичної інформації. Відповідно, якщо живі двоє батьків, то краще протестувати їх обох, ніж себе, збігів буде більше. Дітей спільних нам не треба тестувати: нової інформації вони не дадуть.

З іншого боку, буває йде множинне наслідування: може бути збіг з досить великим розміром спільного ДНК. Але у батьків його або не буде, або він буде в менших розмірах. Це говорить про те, що збіг для цієї людини складений зі шматочків ДНК батьків, які склалися в більшість збігів, які стала показувати система. Значить, є спорідненість і по лінії батька, і по лінії матері.

– А коли таке буває? Коли родини жили десь поруч, хтось з далеких предків одружився?

– Це саме собою. Коли люди живуть в одній місцевості, має місце явище редукції предків, коли в шлюбі пара походить від однієї людини. Як правило, не раніше 4-5 попоління вглиб, бо діяли обмеження на шлюби між родичами в Російській імперії для православних, для ісламу, католиків, для лютеран. І в Австро-Угорщині так само були свої обмеження.

У моїх предків такого не показує, але я встиг протестувати вже покійного діда, і тест показав, що його батьки між собою були родичами десь на рівні шостого покоління. Батьки народилися в одному селі по різних гілках. Жили в одній місцевості, колись у них був спільний предок, від якого пішли різні пращури, які врешті через 7 поколінь об'єдналися в родину.

За рахунок ізольованості населених пунктів такі регіони як Карпати, Прикарпаття, Закарпаття, Полісся, особливо Волинське – там частіше можуть бути троюрідні між собою в шлюбі. В населених пунктах на степу, як правило, це не так часто буває. Хоча й на степу трапляється, де є кластери населених пунктів. Хтось приїздить взяти шлюб в сусіднє село, але й там людина може виявитися далеким родичем.

Та в степовому краї мобільність була більш висока, вони мали можливість їхати далі. Але при цьому там церков було менше. Вони ходили далі на ярмарки, ходили далі в церкви.

Детальніше про вартість і про те, як можна здати такі тести, я розповідав у відео. Також про це можна почитати тут, досить широко по вартості.

Фото: "Люди в іншій країні, яких ви не знаєте, можуть мати фото вашого прадіда, – генеалог (інфографіка РБК-Україна)

В XIX сторіччі діти заможних селян вчилися навіть в Європі

– Повертаючись до пошуків в архівах – які уявлення про життя наших предків це нерідко руйнує? Як часто підтверджувалося те, що люди передавали як сімейну легенду?

– На моїй пам'яті жодна сімейна легенда не була підтверджена. Ба більше: майже всі не підтверджувалися. Завжди у родинних переказах, суто статистично, варто очікувати, що насправді це була інша гілка нашої родини. Або що ця історія буде переказом якоїсь газетної статті, якихось публікацій, це може бути історією сусідів.

Або що це виявиться чимось поширеним, в чому нічого магічного насправді немає. Наприклад, на Поділлі дуже часто розповідають: мовляв, мій дід був нагороджений іменним годинником особисто імператором. А потім виявляється, що в той час така нагорода була звичайною, регулярною. А та людина імператора ніколи не бачила. І можна з пошуком в архівах не те щоб спростувати таку історію, а огорнути її знайденими документами.

Будь-яка сімейна легенда має одночасно і ставитися під сумнів, але одночасно сприйматися як джерело та стимул для пошуку. В процесі пошуків ми з вами можемо стати продуцентами нових легенд, нових історій.

Але наша перевага тут буде в тому, що ми можемо підтвердити ці історії архівними документами, як справжні історики. За сукупністю джерел, ми можемо будувати обґрунтовані гіпотези, які можна вважати досить надійними.

– Із вірних чи не дуже уявлень – кажуть, українці-селяни мало переміщувалися, жили століттями в одному місці. Що примушувало людей в ті часи переїздити, як далеко вони їхали?

– Це так здається, що вони мало переміщувалися. Якщо взяти степ, це переміщення на велетенські відстані, але людей специфічних. Переміщувалися священники, чумаки, торговці, студенти, які йшли десь вчитися.

19 століття – це була така кріпосна непозбувна бентега українських селян, вони були вже менш мобільні. Та пізніше, після 1861 року (після скасування кріпосного права – ред.), якщо це були заможні селяни, вони могли бути учнями повітових центрів, хтось з них вчився і в Європі.

На перетині 18 і 19 століть селяни з мого роду, Недодай, (Недодай – Недодаєв – Недодаї – Недодаїв), вивчилися на священників, були регентами, дяками, у 1799-му батько родини вже значився як позаштатний псаломник, звільнений з призначенням пенсії, бо був паралізований.

Минуло 13 років після відкриття церкви, а він уже встиг стати місцевим псаломником, отримати інвалідність. Його діти на той момент вже вчаться в Таганрозі, в Ростові, потім представники цієї родини фіксуються в метричних книгах різних церков Області Війська Донського або як свідки шлюбів, або як учасники шлюбів, або вдови їхні йдуть другий раз заміж.

В яких документах можуть бути дані про ваших предків та де їх шукати

– Всі оці дані про вашого предка, що він був псаломником, навіть отримав пенсію по інвалідності та інше – з яких джерел ви це дізналися?

– Таких основних джерела три. Це метричні книги (куди священники певної церкви записували тих, хто народився, одружився, помер. Також по записах в цих книгах можна побачити, хто був хрещеним чи свідком на весіллі – ред.), сповідні розписи (поіменний список парафіян із зазначенням складу родин, віку та проходження сповіді – ред.) і ревізькі казки (переписні списки населення Російської імперії, де часто вказували членів родини і їхній вік – ред.). Десь вони збереглися, десь ні.

Ви дивитесь, куди на той момент відносився ваш населений пункт, заходите на сайти архівів області, шукаєте там фонди, де могли зберегтися ці документи по вашому населеному пункту за ті чи інші роки.

Є кілька сервісів, де можна перевірити, чи оцифровані ці справи. І якщо оцифровані. то ви можете переглядати їх онлайн, не звертаючись до архіву. Це такі сервіси, наприклад, як Рідні, Качиний Інспектор, Інвентаріум тощо. Якщо у фонді архівів справи є, але оцифрованих немає, тоді можете звернутись до самого обласного чи іншого архіву напряму.

Для мого села збережена найдавніша метрична книга – це книга за 1798 рік. І цей Михайло Павлович фігурує там як батько, як хрещений, є його сини, доньки. Потім є ревізія 1795 року.

Запис про його праліч, звільнення за штат знаю з пізніших документів 1806-1811 років: це клірові відомості Дмитрівської церкви Богородицької або Федероцької ікони Божої Матері (клірові відомості в Російській імперії – звіти церков про стан храму, майно, детальний склад сімей священників – ред.). Там повністю вказаний склад родини, його вік, освіта, нагороди. Що він звільнений за штат, яку зарплатню отримував тощо.

Фото: Це лише здається, що в 19 столітті люди не подорожували. Діти заможних селян вчилися навіть в Європі, – Сергій Фазульянов (інфографіка РБК-Україна)

– А які додаткові документи допоможуть в пошуках? Може, де хто вчився, працював, тощо?

– З додатковими документами починається історія про те, що саме зберіглося. Ми відштовхуємося від географії, від типу документів, від просто фондів архіву, де вони зберіглися. Спочатку визначаємо період, який нас цікавить, і потім дивимось історичне, географічне, адміністративне підпорядкування населеного пункту, в які роки відносився до якої губернії тощо.

Далі дивимося, що в цій місцевості було. Скажімо, там був завод, де могли працювати ваші предки. На сайті архіву шукаєте документи по цьому заводу. Може, десь збереглися списки працівників.

В моєму селі був дитинець, тобто дитячий будинок. Відповідно, збереглися документи про усиновлення. І от я знайшов, що одна з гілок моїх, Недудаїв, вдочерила дівчинку. В пошуках різні складнощі можуть бути, зокрема, коли одну родину записували по-різному.

Шляхта жила на умовах селян. Чому тих самих людей записували по-різному

– Як це – під різним прізвищем?

– Так, наприклад, при переміщенні кудись, у них одночасно могли бути кілька прізвищ, це поширена історія. Одна з моїх гілок вибула в іншу слободу, я піднімаю документи по тій слободі, а там геть інші люди записані. Одну родину могли записати по-різному.

Мені далеко до 2014 року надсилали з одного з російських військово-історичних архівів документ – скаргу Харківського слобідського поміщика Донца Захаржевського, що від Донца зі Слобідської України бігли селяни на Дон, осіли у нього в Дмитрівці, записані іншими прізвищами і іменами, як місцеві, і там їх укривають, щоб їх не забрали назад, і щоб у нього було більше селян.

І цікаво, що там називають імена, які взагалі ніяк не корелюються з ревізькою казкою, де ті ж люди вказані зовсім інакше. Чому? Бо на той час, фактично до 1930-х років, не було сталих прізвищ.

Якесь нове прізвище могли дати в новому селі за аналогією з тим, як їхнє перше село зветься: Савіцькі, Поплавські, Вершанські – це все прізвища, дані від місцевості, з яких походили люди на новому місці.

Дуже часто є чітко прізвища, які би бачиш і розумієш – це не від топоніма, а може значити, що людина була зі шляхетського роду. І якимось чином потрапила на Дон, вже в якості селян. І там жили просто через те, що багато дітей було у батька, і не було земель, щоб всіх забезпечити. І ті йшли на степ, на освоєння нових земель. Так заселялася Кропивниччина, Черкаська область, частково південь, район Умані тощо.

Йшла шляхта, люди гонорові. Але часто вони займали селянські грунти, жили на умовах селян: відбували панщину, відбували робочі дні на пана або на державу. Через 10-30 років ці родини вже ставали селянськими, але залишалися Чайковськими, Чернявськими, Ліневськими.

– Тобто нерідко за прізвищем можна припустити, що це була шляхетська родина.

– Так, можна, і про це дуже добре розповідають Євген Чернецький, дослідник з Білої Церкви, Ігор Смуток, дослідник Руської шляхти Перемишльської землі з Дрогобича.

В моєму селі був у 1798 році якраз Чайковський. Ну це точно не з якихось Чайок родина прийшла! Звідкись прийшла шляхта. Можливо, це були молодші сини шляхти. Треба розуміти контекст: 1798 рік – це лише три роки після розділу Речі Посполитої.

– В яких регіонах найчастіше могло бути таке явище?

Де була вільна земля? Грубо кажучи, лінія Кропивницького, тоді Єлисаветграду, і південніше, Умань. І частково далі Південь. Та в цілому правий берег заселений раніше, досить давно і досить щільно. І в середині 19-го сторіччя вільні грунти були переважно в Бессарабській області.

І шляхта йшла туди, до речі, залишаючись шляхтою. Вони фігурують в документах підтвердження дворянства, зберігають його з усіма привілеями. Вони мали доводити, що вони дворяни, і ці документи зберігаються у архівах областей, у державному історичному архіві.

Я днями повернувся до одного дослідження, де родина – дворяни, які колись оселилися в Катеринославській губернії. Але діти цих дворян в 1930-х вони називають себе селянами. Бо назватися дворянином в 30-ті – для радянської вади це відразу тавро. І вони якось намагаються пояснити, чому у них раптом було два робітника.

Фото: "До 1930-х років одну й ту саму родину в документах могли записати під абсолютно різними прізвищами" (інфграфіка РБК-Україна)

Від освіти до нотаріату. Які додаткові документи можуть допомогти

– А такі документи де шукати?

– Це документи репресій. Розкуркулення може бути. Можуть бути репресії, арешти за антисовєцьку діяльність (наприклад, можна перевірити Національний банк репресованих, "Відкритий список" з даними про репресованих з 1917 по 1991 роки, звернутися до Галузевого державного архіву Служби безпеки України, де є документи радянських органів держбезпеки (КДБ, НКВС) та матеріали про репресії в Україні.– ред).

Прямий пращур мого замовника був командиром бригади в армії Директорії, армії УНР, під командуванням Болбочана. Він відомий, фігурує в документах і книжках про цей період. Його заарештовували п'ять разів. В останній раз дали йому 10 років таборів, відправили на заслання в Астраханську область. Ця вся історія тягнулася до 1961-го року, поки його не реабілітували.

Я дивлюся ці документи, розумію ці зв'язки, але ніде вони не фігурують як дворяни, взагалі. Документи по тому регіону збереглися жахливо. Його рідного села взагалі метричних книг немає, церква не збереглася – нічого немає.

Що я тоді починаю робити? Шукаю фонди нотаріату. Бо пращур замовника каже, що мати купила хату в 1902 році в одному селі, а в той же рік продала в іншому. Нотаріуси – перша зачіпка. Як правило, це теж треба дивитись на сайтах обласних архівів.

Далі – у особистій біографії пращур сам пише, що закінчив училище міське, вказує назву училища і роки. Це була друга зачіпка. Перевіряю збереженість документів по навчальних закладах.

Для цього перше, що треба взяти – це путівник архіву, в першу чергу це архіви області, де описані їхні фонди. Фонди розбиті по галузях: релігійні установи, освіта, поліція і так далі.

Я, шукаючи інформацію про предка клієнта, відкриваю розділ освіти, дивлюся, що там є Кам'янське і Катеринаславське училища, закриваю, бо немає потрібного мені Верхньодніпровського. Потім шукаю, до якого навчального округу відносився цей терен. В той час він відносився до Одеського навчального округу.

Відкриваю державний архів Одеської області, бачу, що там в списку є 42-й фонд – Одеський навчальний округ. Дивлюся його, там 36 чи 39 описів. І починаю читати, про що кожен з фондів. Там я даних теж не знайшов, але ось такий алгоритм пошуку ви можете використовувати.

Є така штука, як теорія холізму – що все у світі пов'язано. Це чудово обігрує Дуглас Адамс у "Холістичному детективному агентстві Дірка Джентлі". Там є фраза, принаймні в серіалі: "Я – листочок у потоці творчості". Це дуже добре описує мій стиль пошуку: я за щось зачепився – і починаю розкручувати. Поки розкручую, чіпляю ще щось і паралельно йду в інший бік.

Скажімо, тільки за вчора я передивився архіви Києва, Одеси, Дніпра й Запоріжжя, Галузевий державний архів СБУ, праці Ярослава Тинченка щодо УНР, Директорії та Болбочана. І все задля того, щоб звести докупи справу репресованого й розрізнені записи з метричних книг кількох сіл.

Якщо даних не знаходиться, можна збирати максимально інформацію по цьому роду загалом: фото, історії, листи, свідчення, і потім потроху співставляти, що є. І додавати те, що ми знаємо по бічних гілках. Для селян, в принципі, плюс-мінус це працює так само, але роль таких документів, як правило, виконують ревізькі казки або сповідні розписи.

Встигли опитати родичів. Про збереженість документів і що робити, якщо їх немає

– Кажуть, по селянах кріпосних важче знайти дані, ніж про дворян?

– Бувають селянські роди такі, що в них даних більше, ніж у дворян. І це дуже часта історія. Буває, ми не можемо пройти 20-те сторіччя: в результаті Другої світової війни маємо втрату майже всіх документів, які знаходяться в умовному трикутнику – Вінницька, Одеська, Миколаївська, Кіровоградська, Черкаська області. Такі "хвостики" Подільської і Київської губерній, які були втрачені через бойові дії. Даних по православних з цих земель просто нема!

Проте є купа інформації з часу до 1875 року, яка зберігається як архів православної консисторії в Центральному державному історичному архіві в Києві. І якщо у пошуку ви вийшли на 1875 рік, то ви дійдете до середини 18-го сторіччя.

Є колеги з цих регіонів, які свого часу встигли опитати своїх бабусь, народжених у 1920-х роках. А ті, своєю чергою, пам'ятали ще своїх бабусь, і це якраз стало тим містком до архівних джерел, які вже були наявні. Колеги зібрали цю історію докупи, закрили період, і тепер копають далі вглиб вже з тими документами, які збереглися.

Фото: Багато документів втрачено, ще безліч досі лежать у когось на руках, але про це ми навіть не знаємо, – Сергій Фазульянов (інфографіка РБК-Україна)

– Кажуть, з документами по Полтавській області все погано. Багато не збереглося.

– Для Полтавщини за 1754-й рік є сповідні розписи, є метрики з цікавими історичними термінами на позначення кумів: збережений такий цікавий документообіг на перетині Речі Посполитої і Гетьманщини. Це круто. Але у них справді немає ні 19-го, ні 20-го сторіччя. Бо на архів впала бомба, все знищено.

В Дніпрі – та сама ситуація. Купа документів втрачено, частина розпорошена по маленьких архівах. Їх або не встигли евакуювати, або неправильно це робили.

– Є приклади, де документи досі лежать десь на місцях, про які ніхто не знає?

– Звісно. Один із останніх найгучніших відомих мені прикладів – цілих 53 кілограми документів знайшли при ремонті в стіні Бердичівського відділу ДРАЦС. Метричні книги всіх конфесій, в тому числі мусульман. Ще й були дані про сектантів, старовірів.

Документи зараз опрацьовуються в історичному архіві. Вони будуть оцифровані і доступні онлайн, з них буде сформовано біля 90 справ. І це прямо супер.

Є історії, коли документи лежать у церквах досі. Днями Вінницький архів опублікував допис: передано шлюбні обшуки Соколівки Ольгопільського повіту священником церкви, який там служить зараз. Була історія з передачею документів за 20 років, сповідних розписів села Зеленянка колишнього Крижопільського району – теж священником, який там служив.

Знаю, що подібні документи зберігали у себе шкільні вчителі. Чому? Ну, так склалося. Бувало, ми з опціонів викуповували документи. Зараз такого майже не буває. Втім, ще безліч документів, які могли б дати цінні дані, досі лежать ще і в музеях, лежать у когось на руках, але про це ми навіть не знаємо.