"Всі ми зустрінемось на фронті": історії захисників, для яких війна стала частиною життя

"Я був готовий померти, але не до того, що доведеться заново вчитися ходити": інструктор "Туман", ГУР "Артан"

"У якийсь момент мені стало тяжко дивитися на себе в дзеркало. Мій друг долучився до війська ще на початку повномасштабки, а я здоровий хлопець, який все життя займався спортом, лишався цивільним. Мені було соромно. Десь в кінці 2023-го я дійшов до точки кипіння – подав документи у рекрутинговий центр", – розповідає 31-річний "Туман", інструктор спецпідрозділу ГУР МО "Артан", екс-штурмовик.

Далі наводимо пряму мову бійця.

Я дуже переймався, як відреагує дружина на моє рішення. Вона не була у захваті, але підтримала мене. Після того я придбав карабін, почав проходити вогневі і медичні курси. Готувався. Коли постало питання, куди йти, я розглядав ССО і ГУР, хоч розумів, що туди важко потрапити. На полігоні я почув про спецпідрозділ "Артан", захотів туди у штурмовики.

Подав заявку, але її довго розглядали. Роботодавець весь цей час тримав для мене бронь – був готовий взяти назад у разі відмови.

Чітко пам’ятаю, коли мені зателефонували зі словами "збирайся". Тоді у мене виникли сумніви: я лишаю гарну роботу, молоду дружину і ставлю вище обов'язок. Це було нелегко.

Читайте також: Двічі проривався в оточену "Азовсталь": у Києві презентували книгу про Героя України

Фото: інструктор спецпідрозділу ГУР МО "Артан", екс-штурмовик "Туман"(надав "Артан")

На місці збору нам забрали телефони, зав’язали очі і повезли у невідомому напрямку. Там після співбесід почалися тренування. Фізо таке складне було, що один чи два хлопці втратили свідомість, а мене знудило. Ледь не щодня когось відсіювали. За місяць я схуд десь на 5 кг.

В "Артані" нам видали новісіньку зброю, круті двоглазі коліматори, PVS (тактична нічна оптика, – Ред.), рації, елітний одяг. Через два місяці навчання я підписав контракт і нас перекинули під Запоріжжя.

Під час першого завдання було і страшно, і смішно водночас. Нас направили позицію на М113 – це бронетранспортер на гусеницях. Ми були початківцями, мало що розуміли. В дорозі один боєць періодично висовувався з башні, щоб дивитись на дорогу.

Він різко ухилявся і щось кричав водію. Ми весь час думали, що нас переслідує FPV. А коли вже прибули на місце, виявилося, що той кричав "праворуч, ліворуч" – просто коригував дорогу і небезпеки тоді для нас не було.

А от останній мій штурм став найтяжчим. Весною 2025-го нам треба було зачистити певну територію на Запоріжчині. Ми працювали малими групами. Нас було шестеро, а ворога – значно більше. Під час штурму один наш боєць загинув, решта – важкі трьохсоті.

Я отримав тяжке поранення правої ноги. Добу лежав в окопній лінії із загиблим побратимом, не міг поворохнутися.

Ніколи б не думав, що руками можна так обкопатися – я зарився як ховрах. Бо чим більше ти в землі, тим краще укриття.

Від великої втрати крові я чи то втратив свідомість, чи то заснув: я бачив ті ж окопи, як хлопці нас забирають, а потім кажуть: "Все добре, тільки ми тобі ампутували ногу". Я прокинувся, але досі був в окопі…

Нас розбили вранці. Я розумів, що техніка до нас зможе приїхати лише ввечері. Насправді, управління підрозділу задіяло дуже багато сил, щоб нас витягнути.

Перший евак не вдався, машина не дійшла. Друга спроба була вже наступного ранку. Побратими не могли мене фізично тягнути, бо у них були поранені руки. Я використовував зброю як милицю, щоб рухатися.

Довелося скинути броню, щоб вилізти з окопу і загрузитися. Якийсь час ми їхали з відкритими дверима – бачили, як нас переслідують дрони. Наш водій зробив неможливе. Поки ми доїхали, машина була майже розбита.

У Запоріжжі мені ампутували ногу і на гелікоптері відправили до Львова на реабілітацію в центрі SuperHumans. Там було переливання крові, боротьба з зараженням, реампутація – кістку потрібно було різати під певним кутом для протезування.

Фото: Після поранення "Туман" повернувся на службу (надав "Артан")

Крім того, один уламок застряг у кістці обличчя, барабанні перетинки розірвались. Одна загоїлась, іншу треба було зашивати і ставити маленький титановий імплант для провідності звуку.

Тоді у мене війна вже почалася з самим собою. Хоч, звісно, неправильно порівнювати війну на фронті і в лікарні… Я був готовий померти, але не був готовий, що мені доведеться заново вчитись ходити.

Дуже переймався, як дружина відреагує на ампутацію. Не зміг стримати сльози, коли вона мене побачила: я завжди був сильний, а тут навіть не міг поворохнутися і стати в туалет. Але дружина просто мене обійняла. Щодня протягом реабілітації вона була зі мною.

Лікування зайняло трошки менше року. Мені поставили найкращий протез, який зараз є у світі – Ottobock Genium X4. Весь цей час мене підтримувала патронатна служба, командування теж було на зв’язку.

Після реабілітації командир мені запропонував посаду інструктора по вогневій підготовці. Чим я зараз і займаюся. Ми відпрацьовуємо план дій на полігоні, щоб хлопці потім могли показати найкращий результат.

Дружина дуже хотіла, щоб я залишився цивільним, але у мене було відчуття незакінченої справи. Мені здавалося, що я ще недостатньо зробив.

У нашій країні зараз багато людей з ампутаціями. Ми їх не бачимо, бо ті, певно, бояться виходити з дому. Має бути велика робота зі сторони суспільства, щоб так не було.

Якось я вийшов з під'їзду, а там маленька дівчинка у пісочниці показує на мене пальцем і каже: "Мамо, дивись, у дяді ноги немає". Іноді люди просто відводять погляд від мого протезу. На початках це було неприємно. Потім я звик.

Коли ще був на милицях, то приїжджав до якогось торгового центру, а там напарковані автомобілі на місцях для людей з інвалідністю. Це неповага. Не можна так робити.

Війна зробила мене нетерплячим і загострила відчуття справедливості. Я тепер не витримую фамільярності, не можу перебувати у великих компаніях, взагалі намагаюсь уникати людей.

Перемогу не розглядаю як термін для закінчення війни. Це в боксі ти вийшов на ринг і переміг суперника. А тут, коли така кількість людей загинула, стільки міст зруйновано… яка може бути перемога? Для мене тяжко ідентифікувати це все як перемога.

Нагороди до Дня захисника і захисниці вважаю потрібними, бо це відзначення бойового шляху бійця. Але давати їх одночасно діючому військовому та якомусь блогеру чи псу Патрону – це недоречно.

Я проходив цей етап, коли ти зважуєш: піти воювати чи залишити вдома. Кожен сам має собі відповісти, чи зможе на себе дивитись у дзеркало після свого вибору.

Цивільним треба розуміти, що зараз у війську є безліч професій. Не обов’язково йти штурмовиком, можна складати дрони чи виконувати якусь іншу роботу на благо країни. Бо як писав Сосюра: любити Україну треба і в радості мить, і у годину негоди.

На майбутнє далеко не загадую, хтозна-коли закінчиться війна. Раніше я дуже любив ходити в Карпати, особливо у Горгани. Хочу повторити.

"Безстрашних людей нема – на бойовому завданні кожен боїться": Юрій "Лютий" з 93-ї бригади "Холодний Яр"

"Контракт я підписав на три роки у квітні 2023-го. Після звільнення цивільним побув лише два місяці – повернувся на службу вже як мобілізований. За ці роки пройшов Харківський, Донецький, Лиманський напрямки, а найважчим для мене став Серебрянський ліс", – розповідає головний сержант 1 Стрілецької роти Стрілецького батальйону 93 Окремої механізованої бригади "Холодний Яр" 30-річний Юрій "Лютий".

Далі наводимо пряму мову бійця.

Ще на початку повномасштабного вторгнення ми з дружиною поговорили і вирішили, що краще я підпишу контракт, ніж мене мобілізують і бозна-куди закинуть. Тоді я потрапив у Першу окрему бригаду спецпризначення імені Івана Богуна, став помічником кулеметника.

Позивний отримав ще на БВЗП. Мене тоді поставили замкомом взводу. Я ж дітдомовець, тому маю звичку не давати себе в образу – нападаю першим. Боявся, що мене будуть принижувати, тому був словесно грубим. Відтоді мене прозвали "Лютим".

Прийомним батькам не сказав, що йду служити. Вони всю свою любов і терпіння віддали, щоб виховати мене і сестру, полюбили нас як рідних. Звісно, вони б переживали і почали відмовляти. Але я вже тоді ухвалив рішення і кроку назад не було.

Фото: головний сержант "Лютий" (надала 93-я бригада)

Перший бій прийняв в Охрімівці на Харківщині. Ми тільки приїхали після БВЗП і наступного дня нас кинули на вогневу позицію. По радіостанції управління повідомили: "на вас йде накат, треба відбиватися".

Тоді був страх, емоції, паніка, нерви, бо все вперше. Але наш колектив був злагоджений – підказував, що і як робити, куди стріляти. Для нас тоді все пройшло успішно: двохсотих не мали, трьохсотих – кілька. А от для противника ця операція закінчилась не дуже…

Безстрашних людей нема. Кожного військовослужбовця, який виходить на бойове завдання, охоплює страх. Мене лякає те, що мої двоє маленьких дітей можуть залишитися без батька. Але треба переборювати паніку, тоді включаєш холодну голову і просто виконуєш свою роботу.

Серебрянський ліс став найскладнішим моментом для мене за всю службу. Я там провів 4,5 місяці. Противник регулярно наступав, нас дуже сильно розбили, мали багато втрат.

Одного дня, коли нас почали "розбирати" 120-мм мінометом – я отримав тяжку контузію: барабанні перетинки потріскали, кров пішла з вух. Але після реабілітації я повернувся на позицію.

Коли розформували батальйон, у якому служив, наприкінці 2023-го я потрапив у склад 93-ї. На першу позицію за Кліщіївку я зайшов у новорічну ніч. Нас було двоє: я і провідник. Тоді зима була тепла, болото – в коліну, у тій грязюці я загубив чоботи. Нам дали команду на відкат, через півтори години мені привезли взуття, і я пішов далі. Вже в четвертій ранку був на бойовій позиції.

"Труба" стала найбільшим випробуванням під час служби у 93-й. Так ми називали позицію, яка не давала противнику просунутися в напрямок Кліщіївського лісу. Це був тунельчик завдовжки 25 метрів під залізничною колією.

Противник нас "розбирав" важкою артою. Танчики і міномети працювали регулярно. Потім пішли скиди із дронів, удари FPV, нас викурювали звідти газом. Були тяжкі бої і тяжкі евакуації. Ми мали багато загиблих і поранених.

На позицію я заходив на 20 днів, потім на стільки ж виходив. Там я отримав ще одну важку контузію. У "трубі" всередині були бетонні стіни, які сильно віддавали ехо. Коли був важкий обстріл, я стояв близько до виходу і мене приглушило. Тоді отримав акубаротравму, мене вивели на евак.

5 днів прокапався, 5 днів побув додому, а тоді ще півтора тижня у підрозділі. Потім знову відправили на бойові, бо не вистачало особового складу.

Ми успішно виконали своє завдання на той момент. Але коли противник набрав великі обороти і підтягнув дуже багато особового складу, наше командування дало добро на відкат – нас вивели. На наступний день противник зайшов і знищив трубу.

Росіян у полон я не брав, але одного разу допоміг це зробити побратиму – подавив вогонь ворога. Тоді противник заходив в окопну лінію, де ми базувалися.

Певно він був під кайфом, бо сам вийшов на нашу позицію, а коли ми йому накладали турнікет на ногу, не корчився від болю, а тільки просив "таблєточку с кармана". Про його мотивацію йти воювати ми не встигли розпитати – через 20 хвилин передали полоненого далі.

Читайте також: "Вісім людей можуть "мінуснути" три роти". Командир FPV-екіпажу про силу дронів на фронті

Війна змінюється. Зараз вона більш технологічна – це вже війна дронів і наземних роботизованих комплексів. Коли я починав службу, у нас переважно були контактні бої: противник наступав, ми відбивалися. Ми наступали – вони відбивалися.

Якщо раніше піхотинець заходив на позицію на 5-7 днів інтенсивних боїв, то зараз він виявляє противника і направляє туди все, що може знищити ворога.

Спершу були тільки розвідувальні дрони, які за 150 метрів від позиції спостерігали за просуванням противника. Потім дрони почали скидати бомби, гранати, гази і тому подібне. Через деякий час з’явились FPV, "Вампіри". Тепер – НРК, які важливі для наших підрозділів. Багато операцій тепер залежить від техніки.

Зараз я займаюся бойовою підготовкою особового складу: навчаю всьому, чого сам знаю. Щодня зранку до вечора у нас заняття на полігоні. Також надаю хлопцям моральну і психологічну підтримку.

Фото: "Лютий" на бойовому завданні (надала 93-я бригада)

Дуже важко переношу втрати побратимів. Коли день в день з людиною 4,5 місяці разом, їси з однієї ложки і розтягуєш кашу на 3-4 дні, щоб була хоча б мінімальна сила, а тоді твій побратим гине – це сильно б’є по тобі. Це те саме, що втратити батька, матір та найрідніших людей.

Ми не забуваємо про своїх полеглих, щорічно відвідуємо могили, бачимось з їхніми родинами, допомагаємо матеріально.

Нагороди важливі. Бійцю приємно їх отримувати, бо це підтверджує, що він зробив маленький вклад у наближення перемоги. Це мотивує. Тоді зникають думки про СЗЧ і бажання все кинути. Чим більше нагороджувати особовий склад, тим більша у них буде мотивація.

До військової служби я багато де працював: був і різноробочим, і будівельником, але тільки зараз знайшов свою стихію. Сподіваюсь, що просуватимусь по військовій кар'єрі далі.

Від цивільних хотів би бачити повагу до військових, які вже не перший рік тримають оборону. Має бути вшанування полеглих під час хвилини мовчання.

Всі патріоти, які хотіли воювати, пішли на фронт ще у 2022-23 роках. Ухилянтам можу сказати: всі ми зустрінемось тут, на фронті, і тоді, можливо, перемога стане ближчою. Молодь би хотів закликати опановувати нові технології, розвиватися в електроніці, кібербезпеці і працювати на благо держави.

Після війни хочу продовжити кар’єру у військовій сфері. Й, звісно, мрію про здоров’я своїх синів. Перемогу бачу такою, що всі, хто зараз служать у бойових підрозділах, повернуться додому і дружно підуть на кладовища провідати тих, хто віддав життя за Україну.

Підтримати збір 93-ї бригади на дрони і запчастини можна за посиланням.

"Ветеранка знімає форму і стає невидимою": Катерина Приймак, парамедикиня, очільниця Руху VETERANKA

"Мій шлях розпочався ще на Майдані. Там я познайомилась із хлопцями, які з початком АТО у складі Українського добровольчого корпусу пішли на фронт. Я була свідком, як вони звільняли міста, отримували поранення. Восени 2014-го я долучилась до "Госпітальєрів" – 11 місяців працювала у складі евакуаційної бригади на Донеччині, зокрема в Пісках та на шахті "Бутівка". А у 2022-му пішла на ще одну ротацію під Херсон", – розповідає ветеранка, парамедикиня 33-річна Катерина Приймак, співзасновниця ГО "Жіночий ветеранський рух" та директорка БФ VETERANKA.

Далі наводимо пряму мову Катерини.

Я бачила, як у 2014-му люди покидали свої домівки на Донеччині, тікаючи від війни. Мій друг тоді отримав поранення при обороні аеропорту і я вирішила його провідати в Дніпрі, але перед цим ще заїхала в Донецьк – хотіла подивитися що там відбувається не з новин, а на власні очі. Звідти я вибралась 4 чи то 5 серпня – ледь не на останньому українському потязі…

Зрозуміла, що не можу залишитись осторонь війни, коли кілька разів відвідала базу Добровольчого українського корпусу. Я хотіла бути дотичною до творення української історії, боротьби за незалежність. У 2022-му оцей вайб – що ми наступники визвольних воєн – схопило більше людей.

Я вивезла з поля бою багато поранених. Пам'ятаю, як мені потім телефонували батьки хлопців, яких евакуювала. У нас був випадок, що ми вчасно забрали бійця з позиції, зробили все, щоб було можливо врятувати його ногу – вона просто на "ниточці висіла". Потім він ще 3 роки боровся, але кінцівку зрештою ампутували.

Тому евакуація – це не тільки вивезти з нуля і зберегти життя. Треба ще зробити так, щоб якість цього життя далі була на належному рівні.

У 2014-му все почалось з радянських есмархів. "Госпітальєри" колись фактично стали амбасадорами бойової медицини.

Багато тоді також до розвитку напряму доклалась організація Уляни Супрун Patriot Defence, яка привозила іноземних інструкторів з ТССС (тактичної бойової допомоги пораненим, – Ред.) та передавала такмед.

У 2015-му я зрозуміла, що вже ніколи не хочу повертатись на війну. Не зможу там працювати, але настільки вдячна всім людям на нулі за цей незбагненний рівень героїзму, що робитиму для наших військових все: буду найнадійнішим тилом. Але у 2022-му я поїхала на ще одну ротацію на Херсонщину до побратима на посилення, який служив у 46-й бригаді.

Тоді працювала на евакуації через переправу. Там були дуже інтенсивні бої. Пораненим іноді доводилось по 6-7 годин чекати евакуації. Поки ми забирали одних, поряд влучав снаряд по інших і ми за раз могли вивозити по 8-9 поранених. Зараз можливість евакуювати когось лиш на наземному роботизованому комплексі (НРК) – це неймовірна розкіш.

Медзабезпечення під час повномасштабки покращилось, але важливий не лише його обсяг, а й якість. Бувало, що ми відбирали у військових китайські турнікети і міняли на нормальні. Крім того, важливо, щоб усі бійці добре володіли такмедом і могли собі допомогти ще до евакуації.

На моїй практиці бувало, що бійці просто неправильно діяли: на царапинку турнікет накладали. Через такі помилки військові можуть втрачати кінцівки.

Фото: Катерина під час АТО і ротації на Херсонщині (надав Рух VETERANKA)

Глобально ті проблеми, які були у ветеранів у 2014-2015-х, лишаються й зараз. Є певні зсуви у соціальній політиці, але найчастіше людина після повернення з фронту залишається сам на сам.

Я багато років працюю з психотерапевтом, іноді досі відкривається бойова травма, яку отримала ще в 2014-му. І я з жахом думаю, а що в душах тих людей, які по 300 днів позиції тримають? Яке плече підтримки їм треба буде підставити?

Після звільнення мені було 22 роки, я не мала сімʼї, зобовʼязань, якихось серйозних проблем зі здоровʼям, могла жити з батьками, знайти роботу до душі, а не для грошей. Тоді повернення відбулося простіше, ніж у 2022-му. Я допомагала собі сама, мене підтримувала мама.

Потім я доєдналась до створення Жіночого ветеранського руху (зараз Рух VETERANKA). У 2015-18-х долучалась до адвокаційної компанії "Невидимий батальйон", яка публічно заявляла про потребу в змінах законодавства – до того для жінок були заборонені бойові посади. По документах вони були швачки, прачки, а насправді – артилеристки, розвідниці тощо.

Фактично ветеранкою я стала лише у 2020-му, коли мені надали статус УБД. До того закон не визнавав добровольців.

Пам’ятаю, як лиш отримала посвідчення, зайшла у маршрутку, а мені водій каже: "Дєвочка, а ти вообще стрілять умєєш"? Вирішила, що далі краще їздитиму на тролейбусі, там не треба добиватись свого права проїзду з посвідченням.

Коли віддаєш молодість, здоров'я, роки життя, а потім тобі хтось хамить у транспорті – ти розчаровуєшся у суспільстві. Багатьом в голові не вкладається, що у жінки може бути фронтовий досвід, бо ветеранка знімає форму і стає невидимою.

Тому наша ветеранська спільнота, в якій сьогодні вже 3000 ветеранок і діючих військовослужбовиць, відстоює питання видимості жінок. Досі є патріархальні упередження. Буває навіть військові кажуть: "Нє, моя посестра молодець, а от інші жінки, ну, таке…"

Ми стільки років працюємо, а вирішення жіночих питань немає. Ще з 2018-го говорили про потребу у жіночій формі. Як гляну на фото з АТО, ми там одягнені як з "батіного плеча" – парка, кітель – хто що мав. З початку повномасштабного вторгнення, коли жінок у війську стало більше, ця проблема стала видимішою.

Наша організація навесні 2022-го розробила варіант жіночої форми, відшила на власному цеху і благодійно передавала захисницям. Але тільки зараз почали з’являтись новини, що держава розроблятиме зимову форму.

Фото: Рух VETERANKA (надав Рух VETERANKA)

Підтримуємо посестер, бо разом гучніше доносити гендерно-чутливі питання і не тільки. Багато хто з фронту повертається з ампутаціями, а потім банально не може доїхати громадським транспортом, бо на кріслі колісному. Також є інші бар’єри.

Ми власне намагаємося нівелювати ці бар’єри, впливати на політику, будувати осередки для жінок. Відстоювати трудові права, такі як доступ до кар'єрних ліфтів. Цьогоріч завдяки нашій ініціативі ухвалили Закон, що запроваджує нетерпимість до дискримінації і домагань у ЗСУ.

Злюся, коли чую, що треба навчитись надавати послуги ветеранам. Це наче якась інструкція для кінолога, як поводитись зі звіром. У суспільстві має бути базова повага до всіх.

Своїм бойовим дівчатам допомагаємо також дронами, машинами, НРК та іншим забезпеченням. За 4 роки ми підтримали 107 бригад і підрозділів ЗСУ та НГУ на понад 140 млн грн.

До Дня захисника і захисниці запускаємо Base by mono, щоб українці мали можливість регулярно підтримувати роботу нашого БФ. Іноді краще менші донати, але регулярні, щоб ми могли закривати щоденні потреби військовослужбовиць.

Жінок можна стимулювати долучатись до війська, але закрити ними диру в мобілізації – неможливо. На жінках зав’язано багато неоплачуваної побутової праці, може рухнути інститут сім’ї. Також треба розуміти, що питання жіночої мобілізації у суспільстві часто розганяють задля маніпуляцій.

Водночас довгострокова безпека України – в наших руках. Нам усім потрібна належна підготовка, яка впроваджуватиметься у нормальному форматі ще зі школи. Тому жінки теж мають бути готові, бо це питання виживання і самої жінки, і нації загалом.