Від добровольця з Білорусі до ресторатора: ветеран ССО Артем Грот про бізнес, силу і нову модель ветеранського руху
Ветеран ССО Артем Грот, відомий своїми спортивними та ветеранськими ініціативами, планує відкрити ресторан у центрі Києва. Новий заклад має стати частиною ширшої моделі ветеранського ком’юніті – місцем роботи для тих, хто повернувся з фронту, точкою зустрічі однодумців і кроком до незалежності від донатів. В інтерв'ю РБК-Україна Артем Грот розповів про війну, бізнес і нову модель спільноти для ветеранів.
Артем народився у Білорусі, але ще у 2014 році, у 18-річному віці, вирішив воювати за Україну. Він долучився до "Азову", а згодом – до Сил спеціальних операцій, у складі яких отримав поранення, що призвело до ампутації ноги.
Сьогодні він залишається в Україні, зізнається, що більше відчуває себе українцем, і продовжує запускати тут нові проєкти.
Серед них – TMS HUB, спортивний простір із джиу-джитсу для реабілітації військових, який згодом переріс у мережу ветеранських клубів, бійцівський клуб M13 FIGHTS та мотоклуб MEMORIA MMC.
Він не лише навчає інших, а й має вагомі власні спортивні досягнення – чемпіон світу з пара-джиу-джитсу (Абу-Дабі, 2025), срібний призер чемпіонату Європи та багаторазовий чемпіон України.
Тепер до його ініціатив може додатися ресторан – проєкт, який пропонує інший погляд на ветеранський рух. Коли після фронту воїни можуть бути активною, сильною, успішною частиною суспільства та створювати нові можливості й цінність у мирному житті.
Про війну, спорт, бізнес і про те, як ветеранам будувати повноцінне життя, Артем Грот розповів РБК-Україна.
– Артеме, як ви взагалі прийшли до ідеї відкрити ресторан?
– Насправді можна сказати, що ця ідея знайшла нас. Я вже багато років присвятив себе меті створити можливості для реабілітації ветеранів. Коли я шукав нову будівлю для наших проєктів, отримав вигідну пропозицію – йдеться про будинок із Хлібною лавкою.
Зійшлося все: і привабливі умови суборенди, і центр міста, і простора будівля. Але мене також зацікавила історія цього місця.
Колись там була їдальня. І я подумав: чому ні? Це логічний крок після відновлення духу й тіла через спорт – створити робочі місця серед однодумців для тих, хто повернувся з фронту.
– Яким був ваш шлях у війську?
– Коли я прийняв рішення їхати на війну, я вийшов на контакти через зв'язки, пов'язані з навколофутболом і фанатським рухом. Через ультрас, контакти між "Динамо" Мінськ і "Динамо".
У 2014-2015 служив в "Азові". З 2016 року – у Силах спеціальних операцій до весни 2021 року. Після цього став ветераном ССО.
– Зараз ви займаєтеся спортивними ініціативами, допомагаєте військовим із реабілітацією, маєш мотоклуб, плануєте відкривати ресторан. Чому ви почали адаптуватися до сучасної України вже поза військовою сферою? Хоча є різні варіанти, як ви могли б реалізуватися, залишаючись у війську.
– Я не зможу бути біля війни. Для мене це буде просто смерть. Я не зможу сидіти в штабі, керувати людьми, дивитися на все через камери, відправляти їх на смерть, а сам сидіти в штабі й пити каву. Я або беру участь безпосередньо, цілком і повністю, або не беру участі взагалі. Тому я обрав військово-спортивний шлях із фокусом на реабілітацію ветеранів.
– За вашими плечима серйозні спортивні результати – титул чемпіона світу з пара-джиу-джитсу, срібло чемпіонату Європи, перемоги на чемпіонатах України. Чому серед усіх спортивних та бойових мистецтв ви обрали саме джиу-джитсу?
– Наприкінці травня 2021 року я виграв свій перший чемпіонат у Харкові серед здорових спортсменів, при тому що займався лише пів року. Це була категорія білих поясів. Тобто люди, які займаються 2-3 роки.
Цей момент став для мене моментом усвідомлення: я борюся дуже добре, навіть попри те, що не маю стопи. І я маю це розвивати серед ветеранів з ампутаціями, адже усе побудовано на боротьбі в партері – тобто на землі. Для цього не потрібно стояти на двох ногах. Двоє людей так чи інакше лежать або сидять.
Специфіка цього виду спорту така, що людина з інвалідністю може пристосуватися до боротьби. На той момент було приблизно 300 ветеранів на протезах – за час АТО, за вісім років. У мене з'явилася думка, що для них потрібно створити зал, своєрідне ком’юніті, де ми зможемо тренуватися та допомагати один одному.
На війні найпоширеніші – ампутації ніг. Специфіка самого спорту, того, як побудована боротьба, така, що стопи там фактично не потрібні. Тому ми чітко розуміємо: з усіх видів спорту джиу-джитсу один із найбільш адаптивних і придатних для людей з ампутаціями.
– Вам відома статистика, яка кількість в Україні наразі людей із ампутацією?
– Точної статистики немає. Це точно більше ніж 10 тисяч людей, але менше ніж 100 тисяч. Я думаю, йдеться приблизно про 30-50 тисяч людей.
– Чи має ваш клуб якісь обмеження? Чи є якийсь ліміт учасників, яких ви можете приймати?
– Я приймаю всіх. Абсолютно всіх. І зараз там уже дуже тісно. На початку, коли я починав, були лише стіни, а наповнення поступово з'являлося. Зараз ці стіни вже "розширилися" порівняно з початком.
На Подолі у нас є приміщення – штаб-квартира нашого клубу, яке ми орендуємо. І зараз ми вже на тому етапі, коли нам фактично потрібен зал удвічі більший. Саме татамі має бути не 50 квадратних метрів, а приблизно 100.
– Вам не вистачає місця, але при цьому ви відкриваєте ресторан?
– Насправді саме пошук більшого приміщення для залу і привів нас до цієї ідеї. Тобто ми загалом шукали можливість розширитися, зайняти більшу площу. Але під час цього пошуку ми знайшли ще й пропозицію щодо створення власного бізнесу.
Це чудова можливість, показати, що ми можемо побудувати вдалий бізнес не пов'язаний з спортом, мотоциклами і війною. І цей бізнес в майбутньому допоможе нам менше залежити від донатів.
– Щодо фінансування цікаво, розкажіть, де ви берете гроші?
– У нас є два напрямки фінансування. Перший – це членські внески та приватні донати як від цивільних, так і від військових.
У нас був один випадок. Хлопець із ампутацією стопи отримав поранення, і в нього була відкрита банка на реабілітацію. Він прийшов до мене, позаймався у нас десь два місяці й каже: "Артеме, я вірю в те, що ви робите. Мені задонатили на реабілітацію. Чи можу я передати сто тисяч гривень?".
Я кажу: "Брате, я ж не можу тобі заборонити. Це ж твої гроші – ти міг би витратити їх на себе". Він передав ці сто тисяч гривень на розвиток, ремонт тощо.
Другий – грантова підтримка. За два роки, поки ми працювали лише за рахунок приватних коштів, нам усе ж вдалося вибудувати грантову історію. Зараз зарплата тренера, адміністратора й оренда приміщення покриваються грантом. Але нам дуже потрібні грантрайтери в команду.
У нас є спільний фонд, який формується з різних внесків. І з нього ми покриваємо ті витрати, які не покриває грант. Я мріяв би, в ідеалі, викупити цю будівлю, де ми тренуємося, якби була така можливість. Але поки що на цьому етапі у нас є приміщення, яке ми орендуємо за символічну суму.
– До речі, а наразі тенденція з донатами – донатять менше чи стабільно?
– На п’ятому році війни люди донатять значно менше. І це, в принципі, логічно пояснюється. Люди втомлюються, у багатьох з’являються власні побутові проблеми, і можливість допомагати фінансово стає меншою.
Говорячи про ресторан, з якого ми почали нашу розмову, – це якраз одна з причин, чому ми хочемо рухатися в бік комерційної діяльності. Я чітко розумію: бути "прохачем" можна лише певний час. Далі це буде ще складніше, а наші потреби лише зростають. Плюс я не хочу, щоб суспільство сприймало нас як людей з інвалідністю після війни, яким потрібно просто дати копійку.
Мені важливо створити умови, щоб ми самі могли будувати бізнес і заробляти на власні соціальні ініціативи. Бо ніхто, крім ветеранів, краще не знає, що нам потрібно.
– Припустимо, у вас вийде реалізуватися одразу в кількох різних бізнес-напрямках у найближчі два роки. Що тоді станеться з вашим клубом? Як би ви його розвивали та інвестували у нього?
– Клуб, по суті, став би контролером усієї цієї історії, пунктом управління. Ми говоримо про реабілітацію військових, соціальні проєкти, різні напрямки, плюс бізнес-проєкти і клуб став би механізмом, який акумулює навколо себе людей. І далі розвивати цю історію по країні за прикладом того, як ми зробили в Києві, створювати такі ж спільноти у всіх містах.
– Як з’явився ваш бійцівський клуб M13 FIGHTS?
– Ми збираємося разом і намагаємося створювати різні проєкти. Одного разу, сидячи за столом на клубних зборах, ми подумали: а чому б не провести кулачні бої у нас на задньому дворі? Так і почалося. Загалом ми провели вже чотири турніри.
Перший був відкритий – тоді ніхто ще не знав, що це таке. Другий – закритий, між підрозділами ГУР, для хлопців всередині цих підрозділів. Третій – теж закритий, для Кирила Буданова. А четвертий став масштабним відкритим турніром наприкінці мотосезону 2025 року. Він відбувся у парку "Київська Русь" під Києвом – туди приїхало близько двох тисяч глядачів.
– Хто бере участь у цих боях? Які правила та принципи ви закладаєте?
– Ми позиціонуємо M13 Fights передусім як кулачні бої, у яких беруть участь виключно представники Сил оборони України. Тобто люди, які служать у війську або працюють у силових структурах.
Наші найкращі бійці – це спецпризначенці. Вони виконують бойові завдання, тренуються і виступають на турнірах. Наприклад, Олександр Шевченко – один із наших топових бійців. На цьому турнірі він проведе титульний бій проти бійця з позивним Паштет. Обидва – спецпризначенці.
– Чи беруть участь люди з ампутаціями?
– Так, ми залучаємо і людей з ампутаціями, і тих, хто повернувся з полону. Наприклад, на першому турнірі у нас бився хлопець з ампутацією – проти бійця, який провів у полоні два з половиною роки і звільнився лише за чотири місяці до цього.
Ми наголошуємо, що кулачні бої – це формат виключно для військових. Але на наших турнірах є й інші спортивні дисципліни: бокс, поєдинки за правилами К-1 – коли можна бити руками й ногами без боротьби.
Також є лицарські бої – на мечах, у обладунках. Загалом ми позиціонуємо це як спортивний фестиваль. Основна подія – кулачні бої, але перед ними відбуваються різні інші поєдинки.
Для мене це про популяризацію сили. Не насильства – саме сили. Бо правда, як правило, на боці сильного. Саме тому ми будемо й надалі додавати нові види спорту. Усе, звісно, пов’язане з єдиноборствами.
– У 2014 році у 18 років ви прийняли рішення поїхати з Беларусі до України та піти на війну. Як ви дійшли до такого рішення?
– Вирішальним поштовхом, фактично тим самим "цвяхом у труну" моєї віри в майбутнє у Беларусі, стала випадкова і майже неможливо зустріч на вулиці з одним із наших опозиційних лідерів.
– Хто це був?
– Володимир Некляєв. Є такий білоруський письменник і поет, один з оппозиційних лідерів. Він довго сидів у в’язниці за те, що мав сміливість бути кандидатом у президенти і закликав людей до протестів.
Одного дня, у травні 2014-го я йшов вулицею з товаришем, і раптом я побачив, що Некляєв іде назустріч. Я підійшов до нього і просто представився, сказав, що мені не потрібне звичайне життя і я хочу змінювати світ навколо і запитав, що він як опозиційний лідер, може нам порадити.
Я запитав, чи може настав час підпалювати відділення міліції – РУВС, нападати на політиків, будь що, а він відповів саме те, що давно снувало в голові: "Якщо ви хочете щось змінити – їдьте на війну в Україну".
– Як думаєте, чому більшість ваших однолітків тоді формувалися інакше й мислили по-іншому? Адже ваша історія виглядає доволі унікальною.
– Там немає національної ідентичності й прив'язаності. Немає розуміння, що ти маєш боротися за своє. І навіть немає чіткого розуміння, що таке "своє".
Я прожив у Білорусі до 18 років і при цьому не знаю білоруської мови. Як і 99% білорусів. Повна колонізація – усе однакове. Ніхто особливо не розбирається, що там ділити: братні народи, інтеграція.
– Ви розуміли, що подорож на війну в Україну може стати квитком в один кінець?
– Так, але так само я усвідомлював, що в Білорусі не зможу реалізувати себе так, як хочу. Усередині країни нічого не зміниться.
– На сьогодні ви білорус чи українець?
– Українець білоруського походження. Я прожив у Білорусі до 18 років. І вже 13-й рік перебуваю тут, більшу частину зрілого життя.