Українці стали конкурентами, а не біженцями: The Guardian про образи Варшави на Київ

На початку 2022 року польський уряд виступав за підтримку Києва на Заході, передавав зброю та фінансову допомогу, а українські лідери публічно дякували Польщі за її підтримку. Це здавалося початком нового етапу у відносинах двох держав, попри складну історію між ними. Проте, як пише Guardian, "медовий місяць" виявився нетривалим.

Поляки дедалі менше підтримують українців

Одним із показників зміни настроїв стало ставлення польського суспільства до українських біженців. Згідно з опитуванням польського центру CBOS, проведеним минулого місяця, 52% поляків виступають проти приймання країною українських біженців. Водночас у Польщі дедалі частіше лунають заяви про втому від підтримки Києва.

Представники польських правих також стверджують, що передача Україні значної кількості зброї нібито послабила власні оборонні можливості Польщі на випадок потенційної російської агресії.

До цього додаються суперечки навколо історичної пам'яті. Чергове загострення сталося після того, як Володимир Зеленський назвав військову частину на честь Української повстанської армії, окремі учасники якої у 1943 році могли брати участь у вбивствах поляків.

Польська сторона різко відреагувала на цей крок. Президент Кароль Навроцький позбавив Зеленського Ордена Білого Орла – найвищої державної нагороди Польщі, якою можуть нагороджувати іноземців.

У результаті обидві сторони не захотіли відступати, а відносини між Варшавою та Києвом фактично опинилися в стані замороження.

Українці перестали бути лише біженцями

На думку автора матеріалу, одна з головних проблем полягає в тому, що Польща не до кінця усвідомила довгостроковий характер змін, спричинених війною.

Українці, які спочатку жили у польських родинах, поступово почали орендувати або купувати власне житло. Вони створювали бізнеси, формували власну громаду та дедалі частіше конкурували з місцевими мешканцями на ринку праці й у підприємництві.

Цей процес означав, що українці перестали бути для польського суспільства лише людьми, яким необхідно надати допомогу.

Видання вважає такий розвиток природним і навіть позитивним, однак саме він змінив характер відносин. Співчуття та благодійність перестали бути основою взаємодії, оскільки українці почали будувати самостійне життя в Польщі.

Для країни, яка після Другої світової війни залишалася переважно етнічно однорідною, така трансформація, на думку автора, виявилася складною.

Київ більше не потребує "адвоката" у Європі

Зміни відбулися не лише серед українських біженців, а й на рівні самої України.

Після 2022 року Україна поступово перетворилася з отримувача масштабної західної допомоги на країну, яка розвиває власні військові технології та експортує відповідний досвід.

Українські лідери також отримали безпосередній доступ до керівництва США та провідних країн Західної Європи. Тому Києву вже не потрібен посередник або "адвокат" у Брюсселі, яким Польща традиційно намагалася себе бачити.

Це створює додаткову напругу, заздрість та образу у відносинах. Варшава, на думку автора, продовжувала виходити з припущення, що саме вона відіграватиме особливу роль у майбутньому України.

Якими можуть стати відносини після війни

The Guardian вважає, що Польща та Україна не змогли достатньо підготуватися до довгострокових наслідків війни.

Зокрема, польська влада не підготувала суспільство до того, що значна частина українських біженців залишиться в країні та стане повноцінною частиною суспільства. Водночас Варшава, за оцінкою видання, не врахувала зростання політичних та економічних амбіцій України.

Автор прогнозує, що в найближчі роки Україна все більше інтегруватиметься в європейський простір, а українці – у європейські економіки.

Це означатиме не лише співпрацю, а й конкуренцію. Українські компанії та працівники можуть конкурувати з французькими, німецькими та польськими, як свого часу польські компанії та громадяни конкурували на ринках Західної Європи.

При цьому українські лідери дедалі частіше приїжджатимуть до Брюсселя, Парижа та Берліна вже не як прохачі допомоги, а як представники країни, яка вважає свій внесок у захист Європи підставою для рівноправного голосу.