"Не хочу, щоб мій син пережив такий жах": як з Донеччини евакуюють сотні сімей із дітьми

"Стріляти стали частіше – і вночі, і вдень. Ти йдеш до магазину й уже не знаєш, чи це безпечно. Я сама сирота, я знаю, що таке зростати без мами. І я просто не хочу, щоб мій син таке пережив, такий жах", – каже Руслана та притискає сина до себе.

Блакитноокий Олексій грається улюбленим ведмедиком, посміхається й поки не знає, що попереду на нього чекає довга дорога.

Фото: Руслана з дворічним Олексієм під час евакуації (Олексій Філіппов для ЮНІСЕФ в Україні)

Туди, де буде тихо

Цього літа Краматорськ усе більше нагадує декорації до фільму про постапокаліпсис. Уздовж центральних вулиць комунальники встановлюють бетонні трикутники, які називають "зубами дракона", й обплітають їх кільцями колючого дроту.

Проходи в цих загородженнях залишають лише для пішоходів, які прямують до зупинок громадського транспорту. Над дорогами натягнуті сітки, що мають захистити машини й людей від атак дронів. Лінія фронту поступово наближається, і останні великі міста Донецької області дедалі частіше опиняються під ударами.

Попри це, місто залишається людним. За даними місцевої влади, у Краматорську зараз живе понад 50 тисяч людей, серед них – майже чотири тисячі дітей. Але щодня ці цифри зменшуються. Евакуаційні автобуси вивозять із Донеччини сотні людей, які вирішили не чекати, поки війна прийде до їхнього дому.

В окремих районах міста, що розташовані ближче до лінії фронту, вже оголошено обов'язкову евакуацію дітей.

"Наш район ще не потрапив під евакуацію, але я не стала чекати цього моменту. Бо ще з весни відчуваю, як ситуація стає гіршою", – каже Руслана, яка останні два місяці спить по чотири-п'ять годин через нічні обстріли та страх за життя сина.

Влучання дрона в їхню багатоповерхівку стало для жінки останньою краплею. Руслана продала свою стареньку поламану машину на запчастини, зібрала речі, взяла сина на руки та прийшла на пункт евакуації.

Із Краматорська гуманітарні організації та волонтери безкоштовно вивозять людей до безпечніших регіонів і на евакуаційний потяг, який щодня вирушає з Лозової до Львова.

"Я не знаю, куди ми їдемо. У нас немає рідних чи друзів, які могли б нас прихистити. Сподіваюся, волонтери допоможуть нам знайти місце, де буде тихо й безпечно", – каже Руслана, реєструючись на евакуаційний рейс гуманітарної місії "Проліска".

Фото: вулиці Краматорська (Олексій Філіппов для ЮНІСЕФ в Україні)

Почати спочатку

Автобус заповнюється родинами з дітьми, пенсіонерами та переносками, в яких жалібно нявчать коти, і вирушає в дорогу. За кілька хвилин після того, як Руслана та Олексій залишають рідне місто, Краматорськ знову опиняється під обстрілом керованими авіабомбами та артилерією. Над містом піднімається чорний дим.

Із прифронтового регіону евакуаційний автобус виїжджає довгими тунелями з протидронних сіток, оминаючи скелети автомобілів на узбіччях. Маленький Олексій дрімає в мами на руках, а жінка мріє про краще майбутнє для них обох.

"Я б дуже хотіла винайняти будинок у селі, щоб могла саджати овочі та зелень. І щоб Олексій міг гратися надворі, знайшов друзів і ріс у безпеці", – каже Руслана, яка до народження сина працювала кухаркою-кондитеркою.

У транзитному центрі в Лозовій їх тимчасово розміщують у спільній кімнаті для родин із дітьми. Тут Руслана також отримує гуманітарні набори та оформлює грошову допомогу від ЮНІСЕФ.

У 2026 році ЮНІСЕФ продовжує надавати багатоцільову грошову допомогу сім'ям із дітьми, які евакуюються з прифронтових районів України. Вона допомагає родинам покрити найнагальніші потреби після евакуації – оренду житла, харчування, ліки та інші базові витрати, поки вони облаштовуються в безпечнішому місці.

"Я зараз у декреті, до того ж я мати-одиначка. У мене немає заощаджень чи стабільного доходу, тож для мене ця допомога дуже важлива. Вона дасть мені змогу винаймати житло для нас із сином перший час, поки я знайду роботу й зможу влаштувати Олексія до дитячого садка", – каже Руслана.

Фото: маленький Олексій у кімнаті в тразитному центрі, який став для нього з мамою тимчасовим прихистком (Олексій Філіппов для ЮНІСЕФ в Україні)

Поки жінка оформлює документи, Олексій захоплено стрибає на ліжку в транзитному центрі. Він ще не знає, де житиме завтра. Але його мама сподівається, що наступне місце, яке вони назвуть домом, буде тихим і безпечним.