"День почався з його загибелі". Мати захисника Маріуполя про історію сина та теракт в Оленівці

Понад три роки після теракту в Оленівці рідні військовополонених продовжують жити між пам'яттю та боротьбою за правду. Для них війна не завершилася після останнього повідомлення від близької людини. Вона триває, доки немає відповідей, а збереження пам'яті стає справою всього життя.

Серед таких рідних – Наталія Петренко, мама захисника Маріуполя Сергія Петренка ("Башня"). Розповідаємо про її сина та про те, як мати загиблого Героя тепер допомагає іншим захисникам.

"Мамо, я йду в "Азов"

Одного дня Сергій повернувся додому й сказав матері, що збирається підписати контракт з "Азовом". Для Наталії ця новина стала несподіванкою, хоча озираючись назад, вона розуміє: передумови такого рішення були давно.

Ще задовго до рішення про службу Сергій захоплювався військовою історією. Жив, як більшість хлопців.

"Він любив грати у футбол, уболівав за київське "Динамо". Постійно ходив із друзями на футбол. Це була така людина-сонце. Але на людях він був досить стриманим. А вдома був зовсім іншим – відкритим, веселим, радів життю, як усі. Міг і школу прогуляти, за що іноді отримував. Тобто він був абсолютно звичайним хлопцем", – усміхається Наталія.

Фото: Сергій Петренко долучився до "Азову" ще у 2017 році, щоб захистити країну в разі великої війни (надане РБК-Україна Наталією Петренко)

Він сказав: "Мамо, коли росіяни прийдуть відбирати наш дім, має бути хтось, хто вміє нас захистити". Саме після цих слів Наталія зрозуміла: перед нею вже не хлопчик, якого можна відмовити чи змусити змінити думку.

У 2017 році Сергій підписав контракт і почав службу в "Азові". Відтоді між його військовим життям і родиною з'явилася межа, яку він не дозволяв переходити навіть найближчим людям. Про службу майже не говорив. Наталія згадує, що вдома він ніколи не розповідав про бойову роботу. Якщо вона запитувала, як справи, відповідь була однакова: "Все добре".

Влітку 2021 року, після завершення трирічного контракту, Сергій уперше серйозно замислився про те, щоб повернутися до цивільного життя. Приїхав додому, почав шукати роботу. Але дуже швидко зіткнувся з проблемою, про яку тоді майже ніхто не говорив.

За плечима в нього було кілька років служби, бойовий досвід і незакінчений університет. До війська він пішов ще студентом третього курсу. Цивільного професійного досвіду практично не мав.

"До того, як він підписав контракт, він попрацював буквально кілька місяців підсобним робітником. І все. Він не знав, чим займатися далі", – каже співрозмовниця.

Зрештою він повернувся до "Азову". Підписав новий контракт і почав працювати інструктором у школі імені Євгена Коновальця. Тоді Наталія вперше задумалася не лише про сина, а й про інших військових, які одного дня теж повертатимуться до цивільного життя.

"Я зрозуміла, що людина хоче звільнитися, але залишається сам на сам із питанням: що робити далі? Не було жодної підтримки, жодної інформації, кар'єрних консультацій. Ніхто не пояснював, як адаптуватися після служби", – розповідає Наталія.

Фото: В якийсь момент мама дізналася, що її син поранений і перебуває на “Азовсталі” (надане РБК-Україна Наталією Петренко)

Сьогодні, працюючи з ветеранами, вона переконана, що ця проблема стала ще помітнішою.

"Майже 80-90% ветеранів, яких я зустрічаю зараз, не хочуть повертатися до тієї професії, яку мали до війни. За роки служби змінюються цінності, змінюється світогляд. Людина вже не бачить сенсу в тому, чим займалася раніше. І це буде один із найбільших викликів для нашого суспільства", – додає вона.

Тоді, восени 2021 року, вона ще не знала, що ця думка одного дня стане основою платформи "Башта". Поки що це було лише усвідомлення того, наскільки самотньою може залишитися людина після того, як зніме військову форму.

"Ми їм наваляємо". Про ранок 24 лютого і поранення сина

Наталія добре пам'ятає ранок 24 лютого. Близько дев'ятої години написала синові повідомлення: "У нас тут вибухи". Відповідь прийшла майже одразу: "Мамо, я знаю. Ми все вирішаємо. Ми їм наваляємо. Все буде добре. Тримайтеся".

"У Маріуполі це все почалося трохи раніше. І те, що для нас було чимось абсолютно диким, для них уже стало реальністю. Я знаю, що "Азов" готувався до цих подій. Вони справді готувалися", – згадує вона.

Того дня вона разом із дітьми виїжджала з Києва. Окрім Сергія, у Наталії є ще менші діти. Єдина їхня телефонна розмова після початку повномасштабного вторгнення тривала зовсім недовго.

Перші дні війни він ще виходив на зв'язок: раз на кілька днів. Переважно короткими повідомленнями. Наталія знала лише одне: у Маріуполі тривають важкі міські бої.

"Я побачила, що він почав більше відповідати в месенджері, і зрозуміла: сталося щось таке, через що він уже не перебуває безпосередньо на бойових позиціях", – додає жінка.

Правду вона знову дізналася не від сина. Вона підтримувала зв'язок із патронатною службою "Азову" і саме від неї Наталія дізналася, що Сергій поранений. Їй написали, що ситуація змінилася. Сказали, що Сергія поранили і він уже перебуває на "Азовсталі".

Це була приблизно друга половина березня. Після поранення він став виходити на зв'язок трохи частіше.

Наталія щодня відкривала новини. Вона бачила, як російська авіація стирає із землі Маріуполь. Бачила кадри зруйнованого металургійного комбінату, читала про авіабомби, про знищений госпіталь на території "Азовсталі". Вона знала, що її син перебуває саме там.

Та коли писала йому, відповідь залишалася незмінною: "У нас усе без змін. Усе добре". Він жодного разу не написав, що голодує. Не написав, що бракує води. Не написав, наскільки важким є його поранення. Усю цю інформацію родина дізнавалася від інших людей.

Одного разу вона не витримала й написала, що дуже хвилюється за нього, що постійно плаче. Відповідь Сергія здивувала її навіть більше, ніж його спокій.

Фото: На честь сина Наталія створила проєкт для ветеранів із медичною, юридичною та соціальною допомогою (РБК-Україна)

"Він запитав: "Чому?" Я відповіла: "Бо ти там". А він написав: "Займайся фізичними вправами. Розвивайся. Читай книжки. Тоді не будеш хвилюватися", – розповідає вона.

Минуло вже кілька років, але саме це повідомлення Наталія згадує найчастіше. Вона каже:

"Я нещодавно перечитувала нашу переписку і не могла повірити, що людина, яка перебувала в тих умовах, могла психологічно таке витримувати. Він був там, під бомбами, поранений, а заспокоював мене. І тоді я подумала: якщо він там може бути настільки сильним, то я не маю права бути слабкою".

Оленівка: "День починався з того, що він загинув. А впродовж дня ти вже віриш, що він живий"

Після виходу захисників Маріуполя з "Азовсталі" Сергій опинився в полоні. Попри все, для родини це означало одне - він живий. Зв'язку вже не було. Лише очікування.

А потім стався дзвінок, який Наталія згадує як останню можливість почути, що її син ще поруч. Це було вже в червні. Сергій зміг зателефонувати батькові з полону. Розмова тривала не більше тридцяти секунд.

"Сергій сказав лише: "Готуйте обладунки. І робіть справу", – згадує вона.

Тоді вони не до кінця зрозуміли, що він мав на увазі. Лише пізніше Наталія пояснила для себе ці слова.

Наприкінці липня з'явилися перші повідомлення про вибух в Оленівській колонії. Але за тиждень до цього російська пропаганда вже поширювала інформацію про нібито український обстріл колонії. Тоді ці повідомлення швидко спростували. Саме тому, коли новина про вибух з'явилася вдруге, Наталія спочатку не повірила.

Вона подумала, що це знову неправда. Що зараз все з'ясується.

Через кілька годин почали з'являтися списки загиблих. У них було прізвище Сергія. У той момент Наталія перебувала в Польщі разом із дітьми. Її чоловік залишався в Києві, і вони постійно телефонували один одному, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Вона відкривала різні списки, читала повідомлення, але не могла зрозуміти, яким із них можна довіряти.

Фото: Новина про загибель підтвердилася, коли Наталія побачила прізвище сина у списках (надане РБК-Україна Наталією Петренко)

"Тоді був абсолютний хаос. Одні казали, що це правдиві списки. Інші говорили, що росіяни спеціально виклали неправдиву інформацію. Хтось писав, що там є люди, яких узагалі не було на "Азовсталі". Було дуже багато взаємовиключної інформації", – пригадує співрозмовниця.

Тому вона вирішила не робити жодних висновків і чекати. Першими почали писати зовсім незнайомі люди. Друзі Сергія, його знайомі та люди, яких Наталія ніколи не бачила.

Усі писали приблизно одне й те саме: "Співчуваємо", "Прийміть наші співчуття". Саме це її найбільше шокувало. Не самі повідомлення. А те, наскільки швидко люди повірили в його смерть:

"Мені хотілося кричати: "Ви нічого не знаєте. Як ви вже можете його ховати?" Не було жодного офіційного підтвердження. Ніхто нічого не знав, а люди вже писали співчуття.

Минали тижні. Офіційного підтвердження не було. Наприкінці серпня Наталія повернулася в Україну й почала ходити до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Навіть там їй говорили не поспішати з висновками. Їй казали: не вірте цим спискам, вони непідтверджені. Достовірної інформації поки що немає.

Вона жила між двома реальностями: в одній Сергій загинув, в іншій – він живий, а інформація про Оленівку є черговою російською брехнею.

"День починався з того, що він загинув. А впродовж дня ти вже віриш, що він живий. І так кожного дня. Тебе постійно хитає між цими двома станами".

Наталія не приховує: вона досі не може сказати, що прийняла смерть сина. Саме тому в перші місяці після Оленівки вона не хотіла ні співчуття, ні порад.

Жінці дуже багато говорили: "Треба бігати", "Піди щось посади", "Займися чимось". Але це були зовсім не ті слова, які вона хотіла тоді почути.

Якщо й була фраза, яка справді допомагала, то вона звучала дуже просто: "Чим я можу тобі допомогти?". Оце, мабуть, було найправильніше. Бо коли людина співчуває, ніби вже визнається, що його немає. А вона цього не визнавала.

"Я не поховала свого сина. Тому мені не потрібне було співчуття. Я його не похоронила”.

Фото: Наталія сьогодні не припиняє допомагати ветеранам. В тому числі й заради пам’яті про свого сина, захисника Маріуполя (РБК-Україна)

"Башта" з'явилася тому, що я протестувала проти його смерті

Саме в той період, коли вона не могла прийняти втрату, почала народжуватися ідея того, що згодом стане платформою "Башта": Я почала думати, що має бути щось, де людина після служби могла б знайти всю необхідну інформацію. Не шукати її по різних сайтах чи знайомих, а мати одне місце, де є все, що може знадобитися ветерану.

Але Наталія чесно зізнається: справжньою причиною створення "Башти" стала не лише допомога ветеранам, а пам’ять про її сина.

"Башта" з'явилася тому, що я протестувала проти його смерті. І досі протестую. Я досі цього не визнала, – каже жінка.

Сьогодні Наталія говорить, що найбільша проблема навіть не в тому, щоб ветерани знаходили платформу. Найважче – переконати бізнес системно долучатися до підтримки тих, хто повернувся з війни.

"Нам би дуже хотілося, щоб компанії самі говорили: так, ми готові постійно надавати ветеранам такі послуги чи такі знижки. Бо мало просто знайти інформацію в інтернеті. Потрібно, щоб бізнес був готовий працювати з ветеранами не один раз, а постійно", – зауважує вона.

Вона згадує, що у 2023 році, коли вони лише починали збирати базу медичних закладів, ситуація була зовсім іншою.

"Майже всі клініки тоді пропонували або безкоштовні послуги, або великі знижки – 30-50 відсотків. А коли через рік ми почали перевіряти цю інформацію перед запуском платформи, виявилося, що більшість цих програм уже закрилися. Для чинних військових ще щось залишилося, а для ветеранів – значно менше", – каже Наталія.

Попри це вона не припиняє працювати. Не лише тому, що проблема нікуди не зникла, а й тому, що це спосіб продовжити слова сина, сказані під час останньої телефонної розмови: "Робіть справу".