ua ru

Чого досяг Путін у війні? Або чому у Росії проблеми, від яких її "захищали"

Чого досяг Путін у війні? Або чому у Росії проблеми, від яких її "захищали" Російський диктатор Володимир Путін (Фото: GettyImages)
Ростислав Шаправський
Ростислав Шаправський
головний редактор РБК-Україна

Армія окупантів не допомогла Путіну повернути Україну під контроль Росії. Як і досягти інших цілей війни, заявлених Кремлем. Що РФ отримала за свою агресію – у колонці головного редактора РБК-Україна Ростислава Шаправського.

Вторгнення в Україну послабило Росію. Затяжна військова кампанія явно не входила у плани російського диктатора. Як і те, що Захід не здригнеться, побачивши танки у передмісті Києва, а простягне Україні руку і покарає агресора.

Росія, проваливши бліцкриг і отримавши відсіч, опинилася у новій реальності, де їй відведено роль вигнанця з мінімальним табором прихильників. Санкції ж, що спустошують кишені кремлівської верхівки, олігархів та бюджету РФ, знищили і без того сумнівну перспективу Росії вийти з війни хоча б при своєму.

Міфи про "нацистів" та НАТО біля воріт

Росія хотіла війни і була впевнена у своїй перемозі, але банально недооцінила суперника. Головна мета Кремля зводилася до зміни влади в Україні з подальшим поверненням країни до своєї зони впливу. Повністю проваливши це завдання, РФ почала шукати виправдання війні, звинувачуючи у всьому Захід та міфічних українських "нацистів".

Прикриваючись турботою про жителів Донбасу, які нібито 8 років "страждали від геноциду київського режиму", путінська армія спопелила кілька міст у Луганській та Донецькій областях. Трактуючи геноцид як турботу про "братський народ", росіяни мобілізували мешканців окупованих територій та насильно депортували до РФ величезну кількість українців, зокрема дітей.

Замовчуючи про військові злочини, Путін говорить про розгул неонацизму в Україні та русофобію у західних країнах. "Денацифікація" навіть була оголошена як одна з цілей війни. І тут Росія не здивувала. Кремлівська пропаганда давно згодовує росіянам міфи про "бандерівців", "Правий сектор", а тепер і про полк "Азов". І цим як би пояснюючи нібито загрозу російськомовному населенню в Україні від націоналістів.

І це при тому, що незадовго до анексії Криму та початку війни на Донбасі українці були чи не найпозитивнішою нацією щодо Росії та її громадян. За даними Київського міжнародного інституту соціології, у лютому в розпал Революції гідності, але ще до відомих подій у Криму та на Донбасі, майже 80% українців були позитивно налаштовані до РФ. Вже під час великої війни, у серпні минулого року, за даними групи "Рейтинг", понад 80% українців висловилися про негативне ставлення до росіян (очевидно, щодо РФ як країни цей відсоток ще вищий).

Росія, як свідчать західні дослідження, примудрилася настроїти проти себе навіть ті народи, які в принципі були до неї доброзичливі, скажімо, німці та італійці. Джерелом русофобії, про яку дорікаючи Заходу говорив Путін, стала сама Росія та росіяни.

РФ, плануючи у ході війни послабити військовий потенціал України (т.зв. "демілітаризація"), сама того не розуміючи, "допомогла" його посилити. Захід, відповідаючи на атаки окупантів по мирних містах, все ж почав постачати Україні сучасну зброю – комплекси ППО для захисту неба від російських ракет, а також схвалив передачу ЗСУ сучасних танків та іншої бронетехніки. Вже незабаром, як очікується, варто чекати на прогрес і у постачанні літаків.

Росія, намагаючись захопити Україну, об'єднала проти себе Європу, підштовхнувши той самий Берлін з його історичними комплексами за мотивами Другої світової до постачання зброї у Східну Європу. Та й самі країни ЄС із початком вторгнення РФ в Україну інакше подивилися на свої арсенали, вирішивши озброюватися та плануючи більше закуповувати та виробляти зброї та снарядів для своїх армій.

Захист Росії від загрози, що нібито насувається з боку НАТО – ще один міф путінської війни. У РФ, слідуючи цій "логіці", кажуть, що змушені були напасти першими, поки це не зробила Україна за підтримки Заходу. Україна, яка до 24 лютого отримувала від союзників у найкращому разі протитанкові переносні комплекси та навряд чи могла загрожувати ядерній державі. Не говорячи про те, що в Україні готові були обговорювати потенційну відмову від курсу в НАТО за умови гарантій безпеки.

А Путін, виправдовуючи війну в тому числі й захистом Росії від НАТО, тепер готується приймати по сусідству нового члена НАТО – Фінляндію, з якою РФ має 1340 км загального кордону. Офіційний Гельсінкі разом зі Швецією, бачачи апетити агресора в Україні, відмовилися від позаблокового статусу та подали заявку до Альянсу. І за фактом, лякаючи росіян небезпекою наближення НАТО до їхніх кордонів, кремлівський режим зробив усе, щоб це сталося. Після цього Путін заявив, що "безпосередньої загрози розширення НАТО за рахунок цих країн Росії не створює".

Плата за агресію. Санкції працюють

Європа не стала зговірливішою і не повелася на енергетичний шантаж Кремля. Залежні від російського газу та нафти країни почали шукати альтернативні канали постачання, злазячи з "енергетичної голки" Москви. Нафта, газ і вугілля не стали для Путіна козирем, з яким він планував обіграти європейські країни і стримати їх або як мінімум відволікти від допомоги Україні.

ЄС (за деякими винятками) та низка інших країн Заходу, хай не відразу, але почали відмовлятися від російських енергоресурсів, позбавляючи бюджет РФ мільярдів доларів. Крім того, запроваджено ліміти ціни на нафту та нафтопродукти, які постачаються до третіх країн.

Енергетичні санкції діють кілька місяців, але вже дають результат. У січні нафтогазові доходи впали на 46% порівняно з таким самим місяцем на рік раніше. Дефіцит бюджету на початку року вже склав 1,76 трлн рублів, тоді як за весь минулий рік цей показник був на рівні 3,3 трлн рублів. І, на думку аналітиків, ситуація у держфінансах Росії лише погіршуватиметься, змушуючи уряд запускати руки до фонду національного добробуту і посилюючи фіскальний тиск на бізнес, що залишився в РФ.

Бравада президента РФ та його дипломатів, мовляв, не потрібна нам Європа, ми все в Азію продаватимемо – не більше ніж хороша міна при поганій грі. Китай з Індією, ставши найбільшими імпортерами нафти з РФ, явно використовують її безвихідь і купують сировину з великими знижками. І Росія, не маючи інших варіантів, входить у залежність від Пекіна та Нью-Делі. Замість звичної для себе монополії продавця стає заручником монополії покупця. Але й скуповувати всю нафту і газ тільки в РФ азіатські країни не стануть, розуміючи свої ризики.

Європа ж напевно вивчить цей урок і навіть після завершення війни в Україні не повернеться не російську "нафтогазову голку", пам'ятаючи про помилки з "Північним потоком", зниженням власного видобутку та сліпим запереченням політики в економічних проектах з РФ.

Криза, але не катастрофа

Про деякі цілі Росії у війні проти України стає відомо вже постфактум. Як було зі спробою анексії чотирьох українських областей, що, до речі, не викликало особливого ентузіазму усередині РФ. Спроба повторити кримський сценарій з "приєднанням" Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей не викликала особливого народного тріумфу, хіба що у відверто маргінальному середовищі.

І якщо "звільнення" Донецької та Луганської областей у їхніх адмінкордонах Кремль хоча б декларував на початку вторгнення, то вписати ще дві області до Конституції РФ явно поспішив. Путін не продав це як велику перемогу, але підтвердив мету суто загарбницької війни та обмежив можливість для маневру із Заходом та Україною. По суті, спалив мости для дипломатії та потенційних переговорів.

Криза по всіх напрямках, в яку заганяє себе Росія, поки що далека від катастрофи. Міфи кремлівської пропаганди при всій їхній абсурдності так чи інакше приживаються в російському суспільстві, яке покірно очікує досягнення цілей "СВО". Виклики, з якими РФ зіткнеться, можуть стати для неї фатальними, і фундамент вже закладений.

Але поки при всіх проблемах Росії, викликаних розв'язаною нею ж війною, кремлівська армія залишається великим і небезпечним звіром. Впоратися з яким Україна не зможе без західної підтримки. Тоді як авторитарному режиму в Кремлі вистачить ресурсу підживлювати військову машину, навіть якщо для цього доведеться пожертвувати доходами росіян, їхніми правами та свободами, розвитком економіки та перспективами майбутніх поколінь.

Виснажлива війна втомлює обидві сторони. І лише згуртована нація, яка сьогодні загартовується у полум'ї найстрашнішого за десятиліття військового конфлікту, зможе вистояти, перемогти та зберегти державу. І тут не стільки про захисників на передовій, скільки про тил. Де, всупереч складній ситуації на фронті, знаходиться місце кулуарній політиці, суперечкам про мову, релігію, кадровим та корупційним скандалам. А це явно не ті атрибути, які потрібні сильній державі, щоб вистояти в бою проти суперника, який переважає габаритами.