"Знову готовий до дітей". В'ячеслав Довженко про наречену, майбутнє поповнення та "грішок" перед Ступкою

Головне з інтерв'ю:

• Довженко зізнався, що досі змушений економити на собі, оскільки в Україні не працює система роялті, а актори отримують лише разові гонорари.
• Під час шестирічного безробіття В'ячеслав все одно продовжував вірити та накопичував досвід. Він переконаний, що актор має фіксувати досвід безперервно, аби тримати "м'язи" в тонусі.
• Богдан Ступка свого часу відмовив Довженку в працевлаштуванні в театр Франка, аргументувавши це небажанням створювати "ще один клан" у колективі.
• Довженко вважає бідою те, що сучасне покоління масово обирає російську або західну культуру, відштовхуючи українську через примусові методи її популяризації.
• Актор підтвердив, що готовий до народження дітей у нових стосунках, проте свідомо приховує свою обраницю, аби не "запускати табун людей" у приватний простір.

Ви знаєте його як обличчя сучасного українського кіно - впевненого, харизматичного та безкомпромісного. Але за маскою "краша" українок ховається людина, яка вміє цінувати власну працю та не боїться зізнатися у своїх слабкостях.

Його історія - це шлях від російськомовного хлопця до символу української інтелігенції на екрані. В інтерв'ю В'ячеслав Довженко розмірковує про культурну прірву між поколіннями, необхідність кіно про війну тут і зараз і про те, чому справжній талант ніколи не потребує "ведмежих послуг".

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.

Про "Кіборгів", "Будинок "Слово" та заробітки в кіно

— Я знаю, що коли вас запитують, яку роль ви вважаєте головною або улюбленою, ви кажете, що ще не зіграли її. Але все ж таки з тих, які вже зіграли, яку вважаєте для себе найголовнішою?

— Я не можу сказати, що це саме "Кіборги" на сьогодні, бо "Будинок "Слово" - це для мене більший краш зараз. Там було більше підводних каменів, коли ми це створювали. І тому вона зараз виділяється більше.

Але "Кіборги" - це був перший вдалий проєкт, де об'єдналась хороша команда. Створювати цю стрічку було в одне задоволення, попри те, що це було важко. Тому я не можу сказати, що вона не знакова, і вона точно, на мій погляд, увійшла в історію українського кінематографа.

Так само як і "Будинок "Слово". Не можна сказати, що це не знакова стрічка, і що вона не увійде в історію як одна зі знакових стрічок.

— З того, що ви кажете, складається враження, що саме робота над "Будинком "Слово" була значно складнішою для вас, якщо ви так її виділяєте.

— Так, вона була складнішою з багатьох причин. Кожен творчий процес - це велика гра компромісів. Там їх було багато. По-перше, це історична стрічка.

Якщо в "Кіборгах" у нас було дуже багато консультантів, безпосередньо хлопців, які перебували в аеропорту, то в "Будинку "Слово" там хіба що історики можуть. Але історичні факти тобі як актору мало що дадуть, тому що актор створює тут і зараз конфлікт. Жоден історик не скаже, про що цей час ця постать думала, чим вона мотивувалась в той чи інший період.

Це треба було створювати тут і зараз. Треба було йти на компроміси, тому що іноді виникали суперечки з режисером, з командою. Я не кажу, що це проблема. Це складність, але це приємна складність.

— Зараз багато йдеться про те, що ось актора беруть на роль за медійність. Чи так воно, на вашу думку, наразі? Чи все ж таки тут грають ще якісь чинники?

— Це не таке просте запитання насправді, і на нього так просто не можна дати відповідь.

Тобто не можна сказати, що людина медійна, і це вже запорука успіху певного продукту, куди ти береш людину. На мій погляд, краще брати хорошого спеціаліста, ніж просто медійну людину. І багато людей зі мною погодяться, тому що популярний актор і хороший актор - це трошки різні речі.

— А в чому різниця?

— Хороший актор - це той, який більше займається ремеслом і більше в це вкладається. Популярність - це надумана історія.

У нашому суспільстві існує велика купа блогерів, медійників, які роблять контент на певних історіях, вони дуже швидко здобувають популярність. А наскільки це довговічна історія, це вже питання професіоналізму.

— Але ж не можна заперечити, що зараз так є, що продюсери, коли відбирають команду все одно дивляться на тих самих блогерів. Як вам з цим?

— Продюсер - це його професія, він рахує копійки. У нас ще немає злагодженого механізму, щоб всі розуміли, що саме приносить певну касовість. Є такий хейт у соцмережах, що беруть постійно одних і тих самих, що не стрічка, а ті самі обличчя.

Частка правди є, але багато із цих хейтерів, по-перше, не споживають українського продукту, як правило. А по-друге, коли вони споживають голлівудський продукт, чомусь не задумуються, чому вони хочуть піти саме на цього актора.

Він же в цей момент не розказує, що в Голлівуді одні ті самі постійно в кіно. Він же йде це споживати із задоволенням, тому що він сам себе привчив, що це хороший продукт. А до свого, до українського продукту він чомусь ставиться завжди з певною критичністю.

— Чи дорівнює слава, коли вас на вулиці зупиняють, просять сфотографуватися, визнанню? Чи, можливо, визнання - це все ж таки більш матеріальні речі? Наприклад, фінансовий успіх.

— Хотілося б, щоб у нас визнання було матеріальним. На жаль, досі існує радянська система підходу до творчих людей, особливо до акторського складу. І в нас досі не існує в кінематографії сплати авторських прав. Актор, виконуючи цю роль, вже є автором цієї ролі. Візьмеш іншого актора - це буде зовсім інша історія, зовсім інша роль.

Нам дуже довго до цього треба йти. Багато політичних рішень для цього потрібно, і багато суспільних рішень потрібно для цього. Я не хочу бути песимістом, але сподіваюсь, що ми рухаємося в тому напрямку.

— Ваш успіх як актора дозволяє вам взагалі ні на чому не економити, не думати про сплату оренди житла, сервіс авто?

— Ні, я дуже хотів би, щоб так було. Але такого точно немає. Особливо мої реалії досить скромні.

— На чому ви економите?

— Я економлю на собі точно. Хотілося б більше спортзали відвідувати, більше косметологів відвідувати, більше хотілося б думати про здорове харчування. А у нас, на жаль, інші реалії, тому, звісно, що доводиться економити на багатьох речах.

Для мене еталон Брюс Віліс, який сказав свого часу: "Задовбався". Втомився і поїхала людина шити взуття. У будь-якій професії, якщо ти дуже сильно туди вкладаєшся, ти вигораєш. Продюсери б'ються, режисери б'ються, приїжджають до нього. Він погоджується, знімається. Потім знов каже: "Все, це була остаточна робота, все це остання".

Тоді є певний сенс у медійності й популярності. Ти чогось досяг і ти можеш собі це дозволити. Будь-яку роль, яку ти береш, це певна планка. Тому що ти вже не маєш права хибити й не маєш права робити це лівою ногою.

У нас зовсім не так. Хотілося б поїхати й курей вирощувати. В якийсь момент просто від всіх закритись, щоб накопичити інформації, життєвого досвіду, а ми летимо як метро між станціями з великою швидкістю і дай Боже встигаємо ще рідним якогось часу приділити.

В'ячеслав Довженко в інтерв'ю РБК-Україна про різницю між хорошим і популярним актором (інфографіка: РБК-Україна)

Про роки безробіття та зневіру батька

— Ви довго йшли до сьогоднішньої слави. Ви часто розповідаєте про цей шлях, шість років затишшя. Що змушувало вас продовжувати вірити й продовжувати рухатися?

— Вибачте за тавтологію, але це віра. Віра допомагала вірити й продовжувати. Зараз у мене є студенти, я їм даю певну формулу на першому курсі. Дуже простий постулат, який вони мають зрозуміти й прийняти: у цій професії ти або перший, або ніхто. Як би це не звучало, жорстоко або незрозуміло, але це даність.

Ти завжди повинен до себе ставити вимогу бути першим у цій професії. Це завжди Сонячна система, і навколо тебе крутиться орбіта, яку ти створюєш. Якщо ти хочеш бути додатком до чиєїсь орбіти, ти в цій професії не виживеш.

Ти постійно зіштовхуєшся з компромісами. Мій батько, Царство Небесне, дуже довго не вірив в те, чим я взагалі займаюсь. Коли я вже приїхав у Київ, у мене вже навіть була "Молитва за гетьмана Мазепу", я отримував шалені тоді гроші для себе, він мені казав: "Їдь додому".

Це тяжко, а по суті ще й професія така, що ти й сам у відчай впадаєш. Усі ці підводні камені постійно тебе збивають з цієї мети. Прагнути до цієї мети, яку ти собі поставив, свято в це вірити - це неабиякий труд.

— Чого нам не вистачає для того, аби, наприклад, той самий Оскар отримати за ігрове кіно?

— Немає ресурсів. Треба фінансування, треба більшу довіру.

Дуже важко пояснити меценату, що ти хочеш зняти круте кіно. Йому від цього ні холодно ні гаряче. Він тебе не знає.

В американській структурі є певний банк, який накопичує гроші, і туди йдуть імениті люди й кажуть: "Мені треба кошторис". І вони розглядають, хто прийшов, для чого прийшов, яка за ним стоїть фільмографія. Тобто це певний ресурс, який вариться в собі, і вони це розглядають. У нас поки що цього немає.

Просто ми тільки на початковій стадії. Колись ми прийдемо до того, що наше ігрове кіно поїде на "Оскара", і це буде дуже достойно.

— А як ви сам для себе пояснюєте міст між настільки полярними ролями: "Серпень" у "Кіборгах" і Андрій у "Свінгерах"? Це просто бажання бути різноплановим?

— Найстрашніше для будь-якого актора - це коли тебе в певну рамку помістять і вже будуть використовувати тільки так. Ти тоді сам будеш пам'ятником або фанерним кліше, скажімо так.

Як будь-який співак, який намагається свою октаву зробити більшою та ширшою, так і актор має прагнути до того, щоб його амплуа було різним. Я взагалі не люблю поняття амплуа. Але воно існує.

Про колишню дружину, сина-актора та визнання батька

— Згадаю вашу колишню дружину Ксенію. Вас із Ксенією вважали однією із найгарніших пар нашого шоубізнесу та ідеальним творчим тандемом. Чи не складно було уживатися під одним дахом двом обітним акторам?

— Ми були молодими людьми, у нас були помилки, як у всіх, хто тільки починає створювати стосунки в цьому віці. Були певні проблеми, але ніколи не було конкуренції.

Скажімо так, конкуренції у творчому плані, взагалі ніколи. Це була взаємодопомога, підтримка, порада якась. Я ще тоді вступив у режисуру і раптом усвідомив для себе, що я трошечки розумніший там. Тому вона дозволяла мені якісь розумні речі "штовхати" і сприймала це правильно. Тому в нас конкуренції в цьому плані не було.

— Ваш старший син Іван вже пішов так вашими стопами. Він уже ваш колега фактично на майданчику часто. А у вас не було бажання якось його застерегти?

— Я вас поправлю: він пішов своїми стопами. Те, що його батько актор, це просто додаток до його відповідальності просто. Йому з цим тепер трошки важче. На нього прискіпливіше дивляться.

Це роблять насамперед глядачі, бо є така хибна думка у певного пласта людей, що якщо батько актор, то тепер все буде в рожевих окулярах проходити. Буває іноді пишуть: "Та там домовились". Боже збав!

У цій професії, не те, що домовлятись не можна за когось. Це той випадок, коли ти зробиш дуже велику помилку, якщо десь ведмежу послугу допустиш. Людина за яку домовились, ніколи в житті не виб'ється в люди. Цього не вийде, тому що це особистий шлях, особисті підводні камені, особисті особистий досвід. Це все треба пережити.

Тому йому важче, але те, що він робить, це дуже правильно, на мій погляд, і те, як він себе зараз проявляє, я дивлюсь на це з захватом.

— Івана можна привітати із таким потужним стартом. Він вже має ролі у театрі Франка. Ви, до речі, мабуть, часто там з'являєтесь. Як вам, враховуючи те, що там і колишня дружина з її новим чоловіком, і тепер ще й син грає?

— Все, про що ви сказали, абсолютно не є перепоною для того, щоб відвідати театр Франка. Я в прекрасних стосунках з колишньою жінкою, а тим більше там зараз син працює.

Питання в іншому, що часу немає. Дуже багато разів, коли він кличе на прем'єру, а мені в цей день ставлять виставу. Тому коли я потрапляю, із задоволенням приходжу і дивлюсь вистави.

— Стільки часу ви навколо театру Франка, вас Богдан Ступка до себе запрошував. Ніколи не хотілося самому долучитися?

— Богдан Ступка запрошував мене в кабінет почаювати. Коли я мав грішок і попросився: "Богдане Сильвестровичу, може, ви мене в театр?" Він мені дуже просто сказав: "А нащо мені тут ще один клан в театрі?" Він мені зразу дав відповідь - ні.

— Син запитує у вас професійних порад?

— Професійних, буває, звісно. Для мене, напевно, це було б дуже боляче, якби в професійних стосунках мій син ніколи не питав би в мене порад. Це був би ще один дзвінок, що я щось не те роблю. Але якщо питає, значить я щось роблю правильно.

Коли Іван питає в мене щось професійне, для мене найголовніша задача - не бути в цей момент батьком, а щоб він дивився на мене як на просто старшого товариша по цеху.

— У вас була можливість уже навіть працювати разом на майданчику. Як вам працювати з сином?

— Мені з ним дуже комфортно працювати. Він дуже спрямований хлопець, тобто він точно розуміє, що хоче, він дуже серйозно підходить до роботи.

Був випадок, де я йому кажу: "Може, краще отак ти зробив би". А він каже: "Ти розумієш, тут краще отак, тому що отак ". І я розумію, що цей аргумент кращий.

Я міг би образитись на те, що я щось йому порадив, а він це відкинув. Але він спрямований, він точно розуміє, що він хоче. Боже збав, коли людина точно знає, що хоче, якось нав'язуватись і бути якимось більшим авторитетом. Мені дуже подобається те, що він робить.

— У вашій біографії був зворушливий момент, коли ваш тато плакав, коли побачив вас у фільмі. Чи були у вас уже такі моменти зі своїм сином?

— Були. Зараз іде стрічка "Кава з кардамоном". Був момент, де я передивлявся епізод, і схопив себе на думці, що сльоза йде не від сюжету, а від того, що я усвідомлюю, що це Іван.

Це дуже круто, бо це від певної гордості. Мені подобалося, що він в кадрі робить. Я зрозумів, що в цей момент я не можу стримати своїх емоцій. І це круто.

В'ячеслав Довженко в інтерв'ю РБК-Україна про необхідність бути найкращим у професії актора (інфографіка: РБК-Україна)

Про нові стосунки та готовність до дітей

— Зараз ви вже в нових стосунках. Чи готові ви були б знову поринути в це батьківство?

— Звісно, готовий. Я про це багато говорив. Це нормально, коли люди зустрічаються, і є певне прагнення в обох до батьківства.

Я боюсь за своє здоров'я. Я вже не 20-річний, щоб о 5:00 ранку прокидатися. Але згадуючи весь цей шлях, який я пройшов, це дуже приємні клопоти.

— Ви не дуже багато розповідаєте про свою нинішню обраницю. Це якесь спільне ваше рішення?

— Це наше спільне рішення. Я думаю, що не дуже правильно було б, якби я про неї розповідав. Або хай про неї розповідають її вчинки в майбутньому, які люди будуть бачити, або її професійні дані, які ви будете бачити й будете її сприймати.

Щастя - це такий момент, дуже-дуже свій і хочеться це зберегти й не запускати цілий табун людей у своє життя, щоб всі там потопталися, пороздивлялися і пішли.

— А як сини сприйняли вашу нову кохану?

— Та нормально сприйняли. Питання не як в тому, як вони сприймають. Вони дорослі вже Питання як я сприйму. Це ж моє життя. Але все добре.

Це як, знаєте, коли молоді, коли одружуються, їх запитують, а як батьки сприйняли? Це важливо безперечно, але ж дитина буде жити з цією людиною, а не батьки. Не дай Боже влазити батькам туди, турбуватися занадто сильно.

Якби діти були б маленькими, це було б інше питання. А це вже практично сформовані особистості, тому все ок, ми всі товаришуємо.

— Ви раніше розповідали, що часто сперечаєтеся з режисерами. Є ті, з ким вам некомфортно працювати?

— Я не скажу, що велика кількість таких режисерів. Дуже важко, бо всі ми перебуваємо в полоні якихось обставин. В телеіндустрії в нас немає часу, грошей достатньо. Продюсер зверху кричить: "Давайте знімати". А ти розумієш, що знімати немає про що.

Тут дуже великий плюс, коли артист каже: "Стоп. Що знімаємо?" Тому що, як правило, всі як загнані поні починають щось знімати. А що ми робимо в результаті ніхто не розуміє. І це велика біда. Тому що треба мати все ж таки стрижень, щоб сказати стоп.

— А в театрі як?

— В театрі є більше часу, і всі напрацьовують цей матеріал, дуже довго опановують текст, але теж бувають ситуації, коли ми все одно теж є заручниками часу.

Це раніше можна було ставити три роки виставу. Зараз тобі кажуть термін, тому що за тобою вже стоїть черга. Наступний режисер буде ставити, а за ним ще режисер буде ставити. І тобі вже треба їхати в інший театр ставити. Тобто ти заручник часу.

І режисер в цьому плані теж є заручником, який каже: "Давайте що-небудь тут". І це велика біда, тому що коли що-небудь, потім з таким кривим колесом ця вистава і їде.

— Чи може щось таке статися, що ви скажете: "Все, я не буду працювати в цьому театрі"?

— Тут не в театрі проблема. Просто є момент вигорання. Від театру, від кіно, від усього. Я зараз із задоволенням призупинився б. Але ми не маємо права на це, бо це все матеріальної історії.

Призупинишся - тебе спишуть з цього і все, до побачення. Ми заручники таких обставин.

Конкретно в певному театрі я не люблю хамство. Коли хамство перемагає людські цінності, тоді краще піти з такого колективу.

— Ви працювали з російськими акторами на одному майданчику. Ви вже бачили якусь різницю між нами й російськими акторами?

— Ментальна різниця навіть не обговорюється, бо ми ментально різні. Коли росіяни говорять з тобою, не дуже важко образитись. У них система мовлення дуже різка. Недарма кажуть, що в нас співуча мова.

Те, що я ніколи не міг зрозуміти й пробачити нашим творцям, коли нам постійно розказували про те, що "бачите школа, бачите як людина працює". І в захваті всі дивились, хоча ти дивишся і по факту нічого особливого людина не робить. Просто вона себе поводиться трошки нахабніше.

— Ви навчаєте студентів. Ви їм говорите про радянські фільми, ви називаєте їх класикою?

— Абсолютно точно можу сказати, що певні фільми можу назвати. Хай мене зараз пробачить наша аудиторія, але я виріс на перших ранніх фільмах Міхалкова, до того, як він збожеволів. І вони були досить професійними.

Там не було пропаганди певної. Бо він тоді був бунтар, революціонер проти системи якоюсь мірою.

Потім, якщо брати ще радянських, то це, напевно, Герман. Тарковський - це не такий вже й радянський, скажімо так, але він шовініст, його можна зараз назвати. Він теж був одним з еталонів режисури, яку хотілось дивитися в той час. Зараз я можу сказати, що молоде покоління не дуже зрозуміє ці фільми, бо все ж таки є поняття естетики.

В'ячеслав Довженко в інтерв'ю РБК-Україна про нові стосунки та чому мало афішує нову обраницю (інфографіка: РБК-Україна)