17 січня згадують ім’я Івана Труша - одного з ключових діячів українського мистецтва кінця 19 - початку 20 століття. Його називають майстром світла і кольору, але за цим усталеним образом стоїть значно складніша постать: конфліктна, принципова, глибоко занурена в культурну політику свого часу.
РБК-Україна розповідає про маловідомі факти з життя художника, його складні стосунки з Лесею Українкою та причини, чому сьогодні роботи Труша часто використовують без належного контексту.
У медіа та довідниках часто фігурує дата 17 січня як день народження Івана Труша. Водночас у наукових та музейних джерелах зазначається 18 січня 1869 року. Плутанина виникла через багаторічне копіювання застарілих даних без звірки з архівними матеріалами.
Сьогодні більшість дослідників схиляється до дати 18 січня, однак 17-те продовжує використовуватись як усталена дата.
У 1900 році Іван Труш на замовлення Наукового товариства імені Шевченка створив портрет Леся Українка. Робота відбувалася у складних умовах, під час перебування поетеси в Києві.
Після завершення портрет було представлено на виставці у Львові, однак згодом Труш продав оригінал польському колекціонеру Леону Пінінському. Для Лесі Українки це стало принциповим порушенням домовленостей - вона позувала для громадської інституції, а не приватної колекції.
Конфлікт між Іваном Трушем і Лесею Українкою мав не лише професійний, а й особистий вимір. Художник був одружений з Аріадною Драгомановою - двоюрідною сестрою поетеси.
Це означало, що історія з портретом відбувалася в межах родинно-інтелектуального кола, де питання довіри, домовленостей і репутації сприймалися особливо гостро.
Попри обіцянки художника повернути роботу, товариство отримало лише копію. Цей епізод остаточно зруйнував особисті та професійні стосунки між письменницею і художником.
Під час поїздок Наддніпрянською Україною, де Труш працював над портретами культурних діячів, за ним стежили царські жандарми. У службових донесеннях він фігурував як особа, пов’язана з українським національним рухом.
Це ще раз підтверджує, що мистецтво того часу було безпосередньо пов’язане з політичними ризиками.
Попри поширене визначення "український імпресіоніст", сам Іван Труш не ототожнював себе з цим напрямом. Він вважав себе реалістом, хоча й активно використовував прийоми, характерні для європейського імпресіонізму.
Це розходження між самовизначенням художника і подальшою мистецтвознавчою інтерпретацією залишається предметом дискусій і сьогодні.
Іван Труш був активним публіцистом, мистецьким критиком, редактором і видавцем. Він працював над оформленням видань, писав аналітичні тексти про стан українського мистецтва, викладав і системно вибудовував культурне середовище Галичини.
У сучасних термінах його діяльність можна описати як комплексну роботу з розвитку культурної інфраструктури.
Більшість робіт Івана Труша перебуває у статусі суспільного надбання, оскільки строк дії майнових авторських прав минув. Саме тому його полотна часто публікують у відкритому доступі.
Водночас закон зберігає безстрокове право на ім’я автора. Коректна атрибуція - обов’язкова умова використання навіть тоді, коли твір є у вільному доступі.
Попри європейську освіту та визнання в мистецьких колах, Труш не прагнув закріпитися в академічних інституціях Австро-Угорщини.
Він принципово обрав роботу в українському середовищі Галичини, де не було ані стабільного фінансування, ані сформованого артринку. Це було радше ціннісне рішення, ніж професійно вигідне.
На відміну від багатьох сучасників, Труш майже не зображав масових сцен. Навіть у пейзажах часто присутній одинокий мотив - дорога, дерево, постать.
Це не випадковість стилю, а послідовна художня позиція, яку мистецтвознавці пов’язують із його світоглядом і характером.
Як публіцист і критик Труш був значно різкішим, ніж як живописець. У статтях він прямо критикував поверховість, дилетантизм і відсутність системності в українському мистецькому середовищі. Деякі з його оцінок і сьогодні виглядають несподівано актуальними.
Труш наполягав, що художник - це насамперед фахівець, а не романтизований геній. Він послідовно виступав за професійну освіту, дисципліну і відповідальність перед глядачем. Такий підхід вирізняв його на тлі популярного тоді культу "натхнення".
Існують свідчення, що деякі полотна Труш залишав у себе роками, відмовляючись від продажу навіть за вигідних умов.
Йшлося не про фінансову необачність, а про авторський контроль над тим, де і в якому контексті існує твір.
Труш не створив формальної "школи" і не мав великої кількості прямих учнів. Водночас його підхід до ролі мистецтва, публічної відповідальності художника і національного контексту суттєво вплинув на кілька поколінь митців уже опосередковано - через тексти, виставки, організаційну діяльність.
Вас також може зацікавити:
Для написання цього матеріалу були використані такі джерела: Енциклопедія Сучасної України, Інститут історії України НАН України, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, Локальна історія.