ru ua

Кіно незалежності: знакові фільми, які змінили Україну

Кіно незалежності: знакові фільми, які змінили Україну Кращі фільми України, зняті з 1991 по 2021 роки (колаж РБК-Україна)

З моменту проголошення незалежності України у 1991 році українське кіно перебувало на різних стадіях свого становлення: від відродження до перетворення на впізнаваний у світі бренд.

Styler і знаменитий український кінокритик, програмний консультант Одеського міжнародного кінофестивалю Алік Шпилюк до 30-річчя головного свята країни зібрали топ кращих фільмів, які по праву є найбільш знаковими в історії незалежної України.

"Кисневий голод" (1991 рік, режисер Андрій Дончик)

Світ побачив "Кисневий голод" у 1992 році на Венеціанському кінофестивалі в програмі "Тиждень критики", де стрічка отримала нагороду асоціації італійських кінокритиків. Згодом фільм було показано на десятках світових фестивалів, а на Міжнародному кінофестивалі у Салоніках актор Тарас Денисенко отримав приз за "Найкращу головну роль".

Для Андрія Дончика це його дебютний фільм, сценарій до якого на запрошення режисера написав Юрій Андрухович. У створенні історії письменник спирався на свої спогади та спогади режисера про власний досвід служби в армії. Крім того, "Кисневий голод" - одна з перших українських кіноробіт, яка була знята не за державні, а на приватні кошти. Зокрема, інвестором виступила компанія "Кобза", заснована українськими емігрантами.


"Чутливий міліціонер" (1992 рік, режисерка Кіра Муратова)

У принципі, будь-який фільм Кіри Муратової можна було б включити до цього списку, але ми зупинимося на її першій стрічці доби Незалежності. Іронічна комедія 1992 року про пересічного міліціонера, життя якого змінює знайдене в капусті немовля, була номінована на "Золотого лева" Венеціанського кінофестивалю. Попри те, що нагороду "Чутливий міліціонер" не отримав, стрічка стала однією з улюблених у глядача. Фільм залишається і наразі дуже актуальним, зважаючи на порядок денний. "Чутливий міліціонер" - історія емансипації та звільнення від гендерних стереотипів.

Для фільму режисерки характерне використання стилізації під соцреалізм. Таким методом вона досягала художньої препарації радянського образу представника репресивної системи, досліджуючи, де в людині закінчується соціальне, а де починається природнє.

"Шамара" (1994 рік, режисерка Наталія Андрійченко)

У фільмі "Шамара" глядач побачив нетипову героїню для кіно. Це була волелюбна дівчина, яка прагне переживати муки кохання, не наслідуючи при цьому міщанським звичкам.

Зіна Шамаріна пережила насилля, вийшла заміж за одного зі злочинців і тепер ховає свої романтичні почуття до нього. Героїню постійно веде від крайнощів до крайнощів, чоловік кличе її відьмою, а сусіди - дівчиною легкої поведінки

Стрічка "Шамара" Наталії Андрійченко отримала приз "За пошук нових виразних кінематографічних засобів" на МКФ жіночого кіно у Мінську, а саму режисерку нагородили призом Федерації жінок-кінематографістів на Київському МКФ "Молодість".


"Йшов трамвай дев’ятий номер" (2002 рік, режисер Степан Коваль)

Степан Коваль задумав цей фільм наприкінці 90-х, коли українське кіно переживало дуже складні часи, тому від ідеї до втілення минуло п’ять років. За цей час автор доповнив сценарій автентичними репліками, почутими у громадському транспорті. Свою роботу Коваль створив у техніці пластилінової анімації, яка найкраще передає задум фільму, де герої то формуються в індивідууми, то в однорідну масу.

Сюжет фільму, який знайомий жителям усіх великих міст, підкорив як глядачів, так і журі низки міжнародних кінофестивалів. У 2003 році анімаційна стрічка "Йшов трамвай дев’ятий номер" отримала "Срібного ведмедя" Берлінського МКФ як найкращий короткометражний фільм.


"Подорожні" (2005 рік, режисер Ігор Стрембіцький)

"Подорожні" - перший український короткометражний фільм, який здобув "Золоту пальмову гілку" Каннського кінофестивалю. Це - меланхолійний етюд, у якому ми спостерігаємо за психоневрологічним диспансером, електричками, акторським будинком ветеранів у Пущі-Водиці та за мешканцями медзакладу.

Попри те, що Ігор Стрембіцький здобув перемогу у Каннах, довгий час після цього про режисера не було чутно. Він працював на телебаченні та асистував іншим режисерам, аж поки у 2017 році не повернувся із документальним альманахом "Вівчарі", знятим у технології VR360.


"Назви своє ім'я" (2006 рік, режисер Сергій Буковський)

Відомий український документаліст Сергій Буковський через розмови зі свідками Голокосту розповів про жахливу трагедію з акцентом не на злочинах, а на людських спогадах, емоціях і переживаннях, які викликає ця рана. Це було вперше, коли українські євреї, що пережили Голокост, та їхні рятувальники під час Другої світової війни розповіли на камеру про найстрашніше.

Спочатку ця стрічка задумувалась як ігровий фільм про Бабин Яр, втім під впливом Стівена Спілберга, який виступив співпродюсером стрічки, перетворилась на документальну роботу. Режисера фільму продюсери обирали шляхом тривалого кастингу і зупинились на Буковському, серед яскравих робіт якого стрічка займає почесне місце.


"Щастя моє" (2010 рік, режисер Сергій Лозниця)

"Щастя моє" - перший ігровий фільм відомого в світі режисера-документаліста Сергія Лозниці і перший український художній фільм, який був представлений у конкурсній програмі Каннського фестивалю, а згодом отримав головні призи на низці міжнародних кінофестивалів.

У своїх документальних роботах Лозниця часто вдавався до прийому опосередкованого спостереження, втім в художніх фільмах режисер максимально наближається до окремої людини, до її інстинктів та часом невиправдано жорстоких імпульсів. Через героя "Щастя моє" Лозниця зобразив збіднілий, озлоблений та оповитий міфами пострадянський простір.


"Плем'я" (2014 рік, режисер Мирослав Слабошпицький)

Стрічка "Плем’я" стала першим фільмом у світі, повністю знятим жестовою мовою без субтитрів, інтертитрів чи закадрового голосу. Фільм отримав премію Європейської кіноакадемії ("Відкриття року") та три призи "Тижня критики" Каннського кінофестивалю (Гран-прі, нагорода "Одкровення" та нагорода фонду Gan). В списку найкращих фільмів в історії українського кіно фільм посідає четверте місце.

Під час написання сценарію Слабошпицький опирався на власні спогади з дитинства. Навпроти його школи розташовувався інтернат для дітей із вадами слуху і режисер часто спостерігав за бійками між учнями двох шкіл. Так у 2010 році виник короткометражний фільм "Глухота", який згодом трансформувався в дебютний повний метр Слабошпицького - "Плем’я".


"Моя бабуся Фані Каплан" (2016 рік, режисерка Олена Дем’яненко)

В історичній драмі "Моя бабуся Фані Каплан" режисерка Олена Дем’яненко показує свою версію історії, яку колись знав кожен радянський школяр.

Героїня розривається між стосунками з двома чоловіками і ці почуття штовхають її на відчайдушні кроки. У підсумку її звинувачують у замаху на вбивство Леніна. Таким чином фільм стає певним актом декомунізації і деміфологізації тієї епохи та її подій.

Самобутність та абсолютно неповторна атмосфера фільму, продуманого до найменших деталей, принесла стрічці дві премії "Золота Дзиґа" та приз найкращому акторові Національного конкурсу 7-го ОМКФ.


"Атлантида" (2019 рік, режисер Валентин Васянович)

Антиутопія Валентина Васяновича "Атлантида" стала подією 2019 року. Фільм отримав головний приз секції "Горизонти" Венеціанського кінофестивалю та став "Найкращим фільмом" Міжнародного конкурсу 11-го ОМКФ.

Автор поєднує у фільмі ігрове з документальним, як він це практикував у попередній стрічці "Рівень чорного". Примітно, що в "Атлантиді" головні ролі виконали не професійні актори, а військові, які фактично грали самих себе.


"Погані дороги" (2020 рік, режисерка Наталка Ворожбит)

Минулого року відома драматургиня та сценаристка Наталка Ворожбит дебютувала як режисерка. Її фільм "Погані дороги" отримав приз в програмі "Тиждень критики" 77-го Венеціанського міжнародного кінофестивалю, три нагороди Національної премії кінокритиків "Кіноколо" та чотири премії "Золота Дзиґа".

Фільм "Погані дороги" виник з однойменної п’єси авторки. В основі стрічки - декілька новел про жителів Донбасу та українських військових, чиє життя проходить біля лінії фронту. На жаль, успіх стрічки не встиг сповна побачити її продюсер Юрій Мінзянов, якого не стало восени 2020 року.


Додамо, що більшість із цих фільмів можна буде подивитися у рамках 12-го Одеського міжнародного кінофестивалю, який відбудеться з 14 до 21 серпня. Стрічки будуть показані в програмі української ретроспективи "Незалежні", створеній спільно з Довженко-Центром.