Справжній абсурд: найбезглуздіші закони в історії людства

Закон про заборону жіночого плачу на похороні, Римська республіка

До 449 року до н. е. жінкам, на відміну чоловіків, не тільки дозволялося проливати сльози, а й настійно радилося це робити. Чим більше жінок плакали на похороні в Стародавньому Римі, тим вище цінувалася людина, що пішла з життя.

При похованні впливових осіб родичі орендували професійних плакальниць, щоб наголосити на статусі померлого. Ці жінки вигукували гіркі слова латиною, виражали свій біль і навіть завдавали собі пошкоджень, щоб вшанувати пам'ять померлого.

Професія плакальниці стала затребуваною з кількох причин. По-перше, у Римі жінки мали обмежені можливості працевлаштування, і декому це був єдиний спосіб заробітку. По-друге, був попит на подібні послуги, адже римляни наслідували греків і прийняли моду на використання плакальниць на похороні.

Проте до 449 року до н. е. плакальниці, що перетворювали кожен похорон на балаган, так дістали римлян, що ті внесли в "Закони дванадцяти таблиць" (перше і головне джерело права Стародавнього Риму) указ про заборону жіночих сліз на похороні: "Жінки не повинні під час похорону рвати обличчя нігтями; не повинні вони видавати гучних криків, оплакуючи мертвих”.

Заборона на вияв горя поширювалася на всіх жінок, незалежно від їхнього професійного статусу. Однак дотримання цієї заборони було досить умовним, оскільки неможливо було виявити кожну жінку, що плаче, та й у правоохоронних органів Риму були важливіші турботи.

Проте закон про заборону прояву емоцій на похороні, ймовірно, існував до 27 року до н. е. Тоді ж було скасовано "Дванадцять таблиць", і в Римській республіці почалася епоха імперії.

Плакальниця на уламку грецької кераміки з Аттики (фото: Wikimedia)

Закон про вимушену втечц жінок з дому, Римська республіка

У римлян, починаючи з 451 року до н. е., існувало правове поняття "occupatio, яке означало набуття права власності на безхазяйну річ. Якщо ти володів будь-яким предметом протягом певного періоду, він автоматично ставав твоїм.

Ця практика, відома як "придбання давность", перейшла в сучасну юриспруденцію. Наприклад, якщо ти знайшов лопату, і ніхто не претендував на неї протягом встановленого терміну (зазвичай близько року), то вона була твоєю власністю.

Це право дозволяло римлянам ділитися військовими трофеями, предметами полювання, рибальством та птахівництвом, а також знахідками та втраченими речами, житловими приміщеннями та іншим.

Однак це право також поширювалося на жінок, оскільки вони в Римській Республіці не мали політичних прав і не вважалися громадянами, але користувалися певним ступенем свободи.

Тому, якщо жінка проживала з чоловіком у його будинку протягом року (що було важливою умовою), вона ставала його дружиною та власністю.

Однак у "Законах дванадцяти таблиць" згадувалася лазівка: "Будь-яка жінка, яка не хоче, щоб її брав за дружину чоловік, повинна бути відсутня три ночі поспіль щороку в його будинку і таким чином щорічно переривати право власності".

Жінка проводила три ночі поспіль поза домом, при цьому лічильник часу, що вказує на її статус, скидався, і вона знову набувала свободи, звільняючись від залежності чоловіка.

Пізніше, приблизно з 300 року до н. е., римське законодавство почало враховувати інтереси жінок, впроваджуючи такі нововведення, як право на розлучення, розподіл майна та укладання шлюбного договору. Це спричинило зменшення частоти шлюбів у римському суспільстві. Зазначений закон діяв до 27 року до н. е.

Корнелія Африканська (фото: Wikimedia)

Закон, що забороняє прикидатися відьмою, Англія

За всіх часів завжди були напружені відносини між відьмами, чаклунами та законом. У різних країнах за чарівництво карали штрафами, відлученням від церкви або навіть спалювали на багатті.

В Англії з 1542 року чаклунство вважалося злочином, за який передбачалася смертна кара. Останню відьму спалили 1727 року в місті Дорносі, обливши смолою і покотавши вулицями в бочці.

Її звали Джанет Хорн, і її звинуватили в тому, що її дочка мала криві кінцівки, що вважалося ознакою того, що вона їздила на дитині верхи на шабаші.

Час минав, й у 1735 року парламент ухвалив закон про чаклунство, визнавши чарівництво аморальним діянням, але не злочином. Поступово перестали спалювати відьом, обмежившись лише адміністративними заходами.

Однак новий закон вводив кримінальну відповідальність за вдавання відьмою. Якщо ви стверджували, що ви є відьмою, але насправді не були, то загрожувало ув'язнення.

Закон був скасований тільки в 1951 році, але останньою засудженою по ньому була жінка на ім'я Джейн Йорк, яка стверджувала, що вона є медіум і може викликати духів померлих. Вона була оштрафована та відправлена до в'язниці, але була звільнена достроково за гарну поведінку.

Хоча закон був не зовсім обдуманим, він допоміг у боротьбі з забобонами та знизив популярність передач, присвячених окультизму.

"Аендорська відьма", Якоб Корнеліс ван Остсанен, 1526 (фото: Wikimedia)

Закон про заборону футболу, Англія

У середньовічній Англії, щонайменше з 1303 (перша згадка гри), існував досить жорстокий вид спорту - футбол. Тоді він відрізнявся від сучасного футболу.

Замість звичайного м'яча використовували свинячі сечові бульбашки, наповнені сухим горохом, а правила дозволяли грати руками та ногами, а також застосовувати насильство по відношенню до суперників. Єдина вимога - доставити м'яч до певної зони. Матчі часто переростали у вуличні заворушення.

Відомо, що багато гравців зазнавали серйозних травм, а деякі навіть гинули. Англійські літописці описували, як у футболістів були переломи кінцівок, вибиті зуби та очі, а також синці на обличчях. Суддів не було, і розбіжності із суперниками вирішувалися силою.

Англійські королі у різний час із змінним успіхом намагалися заборонити футбол. Це намагалися зробити і Едуард II, і Едуард III, і Річард II.

Генріх VIII теж встиг поборотися із цим видом спорту. У молодості король був затятим спортсменом і багато грав у футбол, навіть замовив собі особливо модні бутси (за сухої погоди важили близько кілограма, а намокнувши, всі два). Але пізніше його величності це набридло, і в 1548 він заборонив гру в м'яч під страхом в'язниці або навіть страти.

Покарання зазнавали не лише футболісти, а й власники полів, на яких йшла гра. Футбол був оголошений поза законом і названий "плебейською грою" через руйнування та погроми, які завдавали гравці.

Заборона на футбол була знята в Шотландії до 1592 року, а в Англії - 1603 року. Однак спорт мав погану репутацію, і гоніння на гру припинилися лише до XIX століття, коли правила стали більше схожі на сучасні.

Юнаки, які грають у м'яч, 1350 (фото: Wikimedia)

Закон про сплату податку на вікна, Англія

Одного разу король Англії, Ірландії та Шотландії, Вільгельм III Оранський, виявив, що скарбниця спорожніла, і вирішив запровадити нові податки. У своїй прогресивній мудрості він вирішив зробити податки прогресивними, щоб їхній розмір залежав від стану платника.

Однак виникла проблема: ідея прибуткового податку в Англії була новою і не зовсім відповідала економічній системі на той час, оскільки громадяни мали право не розкривати свої доходи державі.

Вільгельм III вигадав витончене рішення, оглянувши інтер'єр Кенсінгтонського палацу. Він вирішив ввести податок на вікна, ґрунтуючись на припущенні, що багаті люди живуть у будинках з великою кількістю вікон, тоді як бідняки живуть у хатинах з однією єдиною діркою у стіні, часто заткнутій бичачим міхуром. Ідея податку на вікна прижилася та була успішно реалізована.

Податок на вікна був легко обчислюваний і зрозумілий, і він був запроваджений також і в інших країнах, таких як Франція та Іспанія. Економіст Адам Сміт у своїй книзі "Дослідження про природу та причини багатства народів" назвав цей податок ефективним, оскільки він дозволяв збирачам податків легко визначати суму податку, не входячи до будинків платників.

Незважаючи на те, що дуже бідні люди, а також сироварні та молочні заводи були звільнені від цього податку, середній клас не хотів його платити і прозвали його "податком на світло та повітря". У відповідь деякі люди стали замуровувати вікна у своїх будинках, а нові будівлі взагалі будувалися без вікон.

Це призвело до негативних наслідків для міських жителів, які почали страждати від нестачі свіжого повітря та сонячного світла, а у приміщеннях почала з'являтися вогкість. Податок на вікна було скасовано лише у 1851 році, і саме тому у Великій Британії можна побачити багато будівель із замурованими вікнами.

Ухилення від податку на вікна в замку Château des Bruneaux, Франція (фото: Wikimedia)