Психолог Віталій Луньов: Недовіра до влади неминуче з’являється в суспільстві на другий рік війни

– Яка різниця між психологом, психотерапевтом і психіатром? Як відрізнити справжнього фахівця від шахрая?

– Це дуже цікаве питання, і насправді відповідь доволі проста. Психолог, психіатр і психотерапевт - це фахівці з психічного та ментального здоров'я, якщо коротко.

Проте ці професії відрізняються сферами компетентності та проблемами й випадками, з якими стикається людина. 

Психіатр - це фахівець винятково з медичною освітою й інтернатурою з психіатрії. Її здобувають відразу після університету чи після здобуття певної медичної спеціалізації.

Психотерапевтом може стати психіатр і певна невелика група лікарів після відповідного навчання. Тобто йдеться лише про медичну освіту як базову, щоб пізніше стати психіатром чи психотерапевтом.

В Україні багато людей, які називають себе психотерапевтами, але при цьому не мають відповідної інтернатури чи освіти. Але вони так називають себе в межах того чи іншого методу. Тоді доречно називатися психотерапевтом у методі когнітивно-поведінкової терапії, наприклад.

І, власне, є психолог. Це людина із психологічною освітою. Звичайно, бажано, щоби вона була повною, тобто бакалаврат чи магістратура. І важливо, щоб у цього фахівця було безперервне підвищення кваліфікації у визнаних програмах чи курсах.

Ці питання варто було б ставити фахівцю, до якого ви звертаєтеся. Зараз уже досвідчені клієнти цікавляться, чи проходимо ми супервізію з їхніх випадків. 

– З якими запитами українці найчастіше звертаються?

– На початку повномасштабного вторгнення було багато запитів, пов'язаних із війною й тим, як опанувати себе в складній ситуації.

Наприклад, у моїй практиці це був невеликий проміжок часу. Зараз переважна кількість проблем, з якими звертаються, вони звичайні. Я навіть вас здивую, що з військовими ми практично не обговорюємо питання війни. Це переважно стосунки з жінками, конфлікти.

Я був дуже здивований, оскільки військові нібито повинні говорити про війну та бойові дії. Але з'явилася відстань між чоловіком і жінкою, змінилася повсякденність, і це підсилює. Проблеми залишаються тими самими.

– Як правильно комунікувати з людиною, яка повернулася з фронту, щоб не нашкодити їй психологічно?

– Тут питання навіть у тому, як зберегти тих цивільних, які будуть спілкуватися з військовими. Адже це люди з новим досвідом, і конфлікт буде неминучим. Він буде природним.

Коли зустрічаються люди з різним досвідом, а бойовий досвід сильно впливає на людину, то певні конфлікти є неминучими. Тому з самого початку треба зрозуміти "нормальність" цих конфліктів. Це перше.

Друге. Найбільше, на що потрібно зараз звертати увагу, це повага до військових. Попри те, чи є в них медалі й відзнаки, вони всі є героями. Тому повага повинна відчуватися апріорі.

Через те, що військові здобули досвід, який пов'язаний з довірою, це люди, які навчилися розуміти одне одного з пів слова. З того, що я знаю, конфлікти з військовими, які повертаються, пов'язані з невіглаством і неточністю в обіцянках.

Якщо ви вже домовилися, то повинні знати, що ця людина вимагатиме виконання ваших домовленостей. Військові - це люди, які цінують час через те, що кожна похибка вартує життя. 

Потрібно зрозуміти, що після завершення війни почнеться період адаптації. Поки ми живемо в дискурсі війни, і хоча складно й погано, але все зрозуміло. Коли настає мирне життя, також потрібно адаптуватися. І без сумнівів військовим буде найскладніше. Тому що вони зазнали травматичного досвіду, різного.

Але не хочу залякувати. Протягом десятків тисяч років суспільство вибудувало механізми соціального імунітету, який насправді може вирівняти багато речей. Буде складно, але все це можна буде пережити й зрозуміти.

– Часто родичі військовослужбовців кажуть, що їхнє становище ніхто не може зрозуміти. Як знайти порозуміння та чи варто це робити взагалі?

– Може, це прозвучить неввічливо й некоректно, але ніхто нікому не потрібен. Це реальність життя. Просто в певних випадках ми більш вразливі для того, щоб відчути підтримку. 

Коли є втрати, людина завжди переходить на дискурс справедливості. Коли все в порядку, ми не ставимо один одному питання справедливості. 

На жаль, жінки загиблих воїнів чи люди, які зазнали особливих втрат через війну, будуть стикатися з об'єктивною несправедливістю щодо них і просто з реальністю, до якої вони стали вразливими.

У таких випадках нам варто дбати про те, щоб ці люди отримали реальну психологічну допомогу від волонтерських організацій, громадських ініціатив тощо. Це буде справжня підтримка. 

А люди на вулиці нічого до вас не відчувають і ніяк не хочуть впливати на ваше життя. Власне, як і ми. Ми не думаємо про людей загалом, ми думаємо про конкретних людей, близьких.

Але якщо підсумовувати, то для початку повинна бути психологічна допомога, щоб загальмувати патологічні процеси. І потім це можливість знайти себе в інших сферах діяльності чи активності.

І чоловік, який воює на фронті, і дружина, яка на нього чекає, вони одночасно воюють. Вони живуть у спільному дискурсі війни, проте в різних умовах. Але вони щодня думають, переживають. Тому, звичайно, вони можуть вимагати до себе іншого ставлення.

Людям, які постраждали від війни, варто звертатися за фаховою допомогою спеціалістів (фото: Getty Images)

– З погляду психології та на вашу думку, боятися мобілізації чи отримати повістку - це нормально?

– Знаєте, що є нормою з погляду повсякденності? Те, що ви бачите у вікно. От питають люди, якими ми повинні бути. Відчиніть вікно й подивіться, якими ми є зараз.

Якщо є страх і ми його бачимо в суспільстві, відповідно це є нормою реакції. Це автоматична реакція людей, які через зневіру, нерозуміння логіки реагують таким чином.

Мобілізація - це масовий соціальний процес. І перші, хто активно реагує на нього, у науці називаються пасіонаріями. Це добровольці, які брали зброю, записувалися в ТрО тощо. Це хвиля, коли включаються лише вони. 

Але ці хвилі закінчуються. Потім залишаються люди, які пасіонарні меншою мірою. Вони інакше ставляться до всього, живуть в іншому дискурсі.

Тому страх - це типова автоматична реакція. Є питання спротиву, це контрдія. Що говорити про тих, хто зараз хоче чи не хоче? У питанні мобілізації немає добровільної ідеї. 

З самого початку потрібно усвідомлювати, що це примус. Це нормально з погляду законів і війни. Є індивідуальна позиція людей. Як ми можемо на неї впливати чи не впливати?

Є дослідження, які показують, що на другий рік у будь-якому суспільстві з'являється неминуча довіра до влади, якщо не розв’язують певну проблему. 

У перші місяці ми відстоювали кордони, повертали території, а потім стається "відкат". Військові, повертаючись додому, можуть розповідати такі ситуації, які ми не бачимо по телебаченню чи в офіційних новинах. 

Українці характеризуються ідеєю кумівства. Тобто коли ми більше довіряємо тому, що чуємо від близьких людей. У нас же багато історій починаються з того, що комусь розповідав кум. 

У кожного є кум в ОП, кум у міністерстві й кум, який воює. Та інформація, яку ми отримуємо не від офіційних джерел, а від кумів, входить у конфлікт із публічною версією.

Часом через відсутність ідеологічної обробки кумівські розмови можуть перекривати офіційні наративи, які є.

– А чи можна сказати, що українці стали "злою нацією" з огляду на те, що в нас більше конфліктів стає щодня?

– Війна поставила нас у контексти, в яких краще щось видно. Під час війни неминуче починає все вилазити. 

Коли в будь-якій справі немає очікуваної результативності, починає працювати теза справедливості. Так завжди. Коли трапляється засуха і звірятка йдуть до водопою, вони починають інакше ставитися одне до одного, якщо води стає мало.

Усіх нас неминуче війна зробила більш агресивними. Для того, щоби зараз виживати, треба дозволити собі вищий рівень агресії загалом. 

Через різні культурні впливи та історію українське суспільство живе в різних дискурсах. Це дуже важливий момент. Тобто це така форма невисловлених правил про те, що є нормальним, а що - ні. Ми про це не говоримо, бо про це навіть стіни кажуть.

Коли підірвали Каховську ГЕС, це страшні втрати для всього. Проте є частина наших громадян, які переконані, що завдяки трагедії ми побачили, що там є могили козаків тощо. Ці люди не замислюються, що хтось загинув чи втратив житло. Але ми не можемо їх звинувачувати, тому що вони живуть в іншому дискурсі. 

– Дайте три поради, як триматися в такий турбулентний час.

– Те, що потрібно робити зараз, це усвідомлювати нову норму життя. Кожна людина може дозволити собі інший ступінь індивідуальності й створити нову норму свого життя.

Яка вона буде? Чи пов'язана з тим, що ви почнете робити щось більше, менше чи взагалі по-новому? Але це повинно бути свідомо. Погодьтеся з тим, що вона є штучною. Це як гіпс, який треба носити три місяці, бо це норма на цей період життя.

Треба навчитися попрощатися з усім, що було. Те, що було раніше, ніколи не повернеться. Два роки обставини однакові. От враження, що ніяк не наступає "завтра". Цей момент дозволить жити індивідуально.

Завжди треба дбати про когось і про себе. Що складніші умови, тим більше ресурсів потрібно мати для себе та для інших. Будь-яких ресурсів. От про це потрібно турбуватися.