Начальник вокзалу "Київ-Пасажирський" розповів свою історію музею "Голоси мирних"

В ніч на 24 лютого 2022 року київський вокзал жив у звичному ритмі. А вже зранку перетворився на центр порятунку українців.

За словами Стецюка, перший наплив пасажирів був порівняно невеликим, близько 30 тисяч людей на добу. На початку березня йшлося вже про 65 тисяч пасажирів на добу.

Залізничники мали два основних завдання. Перше, це максимально швидко посадити людей до поїздів. В ідеалі, кожен мав чекати на виїзд не більше 2-3 годин. Друге завдання, - унеможливити хаос.

"Вдень працювати було легше, - ми бачили, куди йдуть пасажири. Вночі важче, адже задля безпеки світло не включалося. Всі поїзди ми відправляли у темряві. Незважаючи ні на що - жодної крадіжки, жодної масової сутички не трапилося".

На вокзалі в ті тижні лишалося тільки шестеро працівників. Долучалися волонтери.

"Я з 24 лютого жив тут. Додому поїхав лише 20 травня. Менше за все думав про власну безпеку. В першу чергу - про безпеку пасажирів. Звісно, що було страшно. Особливо, коли вибухи лунали зовсім поруч", - говорить Петро Стецюк.

Всі найважчі для керівника спогади пов’язані з дітьми. Приміром, коли машини швидкої допомоги привозили хвору малечу з Охматдиту.

"Ці діти - хворі, безпомічні. Їх треба максимально оперативно посадити до поїзда. А на цей поїзд чекають всі… Доводилося огороджувати прохід. А коли з Ірпеня й з Бучі стали привозили наляканих і зголоднілих дітей, які просили їсти - просто стискалося серце", - пригадує Петро Стецюк.

За його словами, зараз київський вокзал працює в штатному режимі. Майже так, як у мирний час. Але всі чекають на перемогу, і вона буде. Це 100%.

Історія Петра Стецюка увійшла до архіву музею "Голоси мирних" Фонду Ріната Ахметова. Це масштабний архів історій мирних мешканців України, які постраждали від війни. Архів музею налічує вже майже 65 000 історій.