Директор музею з Київської області поділилася своєю історією з музеєм "Голоси мирних"

"24 лютого я прокинулася до четвертої години ранку. Згодом відчула страшні вибухи та сильну вібрацію. Побачила в небі величезні спалахи. Зібрала валізу, вийшла на вулицю, там збиралися сусіди. Люди просто почали ховатися", - згадує жінка.

У перший день великої війни бійці ЗСУ попросили всіх мешканців покинути будинок, адже він розташований наче щит і залишатися там було небезпечно. Наталія почала проситися до колег, друзів, але всі з різних причин відмовили жінці у прихистку. Врешті-решт опинилася у підвалі разом із сусідкою, де провела 9 діб.

Пізніше їй вдалося евакуюватися до сусіднього села - вивезли у машині, яка приїхала по хліб. Але там, у сестри, вона довго не витримала: дуже хотілося додому. 17 березня з тривожною валізою та кошенятами у корзині Наталія п’ять годин йшла додому пішки через окуповану територію. До звільнення Київщини жінці довелося ще багато чого пережити.

"На третьому поверсі у нас знаходиться музей: це бабусина поліська хатинка, народна світлиця і музей бойової та трудової слави. Коли зайшли вороги, вони побили дуже багато речей, поламали, порвали навіть старі вишивки і дещо вкрали", - розповідає Наталія.

Згадуючи ті дні, жінка шкодує про пошкоджені та вкрадені експонати. Каже, що більше таких ніде не знайдеш.

Історія Наталії увійшла до архіву музею "Голоси мирних" Фонду Ріната Ахметова. Це масштабний архів історій мирних мешканців України, які постраждали від війни. Архів музею налічує вже понад 60 000 історій.