Архітектор Юрченко - про відбудову України: Нам загрожує безграмотна реставрація

– Під час нещодавньої атаки на Одесу росіяни пошкодили головний собор міста. Наскільки масштабними є руйнування?

– В Одесі ми ще не були з експедицією, але я знаю цей собор, бо ми проєктували відновлення його дзвіниці близько 2000 року. Тоді ще я працював в "УкрНДІпроектреставрація". Сам собор будували місцеві компанії і вони його зробили із сучасних легкотривких матеріалів. Хоч відповідно до рекомендацій міжнародних пам'яткоохоронних інституцій, відтворення втрачених елементів та частин слід виконувати такої ж форми та з традиційних для даного об’єкту матеріалів.

Проте тут вийшло інакше - склепіння виконали із гіпсокартону, декор із пінопласту тощо. Внаслідок цього руйнування від вибухової хвилі виявилися більш значними - шматки гіпсокартонних склепінь та пінопластових прикрас просто повідривало. Традиційні матеріали - цегла штукатурка - перевірені віками, тому є більш надійними.

Нагадаю, що це головний собор Одеси, він дуже великий, виразний, над його створенням працювало не одне покоління архітекторів, він є своєрідним символом Одеси. Тому тут не треба було використовувати розхожі матеріали, а триматися традиційних варіантів конструкцій, елементів та деталей.

Нерозуміння таких речей пояснюється відсутністю реставраційної школи у виконавців. Не завжди бажання внести якесь "ноу-хау" є доречним, усвідомлення цього приходить завдяки досвіду та реставраційній практиці.

Таке будівництво - це все наявність, або відсутність архітектурної школи у майстрів. Якби у них був якийсь досвід, то вони б розуміли, що не можна використовувати цей матеріал. Воно ж все одно помітно - чи з гіпсокартону це зроблено, чи штукатурено по цеглі. І це фахівець відрізнить.

– Але ж цей собор можна відновити?

– Якщо збереглись креслення, то так. Це ж сучасна споруда 2000-х років, але важлива для архітектурного середовища, навколо неї зберігся сам центр Одеси. І собор композиційно на собі тримав центр міста, тому його відновлення є дуже важливим. Через це містобудівне значення він має більше, ніж як пам'ятка архітектури, бо він не є аутентичним - це копія (собор закладений у 1795 році, але у 1936 році був повністю зруйнований і відбудований у 1999-2011 р. - Ред.). Але як містобудівний елемент - він там незамінний і дуже потрібний.

Спасо-Преображенський кафедральний собор в Одесі після російської атаки 23 липня 2023 року (фото: GettyImages)

– Крім Одеси, маємо сотні зруйнованих пам'яток по всій Україні. Чи робили уже експерти оцінку, скільки часу та грошей потрібно на їх відновлення?

– Наше товариство охорони пам'яток не робило такої оцінки, бо кожна пам'ятка одна на одну не схожа. Треба окремо розраховувати, розробляти проєктну документацію, креслення, а потім уже підраховувати. Має бути індивідуальний підхід, бо у нас нема типових об'єктів культурної спадщини. І приблизні підрахунки без досліджень за аналогами будуть неточними.

Проблема ще й у тому, що раніше усі пам'ятки входили у структуру Держбуду і вся робота по об'єктах культурної спадщини концентрувалась там. А близько 2000 року пам'ятки передали до Міністерства культури, але вся інфраструктура, яка обслуговувала ці об'єкти, лишилась у складі Держбуду. А Міністерство культури практично не має своїх виробничих майстерень, у них є комерційні структури, які реставрують. Це погано, бо потрібно, щоб була державна інституція, яка би задала тон на правильність реставраційних робіт.

Значною проблемою є те, що у нас зараз дуже мало справжніх архітекторів-реставраторів, і тому багато прикладів, коли під виглядом реставрації виконується звичайна реконструкція без дотримання реставраційної методики. Частково це пояснюється тим, що не виділений окремий фах архітектора-реставратора.

Щоб проєктувати на пам’ятках архітектури, достатньо мати сертифікат "Архітектурне об’ємне проєктування". Але така позиція не враховує необхідного багажу знань та умінь для роботи з пам’яткою. Є просто архітектори, що займаються сучасним будівництвом, але, не маючи належного досвіду, беруться за пам’ятки архітектури. Цим пояснюється низька якість проєктних рішень.

– Чи були уже реальні випадки недбалого відновлення пам'яток?

– У 2021 році, в процесі так званої "Великої реставрації", багато тендерів повигравали приватні фірми, які проіснували умовно рік і ніколи не робили реставрацій пам'яток архітектури. І це дуже великі ризики для об'єктів культурної спадщини. Бо ці архітектори можуть думати, що роблять реставрацію, а насправді вони перебудовують пам’ятку, осучаснюючи її - включають новітні матеріали, металопластикові вікна, металочерепицю абощо.

Це не можна назвати реставрацією. Цих матеріалів не було, коли будувалась пам’ятка. При реставрації треба відновлювати у тих формах і матеріалах, у яких вона була збудована. Ми зберігаємо, як зовнішній її вигляд, так і деталі.

Після війни це питання стоятиме дуже гостро. Потрібно, щоб Міністерство культури зайняло чіткішу позицію щодо охорони культурної спадщини.

Потрібно виробити підходи до відновлення пам'яток. У кожному об'єкті треба визначити предмет охорони, що у ньому збереглося старовинного. А це може зробити тільки вузький спеціаліст. Зараз їх залишилось в Україні дуже мало. Багато називають себе реставраторами, але насправді такими не є.

Фахівці у нас є у Києві, Львові, Харкові, а от у переважній більшості менших міст взагалі нема реставраторів. Тому треба, щоб центральний орган розробив інструкцію чи порядок відновлення з дотриманням реставраційної методики. Бо пам'ятки поруйновані російською армією, але щоб не було ще й так, що ми додаємо шкоди своїми безграмотними діями.

Воскресенська церква в с. Лукашівка Чернігівської області (фото: надав Сергій Юрченко)

Гімназія у Новгоро-Сіверському - найстаріша гімназія Лівобережної України (фото: надав Сергій Юрченко)

– А що робити у такому випадку? Залучати іноземних експертів чи виховувати молоде покоління реставраторів?

– Має відбуватися виховання нових спеціалістів на базі якоїсь архітектурної школи. От, наприклад у радянський період, хоч я не є прихильник цієї системи, була центральна вертикаль і вузька спеціалізація. Існував один Інститут реставрації, один Інститут містобудування і один Інститут, який займався цим всім будівництвом.

В залежності від виду об’єкта, його направляли до того чи іншого проєктного підприємства, у випадку пам’яток - в Інститут реставрації. У них була своя рада, де збирались вузькі фахівці й все обговорювали. Так народжувалися вимоги до цих проєктів.

Зараз же в областях створені свої консультативні ради, проте через відсутність там фахівців, рішення цих рад часто викликають, м’яко кажучи, подив. Тобто на сьогодні при відсутності чітко прописаної Мінкультом наукової методики реставрації пам’яток кожна область в міру свого розуміння (чи нерозуміння) вигадує свої підходи до реставрації.

На жаль, останнім часом державні інститути не фінансувалися і тому опинилися на грані розвалу. Один є у Києві, який існує від 80-х років, і ще один у Львові. Головна проблема у тому, що вони на госпрозрахунку - можуть існувати тільки, якщо мають замовлення. Але вони цінні тим, що мають середовище, завдяки якому народжуються і зберігаються наукові реставраційні методики. Тому нам треба зберегти цю інституцію.

Має бути реставраційна школа на основі державної структури. Це треба зробити зараз, щоб на майбутнє таке рішення дало плоди. Інакше то все просто розсиплеться і буде багато ФОП-ів, у кожного буде своє обмежене в міру власних знань уявлення про реставрацію і стільки ж цих методик застосовуватимуть на пам’ятці.

В одних випадках - це буде використання надто сучасних матеріалів, в інших - спостерігатимемо надбудову, коли залишається тільки один фасад, а зверху з’являється сучасний об’єм. Цей процес можна назвати інфляцією реставраційної методики. Врегулюванням цих трендів має зайнятися Міністерство культури - центральний орган з охорони культурної спадщини.

– Деякі фахівці пропонують консервувати пошкодження на пам'ятках, щоб показати майбутнім поколінням наслідки війни. Такі підходи начебто застосовували у польському Ґданську після Другої світової. Чи варто нам переймати цей досвід?

– Можна частково залишати пошкодження, але ж не повністю зруйнований будинок, бо це не доречно. Як на ньому нема даху і його не зробити, то будинок від атмосферних осадів розсиплеться. А якщо на фасаді тільки тріщина, то можна відповідно оформити її, дати пояснювальну табличку - і це буде доречно. Таким пам'яткам треба дозволити існувати далі.

Зараз ми маємо приклади, що виділяються деякими фондами кошти на роботи, які спрямовані на утворення тимчасових, а не капітальних конструкцій. Вважаю це неправильним, особливо в умовах обмеження фінансових можливостей.

– Які найвизначніші пам'ятки через російські атаки ми вже втратили безповоротно?

– Це дерев'яні пам'ятки. Наприклад, у Лук'янівці біля Броварів церкву ХІХ століття вщент знищено, там було пряме попадання російського снаряда - лишився тільки цегляний фундамент, а вся дерев'яна частина згоріла. І ще церква у Заворичі, теж недалеко Броварів, вона так само вигоріла до тла.

Деякі церкви у кращому стані. Наприклад, у В'язівці Житомирській області. Там вибухова хвиля просто розсунула церкву, і всі ці вікна й двері впали і так лежать на землі. І це ще не найгірший варіант, бо можна все акуратно зібрати і поставити на місце, використовуючи дуже велику кількість первісних матеріалів. А от дерев'яні споруди втрачені. Їх звичайно можна відбудувати, але це вже буде копія, а не аутентична пам'ятка.

Церква Різдва Богородиці у с. В'язівка Житомирської області (фото: надав Сергій Юрченко)

– Чи долучається світова спільнота до відновлення наших пам'яток?

– Українське товариство охорони пам’яток історії та культури намагається виходити на міжнародні гранти й пропонувати консерваційні роботи. Але все йде дуже туго. В основному це більше у площині публічних заяв зі сторони іноземців, аніж у реальних діях. Я так думаю, що вони чекають закінчення війни. Але от в Чернігові американський фонд накрив зруйновану бібліотеку плівкою (будівля Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва, також відома як Будинок Тарновського, була зведена наприкінці XVIIІ ст. і зруйнована 11 березня 2022 року внаслідок російського авіаудару. - Ред.).

– Попри свої варварські дії, Росія досі входить у склад ЮНЕСКО, на вашу думку, чому її не виключать з організації? І чи може це взагалі статися?

– Над цим треба працювати з представниками інших країн, які входять у ЮНЕСКО, готувати базу і підстави і вже потім приймати відповідні рішення. Треба переконувати західних партнерів, пояснювати, чому саме це треба зробити. Це велика дипломатична робота.

– З початку війни музейні фонди частково згорнули свої експозиції, а пам'ятники захистили спеціальними щитами та мішками з піском. Чи достатньо цього захисту?

– Це міжнародна практика і це цілком доцільно робити, бо ж переважна більшість ушкоджень пам'яток йде від осколків. Після того, як російські війська вийшли з північної частини України, ми їздили з експедицією в Чернігів й обстежували його. Виявилося, що переважна більшість пам'яток, які пошкоджені, вони частково посічені осколками, а от дуже сильно зруйнованих там чотири об'єкти. Але враховуючи, що у Чернігові їх всього 39, то це немало. Тому більшість пам'яток цими простими заходами захищені.

Будинок Земського суду (зараз - адміністративна будівля) у Чернігові (фото: надав Сергій Юрченко)

Альтанка на Болдиній горі в Чернігові (фото: надав Сергій Юрченко)

Кінотеатр ім. Щорса у Чернігові (фото: надав Сергій Юрченко)

– Крім пошкодження пам'яток через російські атаки, маємо ще часті випадки, коли історичні будівлі руйнуються через недбальство. От нещодавно у Києві активісти захистили від знищення споруду ХІХ ст. - "Будинок з комахами". Перед цим був скандал із незаконною надбудовою на історичній споруді на вул. Володимирській. Що треба зробити, аби захистити історичну архітектуру Києва та інших міст?

– Громадкість активізувалася і ми також намагаємося підіймати ці питання ще до початку будівельних робіт. Працюємо з власниками цих споруд і направляємо їх у русло збереження пам'ятки. Але такі випадки треба відстежувати. Можливо треба покращити законодавство, збільшити відповідальність, яку б регулювала місцева влада. Це треба все прописати і розробити механізм, якого не вистачає.

– Часто виникають дискусії щодо того, чи доцільно будувати поряд з історичними будівлями новітні, які дуже відрізняються по стилю. Дехто каже, що така архітектура показує "перехід епох" - таке практикують в Європі. А от інші заявляють, що це навпаки псує історичний ареал.

– ЮНЕСКО, організація ООН з питань освіти, науки і культури, позбавила англійське місто Ліверпуль статусу світової спадщини, оскільки міська влада веде активне будівництво в районі доків і порту - архітектурного ансамблю, яке агентство ООН вважало найважливішою пам’яткою. Отже, приклади сучасної забудови в історично цінних місцях Європі є, але чи треба нам це повторювати?

А є інші приклади, де європейці зберігають старовинні пам'ятки. В австрійському Зальцбурзі навіть вікна заборонено міняти, щоб не псувати архітектуру. Тому у кожному місті має бути промальований історичний ареал, де визначається зона охорони, а тоді вже визначається можливості будівництва. Ці зони розроблені для всіх історичних міст України - їх 400. Але деякі міста ухиляються. Чернігів досі не розробив цього і не має визначеного історичного ареалу. Це створює лазівки для того, щоб потім перебудовувати місто.

Потрібно вивчати історико-містобудівну ситуацію і жорсткіше прописувати вимоги до висотності, композиції фасадів, масштабності та плануванню з метою збереження традиційного характеру середовища.

Щодо пооб’єктної охорони пам’яток та для запобігання знищення їхніх елементів під час поточних ремонтів, то, можливо, треба ввести на кожну пам'ятку паспорт утримання, який би містив рекомендації щодо обов’язкових вимог при будівельних роботах. Це б спростило життя багатьом людям, бо дехто не знає, як вчинити з об'єктом культурної спадщини. Наприклад, там би прописувалося, що вікна треба фарбувати лише у такий-то колір, вони повинні бути дерев'яними, дах має бути з листового металу і тому подібне. Це б також сприяло збереженню неповторного колориту наших міст.

– Після перемоги нас чекає архітектурний бум і багато говорять про те, що матимемо шанс сформувати новий стиль. Якою ви бачите нашу архітектуру в майбутньому?

– Не можна говорити про один архітектурний стиль, бо Україна різногранна. Це не так, як у Вірменії, де їхня храмова архітектура століттями витримувала свій стиль. А українська церква може бути і бароковою, і готичною, і ренесансною. Тому не треба виробляти якийсь один стиль, треба продукувати якісну архітектуру. Обдумувати композицію, дивитись на європейський досвід і творити щось своє - цікаве і виразне. Головне, щоб архітектура була продуманою. А стилістика може бути і сучасною, і традиційною - головне, щоб була якісною.

Важливо, щоб до цього великого буму, який буде після війни, ми були готові. Щоб мали однозначні чіткі вимоги до реставрації пам'яток, сформульовані центральним органом охорони культурної спадщини.