Абіє: Хочеться показати Євробаченню та довести самим собі, що ми незалежні та самобутні

– Почнемо з вашої конкурсної пісні. Про що вона та які сенси ви в неї закладали? 

– Пісня "Дім" - це моя особиста історія, але вона також стосується багатьох людей. Я писала її з особистих переживань. Вона про жінку, про жінку як дім, перший дім для нового життя, тобто дім і є жінка. Чому жінка і чому я хочу про це говорити? Тому що мене захоплює сила жінок і тому один з моїх меседжів: сила немає гендеру. Я часто зустрічаю жінок, які продовжують боротьбу, на плечі яких під час повномасштабного вторгнення лягло дуже багато, і вони фактично заміняють вдома і маму, і тата. І стають всім для своїх дітей. 

Вони народжують, вони дають нові життя, дають освіту. І повністю організовують весь побут самотужки. Тому я б хотіла підтримати всіх жінок. А ще один з меседжів це те, що я проти насильства. Мене обурює насильство, за статистикою 70% жінок, це ще за неоновленими даними, постраждали від насильства в Україні. Це дуже сумна статистика. Я регулярно спілкуюсь з жінками та стикаюся з темою насильства, об'єктивізації та сексуалізації жінок. Мене хвилює, що жінка не може одягатися так, як їй хочеться, вона не може проявлятися так, як їй хочеться. Бо завжди на нас чекає десь небезпека. Ми мусимо боятися, щоб нас не зґвалтували, мусимо розуміти, куди ми йдемо і як одягатися, щоб бути в безпеці. 

Все це дуже сумно і я хочу висвітлювати цю тему, бо хочу жити в безпечному середовищі, в європейському суспільстві, в якому можна вільно висловлюватися, вільно проявлятися і не боятися, що тебе зґвалтують, бо ти мала якийсь не такий вигляд. Звісно, що це все наслідки стереотипізації, наслідки нав'язаних нам радянських паттернів. Дуже хочеться позбутися цього і дуже хочеться показати Євробаченню та довести самим собі в першу чергу, що ми незалежні та самобутні. І що ми позбулися всіх цих стереотипів.

– Коли ви писали цю пісню?

– Під час моєї роботи на деокупованих територіях, зокрема на Херсонщині. Окрема тема - це звірства росіян під час окупації, звірства над жінками. Це жахливі історії, які я почула, які не хочеться переповідати, бо не хочеться усвідомлювати, що це існує, що в цю секунду зараз це відбувається. Але ми мусимо про це говорити, тому що хтось просто зараз страждає. Тому що це реальність. Це прикра реальність, у якій живе досить велика кількість людей наразі. Я хочу підтримати всіх жінок, які колись пережили насильство. 

– "А у наших дівочок по 40 сорочок" - про що ці рядки з вашої пісні?

– Я використовую символіку числа 40. Тож, є кілька варіантів, бо для мене кожна пісня - це наче наукова робота. Я збираю матеріал довго, мені приходять якісь знаки, ніби містика.

Десь шість років тому я побачила фольклорний момент, де про 40 сорочок була згадка. І коли я працювала над піснею, то акцентувала на числі 40, виписувала для себе всі значення. Пісня про дім, жінку-дім. І вагітність триває 40 тижнів, це перше значення. До того ж на 40-й день в нашій культурі душа покидає тіло. В цьому я теж знайшла якийсь свій сенс, це перегукується з моєю піснею.

40 років водив Мойсей свій народ пустелею в пошуках порятунку, у пошуках спасіння. І це також нам підходить, тому що ми зараз шукаємо свого порятунку, маємо себе врятувати. І, звісно, 40 - це символічне число. Число змін, число метаморфоз, біблійне число. Щоразу, коли в Біблії трапляється число 40, це свідчить про якісь кардинальні зміни. Ну і в принципі 40 - це немаленьке число, це багато. Я можу собі уявити, що у кожної нашої прапрабабусі було у скрині 40 сорочок. Адже ми були дуже багатою нацією, але Росія у нас все вкрала, нас грабували. І тому у мене не лишилося від моїх пращурів нічого, ніякого спадку. Тому що все це вкрала Росія.
Абіє розповіла, чому пішла на Нацвідбір (фото надане співачкою)

– Чому саме Абіє? Розкажіть про свій псевдонім.

– Насправді це слово дуже давнє. Я знайшла його у словнику,  ще коли навчалася у школі, у старших класах. Воно означає "зненацька", "знову", "раптом". Важко сказати, в яких текстах воно вживалося і як його вживати зараз, але тоді мене воно настільки захопило, що я відчула якийсь такий резонанс. Мені імпонує це явище, яке виникає раптово, триває і знову виникає з нічого. Якось я собі так намалювала це. Правильного наголосу ми не знаємо, але я називаю себе АбІє.

– Які у вас очікування від цьогорічного Нацвідбору, не боїтеся конкуренції?

– Я очікую на те, що мені вистачить сил (Сміється). Я дуже хочу максимально зробити потужним свій номер. Бо, всі, хто працюють над створенням цього дійства, фіналу Національного відбору, всі дуже стараються. Тому хочу прокайфувати від свого виступу, піднятися на новий рівень, бо я ще не виступала на такій сцені. Очікую отримати класні враження, здивувати інших. 

А чи боюся я конкуренції? Мені здається, що ні. Тому що кожен учасник самобутній, кожен буде говорити про щось своє. Немає сенсу боятися конкуренції, бо тема кожного має бути висвітлена максимально. І я докладу максимум зусиль, аби моя тема була розкрита і донесена до слухача.

– Розкажіть про підготовку до фіналу. Як Тіна Кароль коментувала вашу пісню, радила щось змінити? 

– Мені Тіна не давала порад щодо змін. Їй сподобалась моя композиція і в неї не було ніяких правок. Але я самостійно змінювала композицію, я переслуховувала та переписувала вокал, бо попередній запис був з торішнім вокалом, я давно записувала цю пісню і мені захотілося звучати по-новому, саме так, як я це відчуваю зараз.

Абіє розповіла, чи боїться конкуренції на Нацвідборі (фото надане співачкою)

– Ви співпрацюєте з "Культурним десантом", співаєте для військових. Скажіть, було страшно погоджуватися на виступи там, де локації не на 100% безпечні? 

– Страх - це нормальна емоція, нормальне відчуття, бо страшно завжди. Страшно і в тилу, страшно і сьогодні, і вчора. Було цікаво. Я така людина, що для мене дуже важлива цікавість, хочу йти за своїм покликом. В процесі виступів завжди страшно, на шляху до локації теж страшно. Але коли я знаходжуся поруч з цими людьми, з нашими захисниками, які теж бояться, але переборюють цей страх, я так само від них стаю сильніше. Я беру з них приклад. 

– Чи помітили ви різницю між виступами в умовному тилу та ближче до лінії фронту?

– Авжеж, різниця є. Але в цивільному житті є дуже багато ветеранів і дуже багато людей, які постраждали від агресії Росії. І ми не можемо чітко розділити та класифікувати аудиторії на цивільну та військову. Але я стараюся бути максимально чесною. Не те щоб я не чесна з людьми в тилу, але рівень чесності на фронті, він найвищий. І якщо в тебе на меті немає щирого бажання розрадити, розділити мить, поділитися своєю вдячністю і любов'ю - буде складно там перебувати, бо це якась особлива атмосфера.

Це особливі стосунки між людьми, взаємини між ними. Це особливі люди, які перебуваючи в тих небезпечних умовах стають одне для одного по-справжньому рідними. І коли ти приїжджаєш до них, ти в ту ж секунду також стаєш одним з них. І маєш бути таким же чесним, відвертим і сміливим, як і вони.

– Деякі артисти не хочуть або бояться виступати для військових, саме не на безпечних локаціях, а десь ближче до лінії фронту. Що ви про це думаєте?

– Страх це абсолютно нормальне явище, я не хочу засуджувати тих, хто боїться їхати в зону бойових дій. Якщо ця людина робить щось задля війська, задля перемоги в тилу, тобто продуктивна в тилу (закриває збори, сприяє допомозі війську) - то це вже добре.

Кожен робить свій вибір, спираючись на свої відчуття, на свої обов'язки. Може, хтось не їде, бо боїться не тільки за своє життя, а за життя тих, хто від нього залежить. І це також важливо розуміти. Я проти кенселінгу в цьому випадку. Тому я за те, щоб кожен був продуктивний на своєму місці. Але якщо ми можемо робити більше, то закликаю всіх це робити. Втім, це вибір кожного.

Учасниця Нацвідбору розповіла, про що хоче сказати світу (фото надане співачкою)

– Яка у вас найбільша мрія? 

– В мене мрія - це моє життя. Вдале життя. Моя самореалізація, можливість співати для людей, жити у своїй країні зі своїми людьми та бути потрібною своїм людям. Це моя мрія. Вона була, вона залишається і завдяки Нацвідбору я наближаюся до втілення своєї мрії. 

– Як ви прийшли до музики та чому обрали для себе саме цей шлях?

– Я з дитинства до сцени дуже привчена, бо росла у творчій родині. Уся моя родина - це творчі люди. З вільністю думки, зі своїми принципами. І всім моїм родичам дуже тяжко працювати та жити в системі. Тому я звикла до самовираження. Я танцювала з дитинства, дуже довго, 15 років ходила. Думала, що буду танцівницею, бо моя бабуся була балериною. Мама моя художниця і майстриня гончарства, вона робить кераміку. І якийсь час я думала, що буду малювати. Мені подобалася дизайнерська справа, якесь створювання речей. 

А потім якось так сталося, що я зустріла людину, яка провела мене у світ музики. І я відчула, що мені подобається співати, мені подобається звучання мого голосу, те, як він змінюється, на що він здатен. І знайшла в цьому свою силу. Мене цікавить музика, мій голос, я знаходжу в цьому розраду. 

– Коли ви планували подавати заявку на Нацвідбір, чи чули ви якісь стереотипи про цей конкурс? І чи збіглося ваше "очікування та реальність" вже зараз, коли ви у фіналі?

– У нас завжди люди люблять поговорити та нав'язати свої стереотипи. Можливо, я щось чула, але нікого не слухала. Я просто подавала заявку і все. 

– Якщо цього року у вас не вийде перемогти у Нацвідборі, ви будете подаватися ще? 

– Звісно. Чому ні? Якщо мені Бог дасть красиві думки, красиві рими, силу і бажання, то чому ні? Я завжди за. Це прекрасна можливість проявитися, заявити про себе і висвітлити важливі теми. Я дуже тішуся, бо є майданчики, такі як Нацвідбір та Євробачення, де можна підняти та висвітлити важливі теми. Вважаю, що потрібно з користю використовувати таку можливість.

Абіє розповіла, як ледь не втратила зір (фото надане співачкою)

– Нещодавно ви казали, що у вас проблеми зі здоров’ям. Про що йдеться?

– Коли я дізналася, що в лонглисті, саме тоді в мене трапилася ситуація дуже прикра і жахлива. Ми евакуювали з Сумщини кішку і привезли її додому. А в мене живе ще одна кішка, яку ми забрали з притулку на початку повномасштабної війни. Вона доросла, але психіка в неї травмована. І вони не зуміли звикнути одна до одної. А та кішка, яка живе з нами ці роки, вона вирішила мені помститися. Вона стрибнула мені в обличчя, вдарила лапою в око і загнала туди кігті. Я звернулася до лікарів, був довгий шлях. Складно було з тим, що травма дуже серйозна і лікарі не давали абсолютно ніяких прогнозів. 

Бо з такою травмою відновити зір часом неможливо. Мені казали: "Хто знає, чи ви будете бачити". І я дуже рада, що вчасно звернулася до лікарів, яким дуже вдячна. Вже за тиждень ми побачили позитивну динаміку, все відділення було в захваті. Всі дуже раді були, що є ця динаміка, бо дійсно я могла втратити повністю зір. Але зараз бачу на 50% і динаміка позитивна, око загоюється. Сподіваюся, що за пів року я буду бачити ще краще. Ну, ідеально не буду, але я борюся, роблю все, що мені сказали, і вірю. 

Але під час прослуховувань, коли було лікування, на ліки почалася алергічна реакція. І були набряки Квінке, бо неправильно тоді в екстрених умовах підібрали препарат. Лікарі мені казали, що я не буду співати з такою травмою і таким набряком, але я сказала, що все ж буду. Так і сталося.