Зроблено у Харкові: як працювали українські водневі авто

Ідея використання водню в ролі пального для транспорту не дає спокою інженерам і хімікам вже багато років. Найпростіший (на перший погляд) спосіб – використати спроможність цього газу горіти з виділенням тепла. Тобто водень може використовуватись на автомобілі так само, як і інші горючі гази – добре відомий усім водіям скраплений пропан-бутан LPG або стиснений природний газ CNG (метан).

Саме цей спосіб використання водню і реалізували науковці харківського Інституту проблем транспорту української Академії наук у 1976 році, коли перевели на водень звичайний "Москвич-412" з штатним 1,5-літровим двигуном.

Як влаштовано автомобіль на воді

Той компактний масовий седан справді заправлявся водою – і свідченням тому є кілька короткометражних документальних роликів, знятих у 1970-ті для науково-популярних телепрограм і кіножурналів. Але технічних подробиць в них мало, що природньо, адже оприлюднювати повні дані про свої перспективні розробки у науковому середовищі не заведено.

Власне воду та машина використовувала не як пальне, а як сировину для отримання пального – газоподібного водню – просто на борту. Такий спосіб зручний своєю компактністю, адже для зберігання готового водню в машині потрібен великий і важкий бак, точніше, балон.

Вода у водневій малолітражці подавалася до реактора, що займав частину багажника. В реакторі з води виділявся водень – який і надходив до карбюратора замість бензину. До речі, щодо бензину: той 412-й зберіг можливість працювати і на ньому, оскільки принципових змін у паливній системі не відбулося.

Водневий реактор у сімейному авто

Важливий момент: коли сьогодні згадують про цей автомобіль на воді, забувають повідомити, що крім води він потребував заправки ще й особливим порошком. Який науковці називають ЕАР (або рос. мовою ЭАВ) – енергоакумулююча речовина. Її разом з водою також заряджали у реактор. Це за її участі відбувалася хімічна реакція, внаслідок якої вода виділяла водень. Про хімічний склад ЕАР харківських розробників в повідомленнях тих років нічого не говориться.

Але спираючись на доступну сьогодні інформацію про водневі реактори, можна припустити, що харків’яни використовували енергоакумулюючу речовину на основі кремнію, алюмінію і можливо, заліза. Насправді саме ЕАР є ключовою технологією для отримання водню просто на борту автівки. Науковці різних країн вже понад півстоліття працюють над складом ЕАР, і цікаво, що один варіантів – використання в якості сировини… зольно-шлакових відходів вугільної промисловості та теплоенергетики.

Чому водневі автомобілі не стали серійними

Той харківський "Москвич", який на старих кінокадрах бадьоро катався містом та околицями, так і залишився дослідним екземпляром. Достеменна причина невідома, але можна припустити, що просто не було особливого сенсу в переведенні автотранспорту на водень у країні, яка видобувала нафту у кількості 10 млн. барелей на добу. Тим більше що і паливна криза початку 1970-х на той час вже "розсмокталася" – разом з тривогою про перспективи двигунів на викопному паливі.

Між тим, розробка харківського науково-дослідного інституту не була єдиною в тодішній великій країні. У тому ж 1976-м році інший інститут – Науковий автомоторний (НАМІ) почав створення водневого транспорту на основі мікроавтобусу РАФ-22031. І вже кількома роками пізніше декілька дослідних "рафіків" працювали на обслуговуванні оргкомітету Олімпіади-80, виконуючи цілком реальні транспортні функції.

Коротко

Воднева тема не знімається з порядку денного світового автопрому навіть сьогодні, коли дизельні на бензинові авто агресивно витискуються з ринку електромобілями. Щоправда, найшановніші автомобільні концерни бачать водневе майбутнє не так, як харків’яни 1970-х. Тобто не у вигляді ДВЗ з пальним замість бензину, а у паливних елементах, які переробляють закачаний у бак водень в електрику для електроприводу. Але суть та сама: водень – одне з найдешевших і найпоширеніших видів палива на Землі, і просто гріх не використати його на транспорті.