Журналіст Дмитро Хилюк: Після полону мене вразило, що українські політики досі гризуться

Про те, що змінилось в Україні після трьох з половиною років полону, європейських та українських політиків, "хороших рускіх" та подальші плани – у бліц-інтерв'ю РБК-Україна розповів Дмитро Хилюк, український журналіст, який три з половиною роки перебував у російських застінках.

Кореспондента інформагенції УНІАН Дмитра Хилюка росіяни викрали з його домівки у Козаровичах під Києвом ще у перші дні великої війни. Після відступу з Київщини агресори забрали Хилюка з собою, по суті, у статусі заручника, і утримували його в російській в'язниці, навіть не висуваючи якихось формальних звинувачень.

Загалом Хилюк провів у нелюдських умовах полону три з половиною роки, повернувшись додому в рамках обміну 24 серпня цього року. Зараз він разом з іншим звільненим журналістом, Владиславом Єсипенком, поїхав до Європи, щоб розповісти свою історію і привернути увагу до інших українців, яких і далі росіяни безпідставно тримають у застінках.

РБК-Україна поспілкувалося з Хилюком у Страсбурзі, в кулуарах Ради Європи, одразу після відкриття там виставки, присвяченої незаконно арештованим росіянами українським журналістам.

– Росіяни на три з гаком роки вирвали тебе з нормального життя. І ось ти повертаєшся в Україну, що тебе найбільше здивувало?

– Здивували в хорошому сенсі деякі речі. Це, наприклад, те, що місто Київ будується, не дивлячись на війну.

Тому що в полоні в нас були такі розмови, ми гадали, яка там вартість нерухомості, особливо ті хлопці, які втратили домівки. Всі міркували, гадали, от повернуться з полону – і де краще жити. У нас були такі думки, що ринок нерухомості заморожений, особливо це стосується Києва, і що зараз ніхто нічого не продає, не купує.

Але коли я повернувся додому, я побачив, що ні, що, як гриби після дощу, цілі комплекси житлових висоток ростуть в Києві. І це, звісно, здивувало, і здивувало приємно.

Також здивувала приємно цифровізація, яка продовжується. Той самий чат GPT, виявляється, ця штука вміє писати навіть вірші. І досить непогані вірші, кращі, ніж пишуть деякі, скажімо так, доморощені поети. І що з цим чатом GPT можна порадитись з будь-якого питання. Він дає досить слушні відповіді.

Дивує також те, що ознаки війни, на жаль, в Києві лишаються. Це ці оголошення про комендантську годину, оголошення про укриття в громадському транспорті. Оскільки я був переконаний, що війна вже за межами Києва.

Але що неприємно здивувало, це оці дрони, шахеди, далекобійні ракети...

– Я правильно розумію, що там, в умовах фактичної інформаційної ізоляції, ти уявляв собі, що війна точиться там, де фронт, плюс якась невелика глибина від фронту. Регулярні масовані обстріли тилу стали для тебе новиною вже по поверненні?

– Так, тому що в полоні ми теж багато говорили, гадали, міркували, яка ситуація на фронті. І, скажімо так, дійшли до такого гіпотетичного припущення, що оскільки ми в полоні досить довго, то війна ще триває, раз ми в полоні. Знову ж таки, виходячи з того, що якісь великі бої не можуть тривати 3,5 роки, ми вважали, що, скажімо так, має місце Операція об'єднаних сил, тільки в більших масштабах, тобто є лінія розмежування, яка протягнулася від Криму і до Луганської області.

Але ми не знали, знову ж таки, про ці шахеди, про далекобійні ракети, які Росія запускає. Тобто загрожена, по суті, вся територія України. Ми цього не знали.

– Коли ти просто ходиш вулицями Києва, якось відрізняється картинка, яку ти бачиш, від тої, яку ти бачив 23 лютого 2022 року?

– Скажу парадоксальну річ: є відмінність. Мені ця картинка подобається більше, поясню чому. Тому що до полону я не звертав увагу на такі банальні речі, як, припустимо, відкритий магазин.

Люди сидять у кав'ярні, люди сидять за цими столиками виносними, як у теплу пору року. Тобто для мене це було тоді, до полону, звичайна річ. Ти просто йдеш на автоматі по справах і не звертаєш увагу.

А зараз я дивлюсь на ці речі, дивлюсь на умовно мирне місто… Умовно підкреслюю, через ці загрози, через стан війни, на жаль, умовно. Але тим не менше, я радію, тому що я споглядаю картини, по суті, мирного життя в столиці, і це радує. Раніше я просто на це не звертав уваги.

– Зараз ти в Європі, через Варшаву доїхав до Страсбургу. Чи відчуваєш ти інший настрій, інший вайб, інше повітря, якщо порівняти умовно мирний Київ і абсолютно мирну Європу?

– Я відчував це і раніше, досить давно, вже понад 10 років тому був у Західній Європі і по роботі, і у власних справах. Скажімо так, Західна Європа, вона була завжди розслаблена, вона була спокійна, вона була стабільна. Тут люди не стресують, тут люди мають те, що, на жаль, не маємо ми.

І не мали до війни, і тим більше не маємо під час війни. Ми не маємо впевненості в завтрашньому дні. Можливо, будемо колись мати, сподіваюсь, що це стане ще за мого життя.

І, власне, цим ми відрізняємося від європейських країн, від Західної Європи.

– У тебе і у твого колеги, теж нещодавно звільненого журналіста Владислава Єсипенка, тут багато зустрічей з делегатами ПАРЄ, різними посадовцями, чиновниками. За твоїм відчуттям, ці люди справді щиро переймаються вашою долею, долею тих українців, які ще досі в полоні, загалом долею українців? Чи це більше формальності, вони це роблять, скажімо так, за посадою?

– Скажімо так, спостерігаючи за реакцією людей, європейських політиків, можна сказати, що дехто, мені здалося, слухав наші історії про полон і співчував нам щиро. Інше питання, як цю щирість конкретної людини, чисто людську щирість, конвертувати в якусь політичну щирість, і щоб ця політична щирість подіяла на агресора. Це вже велике питання, і тут я не можу судити, час покаже.

Деякі люди дійсно шоковані, ті, хто це бере близько до серця, тому що ці історії, на жаль, дійсно вражають, і це дійсно середньовіччя.

Я також, до свого полону, до великої війни 22-го року, теж не міг би припустити, що цивільних можуть викрадати просто так, масово, десятками, сотнями, для того, щоб тримати їх в заручниках, в нелюдських умовах. Тобто, я думав, що це все пережитки, скажімо так, 19-го, максимум, середини 20-го століття, що із завершенням Другої світової війни, це вже в Європі неможливо.

Але ж виявилося, що є одна дика країна, для якої час не має різниці, і середньовічні методи для них прийнятні і в 21-му столітті.

– Тут якраз біля нас кулуарами Ради Європи ходять чимало так званих "хороших рускіх", тому що буде розглядатися відповідна резолюція в ПАРЄ. В Україні, як відомо, у багатьох дуже скептичне ставлення взагалі до "хороших рускіх", як до концепції. Натомість ми бачимо, що європейці досить люблять цю публіку, вони запрошують її на різні заходи, форуми. На твою думку, є сенс це робити?

– На мою думку, немає жодного сенсу загравати навіть з так званою, чи, можливо, не так званою опозицією, тому що "хороших рускіх" не існує. Я поясню свою позицію тим, що так, зараз вони вороги для путінського режиму, але як не буде путінського режиму, я переконаний, що вони створять свій режим, який буде недружній до України. Як сказав їхній класик, російська демократія закінчується там, де починається українське питання.

І тому загравати з ними — це загравати, знаєте, з меншим хижаком, для того, щоб знищити більшого. Але цей менший хижак, знищивши більшого, колись стане таким самим великим хижаком. Тому на цій країні треба поставити хрест, політичний хрест, і допоки ця імперія не впаде, домовлятися з ними, якось ділити їх на "хороших" політиків, "нехороших" політиків – це марна справа, тому що нинішні "хороші"» політики через деякий час створять ті самі проблеми для Європи, які тепер створили "нехороші" політики.

Дмитро Хилюк в Раді Європи (фото: Мілан Лєліч / РБК-Україна)

– Ти до полону був політичним кореспондентом, постійно висвітлював зокрема і діяльність президента Зеленського. Зараз, по поверненню, чи змінився для тебе Зеленський? Як він змінився?

– Іде війна, і, скажімо так, я взяв собі за правило не критикувати владу і верховного головнокомандувача. Я дуже хочу критикувати цих можновладців, але я не буду цього робити, поки триває війна, тому що тим самим я буду, опосередковано грати на руку ворогу. Закінчиться війна, дасть Бог, підпишемо якісь документи, і тоді ми будемо розбиратися, як кажуть, у своїй пісочниці: хто скільки нашкодив, хто скільки допоміг, а поки це не на часі.

– Але якісь зміни якісь ти все одно бачиш?

– Мені ще важко сказати, які зміни. Ще не було просто часу слідкувати за внутрішньою політикою. Так, я знаю про ці конфлікти, що хотіли знищити НАБУ, знищити САП… Не говорячи про когось конкретного, не звинувачуючи нікого, я хочу сказати в цілому, що прикро вразило мене в українському політикумі – те, що продовжують гризтися. І ця гризота, вона настільки не на часі, і вона настільки недоречна, що просто немає слів.

– Чи ти пов'язуєш своє подальше життя з журналістикою? Чи, можливо, зміниш сферу своєї діяльності? Чи просто візьмеш якусь дуже велику паузу?

– Я думав про це. Поки я продовжу журналістську діяльність, а там час покаже. Я усвідомлюю, що журналістика вже зараз не та, що була до війни, зовсім не та, але я ще поки що не приступав до праці. Час покаже, приступлю, побачу, сподобається – залишуся. Якщо це щось буде геть інше, і мені не сподобається моя робота, то, можливо, подумаю про щось інше. Ще не можу сказати.