Катерина Білокур - самобутня українська художниця, чиї картини сьогодні вважаються національним надбанням. Та за життя вона зазнала приниження, нерозуміння й байдужості. Її талант визнали лише наприкінці життєвого шляху - і то не повною мірою.
Чому ж так сталося і хто врешті помітив геніальність Білокур, розповідає РБК-Україна.
Катерина Білокур народилася у 1900 році в селі Богданівка на Полтавщині. Мала хист до малювання ще з дитинства, та в бідній селянській родині художній талант вважався примхою. Освіти вона так і не здобула - її навіть не пустили в сільську школу.
Катерина Білокур жила в замкненому сільському середовищі, де прагнення до мистецтва вважалося марним. У її родині панували суворі патріархальні уявлення: дівчина мала працювати в полі, шити, варити їсти - а не малювати квіти на шматках полотна.
Батько забороняв їй малювати, вважаючи це "дурощами", а мати лаяла за витрачену на фарби їжу - наприклад, буряк чи мак, з яких Білокур добувала природні барвники.
Село сприймало її як відлюдькувату дивакувату жінку. Вона не виходила заміж, жила бідно, у хаті без світла, і присвячувала весь вільний час творчості.
Але навіть коли слава почала приходити, її не сприймали серйозно - ні земляки, ні радянські чиновники. Адже вона не мала освіти, не входила в "творчу номенклатуру" і не писала картин у стилі "соцреалізму".
У 1939 році трапилась подія, яка стала доленосною. Катерина Білокур, почувши по радіо виступ улюбленої співачки Оксани Петрусенко, вирішила написати їй листа.
До конверта вона вклала маленьку акварель із калиною. Цей жест був не просто емоційним поривом - це був відчайдушний крок художниці, яка шукала визнання хоча б у когось, хто її надихав.
Картина Катерини Білокур (фото з архіву галереї)
Петрусенко була вражена. Лист потрапив до митців у Києві, зокрема до Івана Гончара та представників Спілки художників.
Саме тоді й з’явилася можливість для Білокур уперше показати свої роботи публічно. Вперше про неї заговорили не як про "дивну жінку з села", а як про унікальну художницю з винятковим баченням природи.
У 1940 році її картини експонувалися на обласній виставці в Полтаві, а згодом - і в Києві. З цього моменту почалося повільне, але справжнє входження Білокур у світ мистецтва.
Найгучніше міжнародне визнання Катерина Білокур отримала у 1954 році, коли її роботи були представлені на Міжнародній виставці народного мистецтва у Франції.
Вибір був не випадковим - її квіткові композиції були настільки досконалими, що викликали подив навіть у світових майстрів.
Особливої уваги на виставці її полотна набули завдяки Пабло Пікассо. Після знайомства з її роботами, він виголосив фразу, яка стала крилатою:
"Якби у нас була така художниця, ми б змусили весь світ говорити про неї".
Цей епізод увійшов до історії українського мистецтва як символ того, наскільки сильно можна недооцінити свого генія вдома.
Натюрморт Катерини Білокур (фото з архіву галереї)
Та, на жаль, це міжнародне визнання мало формальний характер. Катерині Білокур не дозволили особисто поїхати до Парижа, її не включили до складу делегації, а сам факт захоплення Пікассо на батьківщині сприйняли прохолодно. Адже вона була лише "самоуком із села", а не офіційною радянською художницею.
Автопортрет Катерини Білокур (фото з архіву галереї)
Білокур померла в 1961 році, не маючи сім’ї, статків чи щирого визнання. Тільки згодом її назвали однією з найвизначніших українських мисткинь 20 століття, а її роботи потрапили до Національного музею українського народного декоративного мистецтва.
Вас також може зацікавити:
Для написання цього матеріалу були використані такі джерела: Вікіпедія, сайт Національного музею українського народного декоративного мистецтва, Український інститут національної пам’яті, Енциклопедія сучасної України, BBC News Україна.