"Я не готовий до війни" – це відмазка. Прийди, а ми навчимо": інтерв'ю з бійцем Шаманбату

Серед всіх українських військових, хто воює проти російських окупантів, є спеціальні підрозділи, які виконують специфічні завдання. Серед них підрозділ спеціального призначення Головного управління розвідки Міноборони "Батальон "Шаман".

Один з бійців Шаманбату з позивним "Кос" також воліє не розкривати справжніх завдань і суті багатьох спецоперацій. Але точно відомо, що військові з "Шаману" одними з перших обороняли Київ від російської навали. А також брали участь в контрнаступі на Херсонську область, де, до речі, відчули на собі всі прояви болотних випаровувань.

Що бачили бійці Шаманбату на Херсонщині, як відносяться до тих, хто уникає мобілізації і що кажуть про кінець війни, – про все це РБК-Україна поговорило з бійцем спецпідрозділу в інтерв'ю.

Боєць "Кос" давав інтерв'ю на правах анонімності. Тому його позивний було змінено. Відеоверсію інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Для тих, хто можливо не знає, що таке Шаманбат, розкажіть про нього детальніше. І чому, завдання, які виконує підрозділ "Шаман", називають специфічними?

– Шаманбат – це підрозділ, який сформувався з однодумців, які, скоріше за все, не шукали собі кращого місця, не шукали кращі завдання. Зібралась така кількість людей, яка знала, що війна прийшла до нас.

Конкретно Шаманбат виконує завдання, я би сказав, не обираючи їх. Якщо є завдання будь-якої складності, Шаманбат його виконує. Всі бійці виконують завдання, які поставлені начальником. Це буде земля, буде вода, буде десантування. Щодо тих операцій, які ми проводили, – ніколи не було обговорення, будемо ми це виконувати чи ні.

Якщо ми чогось не вміємо, нам просто треба час, щоб навчитись. Формально всі задачі виконувались Шаманбатом вперше. У нас були задачи, які і спеціалісти виконати не могли. У Шаманбату не було проблем з цим. Нам просто потрібен був час, ми їх брали і виконували.

– А наприклад?

– Ну хай буде Херсонська операція. Хай буде Запорізька операція. Це все операції, які були ускладнені водою, форсуванням Дніпра. У нас не було спеціалістів, щоб ми на човнах форсували Дніпро. Але для нас це не було проблемою, нам був потрібен певний час, щоб навчитись. Тобто від початку тренування до виконання операція зайняла трохи більше тижня.

– Тобто ви вчилися поводитись на воді?

– Так, вчилися. І з цим не було проблем. Головне, щоб був час.

– А зараз є щось, чого не вмієте?

– Ні. У нас є такий девіз – все, чого ви не вмієте, ми вас навчимо.

– Універсальні солдати. Командир вашого підрозділу говорив, що основний принцип рекрутингу в Шаманбат – це знайомства. Тобто всі один одного так чи інакше знали. Як ви потрапили в Шаманбат?

– Коли почалась повномасштабна війна у нас, я приїхав з окупованої території Херсонської області в той же день в Київ. Тут була територіальна оборона.

Напевно, перша задача була – Ірпінь. Тоді нам сказали – хто хоче брати участь у бойових діях, є спецпідрозділ Шаманбат. Все, і ми поїхали на задачу.

Я командира вперше побачив напевно місяці через два. До цього я брав участь у операціях, але на різних напрямках ми були.

– А до цього були військовим?

– Так. З 2014 до 2015 я проходив строкову службу в одному з підрозділів і в той час почалася війна. Я одразу прийшов на війну.

– Ви застали повномасштабну війну у себе вдома. Ви розуміли, що буде війна?

– Я готувався до цієї війни.

– Що це означає?

– Я знав, що буде війна, але не знав, коли. У нас більша частина ветеранів, яка була демобілізована в запас, вона знала, що буде війна, ми всі спілкувались. Ми знали, що це буде. Ми тільки не знали, в якому вона буде форматі. У нас була домовленість – якщо буде повномасштабна війна, ми зберемось за годину і будемо щось робити.

Ми списались в той день, коли почалася війна. Це була 4 ранку, ми вже всі знали, що почалося. Нас було мало і ми одразу прийняли рішення поїхати в столицю.

Фото: боєць Шаманбату з позивним "Кос" (РБК-Україна)

– А по яких ознаках ви розуміли, що буде велика війна?

– У нас багато хлопців було в запасі, вони спілкувались з різними людьми. Особисто я спілкувався з хлопцями, які в той час були на лінії фронту. Ми бачили, яка була підготовка зі сторони Російської Федерації. Ми розуміли, що це буде, але не знали, коли. За добу ми вже розуміли, що зараз почнеться.

24 лютого о 4 ранку я вийшов надвір, побачив, як летять ракети на Херсон, вже чув, як летять гелікоптери. І я зрозумів одразу, що почалось.

– Злякались?

– Ні. Я одразу зайшов з двору додому і сказав дружині: "Все, я їду, збирай мої речі". Я зателефонував своєму близькому товаришу, який загинув у 2022 році. Ми зібрались за годину і виїхали.

Ще була одна специфічна ситуація. Коли ми виїжджали, була десь 6 ранку. Ми їхали вдвох на одному авто. Оскільки я готувався до війни, у мене була зброя. Поруч сидить мій родич, ми з ним їдемо, я йому одразу кажу – якщо щось буде, відкривай вікно, буду стріляти. Він посміявся, поки ми виїжджали з міста, але так і вийшло.

Тільки ми виїхали на міст, попереду нас було три машини. Я вже побачив російського військового, він стояв зі зброєю. Я кажу товаришу – відкривай вікно, якщо нас зупинять, просто зупиняйся. І через одну машину я бачу, як він до нас розвертається, цей військовий. Мій товариш відкриває вікно, я – вогонь і військовий падає.

Ми поїхали далі через міст і всю дорогу, поки ми їдемо, мій товариш каже – що ти наробив, що ти наробив. А я в той час розумів, що іншого вибору у нас немає.

Потім ми з'їхали з мосту в місто, на тій стороні вже ближче до з'їзду були ще російські військові, їх було вже чоловік п'ять. Ми з'їхали з дороги, забрали ще побратимів і виїхали в Київ.

– Вас здивувало, як росіяни підготувалися до вторгнення? Вони ж були впевнені, що захоплять Україну за кілька тижнів.

– Мене більше здивувало, скільки військових пішло на цю війну з їхньої сторони. Я думав, що вони зроблять прорив на Донеччині, на Луганщині. Але вони наважились на повномасштабне вторгнення. Я здивувався, але я був до цього готовий.

Чи було суспільство готове? Ні. Такий колапс, який був на дорогах, коли я виїжджав з Херсонської області, я такого давно не бачив. Якби наші військові навіть хотіли щось зробити, шансів було б дуже мало.

– Перша, операція, в якій ви брали участь в складі Шаманбату, це операція по захисту Києва. Розкажіть детальніше, будь ласка.

– Ми не були готові до цієї операції, ми не знали, куди ми їдемо. У нас була точка, куди нам треба було доїхати. Ми доїхали туди і затримали ворога. Але і ворог не розумів на той час, що з ним може хтось воювати. Вони думали, що вони можуть зайти до нас і дійти до Києва.

Коли їм дали бій, вони були в шоці. Я можу впевнено сказати, що бійці Шаманбату дали не один бій під час Київської операції. Не було часу на роздуми, ти приїхав і маєш робити те, що треба. Коли вже після операції ми сіли з побратимами і почали це все розбирати, ми були здивовані, як ми це зробили. Бо воно було не по силах, але ми це зробити.

Під час Київської операції нас було небагато, але ми дали росіянам конкретний бій. Ворог не розумів, що коїться – їх там більше чи що, скільки їх там, що коїться?

Коли почалося вторгнення, бійці Шаманбату ходили як звичайні люди – в чорних штанах, куртках. А з нами воювала регулярна армія. А тут проти них якісь люди в чорних куртках, так ще й чинять максимальний спротив.

– Як ви думаєте, чому їм не вдалося прорватися далі до Києва? Як у нас так вийшло?

– Вони не розраховували, що їм дадуть бій. Вони розраховували, що заїдуть як на парад, масштабними колонами, у них все вийде. Вони почали нести максимальні втрати, у них були колони по 10 км, а вони не могли нікуди заїхати. Почали нести втрати, у них текла кров.

У нас вибору не було, ми билися, бо це наша земля. Це були стрілецькі бої, ми били їх впритул. Вони не могли зрозуміти, як так можна воювати за свій будинок, вони не думали, що це станеться.

– Вони свій відхід з Київської області назвали "актом доброй воли". Але ми пам'ятаємо Маршала, який сказав, чому вони насправді вийшли. Бо получили…

– Так і є. Получили, причому сильно получили. Це було сплановано, вони мають дійти без втрат. Коли у них загинув командир роти, вони бігали як пташенята, не розуміли, що коїться, що робити. У них уже немає командування, третя, четверта машина, де було їхнє командування, була підбита.

Звичайні солдати могли воювати, вони були підготовлені, але так як у них не було керівництва, воно на той час вже загинуло, все. Вони не розуміли, що робиться.

Фото: боєць Шаманбату з позивним "Кос" (РБК-Україна)

– Чому ви вирішили піти саме в Шаманбат?

– Я не можу сказати, що я вибрав. Я на той час хотів воювати і вбивати ворога. І так вийшло, що бійці Шаманбату якраз воювали на Київщині і нам запропонували до них долучитись. Тоді ми вже познайомились з Шаманбатом, з побратимами. Так вийшло, що ми прийшли туди самі.

Київська тероборона теж робила різні речі. Але оскільки ми не були цивільними – ми були військовими – нам треба було робити щось більш конкретне. Ми не могли просто стояти на блокпостах, коли наші побратими воюють на передовій.

– Я чому задаю це питання. Шаманбат – це, як я розумію, посилений рівень складності. Чому саме він був обраний?

– На момент повномасштабного вторгнення в Шаманбаті були люди, які вже мали досвід війни. Це люди, які роблять роботу і по ним видно, що вони саме зі спецпідрозділу. Нам не було складно з ними працювати, ми розуміли один одного.

– На початку вторгнення, коли ми почали брати росіян в полон, вони стали розповідати одну й ту саму легенду – що вони тут на навчаннях, не знали куди йшли. Навіть відео було, де російського військового годують пиріжком, дають мамі зателефонувати, він весь нещасний. Як думаєте, це був їхній образ чи вони дійсно не зовсім розуміли, що вони тут мають робити?

– Вони конкретно розуміли, куди вони прийшли, вони знали свій план. Це був їхній образ, він самий вигідний для них. Якщо б вони не стріляли по нас в вуличних боях, це було б інше. У нас були бої і вони прекрасно розуміли, що вони роблять.

– А після деокупації Київської області ми вже всі зрозуміли, що вони виробляли насправді.

– Так, ми бачили наслідки. Цивільні люди потрапляли їм в руки, ми всі бачили, що вони з ними робили. Ми бачили це, коли були бої в Київській області, прям там були бої, коли військові РФ були буквально на сусідніх вулицях і ми бачили конкретно, що з цивільними відбувається. Як вони були закриті у підвалах, як вони були поранені, а їм ніхто не допомагав. Все вони розуміли.

– Вас дивувала така відверто жорстока поведінка?

– Мене дивувала ця поведінка по відношенню до цивільних. Я розумів, що між нами – військовими і ними будуть жорсткі бої. Але те, що вони будуть так вести себе з мирними, ось це мене здивувало. Просто безвинні люди були жертвами росіян. За це росіяни пролили свою кров.

– Які риси мають бути у людини, щоб її відібрали в Шаманбат? Які пріоритетні якості?

– Є таке гасло: претендуєш – відповідай. Головне – це мотивація. Якщо він чогось не вміє, ми навчимо. Якщо не хоче – змусимо. Як їх відбирають? Є базова підготовка, там на них дивляться. Якщо вони нічого не вміють, ми їх вчимо. У нас є інструктори, є фахівці, які пройшли гарячі точки, які це знають і вміють. Головне – мати бажання.

– Розкажіть про операції, в яких ви брали участь. Можливо є якась операція, яку ви запам'ятаєте на все життя.

– Всі операції цікаві. Наприклад, Херсон. Це ближче до мене. Коли нам поставили задачу – зробити плацдарм в Херсонській області, я подумав, що їду додому.

Дуже важка була операція на той час – форсування Дніпра було дуже тяжко зробити. В той час ще була підірвана Каховська ГЕС і дуже важко було. Сама цікава ситуація була, коли ми форсували Дніпро.

Ми провели бій, взяли полонених, а вони стоять і не розуміють як. Питають мене: "Як ви це зробити". Ми – ну от так. "Ето нєвозможно, ето куча води, как ви ето сдєлалі, ми на все смотрєлі". Я кажу – ну так буває. Вони були максимально здивовані.

А один з полонених був родом, якщо я не помиляюсь, з Житомирщині. Так, і він був на тій стороні. Він переїхав у Росію, а потім пішов воювати за них. Так теж буває.

Ми розуміємо, що йде бій, робимо свою роботу, а він відкриває очі і все не може заспокоїтись: "Ну як, тут же була вода, ми на ето не расчітивалі, как ви прішлі сюда".

Дуже складна була операція, ми форсували Дніпро, заходили на один з островів, переходили пішки, переносили лодки спущені, потім надували їх…

Сама була цікава ситуація – коли вони підірвали Каховську ГЕС, було дуже багато мулу. І від нього піднімалися болотні пари. А ми на той момент були вже доволі втомлені і зневоднені.

Коли ми зачищали берег, ми надихалися цими парами і вони на нас доволі цікаво вплинули. Ми йдемо, попереду йде інженер, тормозить групу і каже серйозним голосом: "Дивись, на дереві сидить Багз Банні".

У хлопців було багато галюцинацій. Тоді був дуже спекотний день і ми були на операції вже більше 10 годин.

– А ви бачили щось?

– Так, коли вже повернулися в тил, я повертаю голову і бачу чорних людей. Йдуть чорні люди, в чорних шортах, в чорних футболках. Я розумію, що їх немає, дивлюсь в прибори, не бачу їх, але очима бачу. Цікаво було.

– А як потім з цього стану вийшли?

– Все було доволі просто. Зробили свою роботу, зробили ротацію, зайшли наші побратими, продовжили роботу нашу, ми виспались, поїли і все стало добре.

Фото: боєць Шаманбату з позивним "Кос" (РБК-Україна)

– Коли ви для себе остаточно зрозуміли, що перед нами за ворог? Який він?

– Я бачив їх в 2014-15 роках, вони тоді не так жорстко відносились до цивільного населення. Я не буду казати, що вони нічого не робили, вони і тоді себе проявили. Але максимально по відношенню до цивільних людей вони себе проявили в 2022 році. Я зрозумів, що з ними не буде ніякого діалогу.

Для мене остаточним був 2022 рік. Одна з таких страшних ситуацій була, коли я виїхав о шостій ранку з дому, а моя сім'я там залишилась. Я розумів, що сім'я може виїхати, а може не виїхати. Тобто я виїхав, але моя сім'я там залишилась в окупації ще на 4-5 місяців.

Я приїхав тоді на Київщину і зрозумів, що це може бути останній день, коли я бачив свою родину. Херсонська область вже частково була в окупації, лівий берег вже почали захоплювати.

Я дуже довго був без зв'язку, коли був на спецопераціях, я по два-три тижні був без зв'язку. Я не розумів, що коїться з моєю сім'єю. Я бачив, що вони роблять з цивільним населенням в Київській області. Росіяни проявили себе "во всей красе".

Це були відмовки, коли вони казали "нас сюда случайно отправили". Все вони розуміли.

– Як сім'я пережила окупацію?

– Дуже важко, як і всі. Насправді як і 90% населення я думав, що я приїду в Київ, ми там повоюємо тиждень і я приїду додому. Сім'я теж так думала, що зараз все закінчиться, всі розійдуться, все буде добре, але так не сталося.

Було важко, там вже на той час частково не було світла і води. Але виїхали, все добре, сім'я зараз тут, все окей.

– Якщо говорити загалом про фронт, що там зараз відбувається? Це повзучий наступ, це стагнація з обох сторін?

– По лінії фронту все доволі просто. Якщо нам ставлять задачу, у нас ніхто не буди йти в лоб, ми будемо планувати, віддавати шматок, якщо треба, потім забирати його без втрат.

У росіян нема такого, у них є мета і вони до цієї мети будуть йти в лоб. Їм сказали йти – вони йдуть. Що вони при цьому втрачають – їм це не цікаво. Їм дадуть ще, їм привезуть. Це факт.

Ми спілкуємось з полоненими, вони нам розповідають – я нічого не знаю, я приїхав вчора, мене зловили, я йду. Береш полоненого, він каже, що було 19 чоловік, а дійшов він один. І ми питаємо: "Нащо?", а він каже – бо вибору нема, це наказ, я або сюди йду, або мене там вб'ють.

Якщо наш боєць має знати все – куди він йде, навіщо, яка мета цього завдання, то там ніхто не буде знати. Дають трек, маршрут і вони по ньому просто йдуть. Йдуть через тіла, через велику кількість тіл і їх це не зупиняє. Я не розумію, чому.

Один з полонених мені особисто говорив – мені простіше було прийти до вас і здатись вам, чим повернутись назад і загинути там від загороджувального загону (заградотряд – ред.) Каже, що принаймні є шанс, що він виживе, якщо він дійде до нас.

– В медіа періодично пишуть про те, що росіяни готують черговий наступ. А чи готові вони до нього? Вони і зараз наступають "м'ясними" штурмами, але чи є від них результат?

– Їм не треба результат, їм треба показати, що вони щось роблять. Якщо взяти лінію фронту, по всій лінії йде наступ. Постійно десь вони хоча б клаптик землі, але намагаються забрати.

Їхня основна задача – забрати Донецьку область, то вони з усіх сторін, нор, лісосмуг лізуть, щоб щось зробити. Чи буде ще один наступ? Можливо. Але наскільки він буде підготовлений – це вже подивимось.

Сказати, що ми до чогось не готові, не можна, я думаю, ми за часи повномасштабної війни вже до всього готові. Ну буде ще один наступ, будемо відбивати.

У них є резерви, я б не сказав, що вони підготовлені, але вони комплектовані. За якийсь там період часу, так як вони несуть втрати… Там немає такого, що вони відібрали людей і весь цей період часу до чогось їх готують.

Там є бригади, які сформовані повним комплектом – бронетехніка, особовий склад. Наскільки вони себе ефективно покажуть – подивимось. Але часу готуватись у них немає.

У них є така тенденція – вони втрачають стільки ж особового складу, скільки набирають. У них є резерви, але точно не для наступу. Я не думаю, що вони цього разу відправлять якихось підготовлених бійців, ні, це будуть нові "м'ясні" штурми.

– В суспільстві триває дискусія щодо мобілізації в цілому. Ми виходимо на те, що з одного боку є люди, які свідомо не хочуть йти в армію, а з іншого – є співробітники ТЦК, які періодично ведуть себе неправомірно. Ви зі своїми побратимами це обговорюєте?

– Так, ми обговорюємо. Щодо того, готовий хтось чи не готовий – до війни ніхто не був готовий. Нема таких людей, які свідомо готові до війни. Що значить "свідомо готовий"? Це ж не англійську мову вивчити, це війна. І в нашій державі є люди, які можуть навчити.

Коли була війна в 2014-15 роках, може не було так багато людей, які знали війну. А зараз є люди з досвідом, ми свій досвід можемо передати всім і ми це робимо. Це не відмазка – я не готовий до війни. Прийди, ми тебе навчимо і ти будеш такий самий, на рівні Шаманбату, на рівні ЗСУ. Тебе всьому навчать, у нас є для цього ресурс. Тебе не просто візьмуть і кинуть.

З приводу того, що роблять ТЦК… Я напевно, хотів би взяти три місяці відпустки і провести їх з сім'єю, хай хтось мене замінить. Я повернусь на фронт і все буде добре. Але ніхто не хоче цього робити.

На фронті немає часу думати про ТЦК. На фронті є робота, ти її робиш і все. Бояться, чому люди бояться?

– Бояться стати інвалідом, наприклад.

– Ну, окей, а чому хтось з ЗСУ не боїться цього? Це реалії війни. Бояться дома сидіти і три роки нікуди не виходити? Люди просто себе накручують, що щось з ними буде. А на фронті і на протезах воюють.

Конкретно є люди, які за повномасштабну війну, крім контузій, не отримували поранень. Вони виконували задачі успішно, знищували ворога і не діставали поранень. Бо це було сплановано.

А у нас сидять вдома на дивані і бояться, що вони підуть, а їх одразу кинуть на Донбас. Ні, так не буде. Людей вчать.

– Ще один скандал виник після 18 квітня, коли в Києві стрілок вбив кількох людей, а кілька патрульних не змогли цьому зарадити. Після цього в черговий раз піднялася тема, що всіх поліцейських треба відправляти на фронт. В МВС на це відповіли, що нашим правоохоронцям треба обов'язково проходити підготовку в бойових умовах, в тому числі. Ви з цим погоджуєтесь?

– Звичайно, чому ні? Нічого злого в цьому не буде. Я думаю, що навпаки від цього буде користь. Якби я себе поставив на місце правоохоронців, я би не задумувався, треба це чи ні. Це підготовка. Там в Києві не було ніякого підготовленого стрілка, це був звичайний чоловік з автоматом.

Чому ні? У нас поліцейські воюють на фронті. Це не мені судити, хай керівники судять, куди кого відправляти, але моя думка – чому ні?

– Коли є кілька днів відпустки в мирне місто, як себе почуваєте?

– Максимально добре. Я відчуваю себе добре, коли знаходжусь дома. Мені некомфортно може бути від того, що я вчора ще на лінії фронту знаходився, а потім треба вийти на вулицю до людей. Вони живуть нормальне суспільне життя, я теж його колись жив. Зараз, коли приїжджаю, проводжу час з сім'єю.

– Просто деякі військові кажуть, що вони себе некомфортно почувають в мирних містах, інші – навпаки, говорять про те, що заради цього і воюють.

– Все дуже просто. Особисто я думаю, що ми для цього і робимо щось, щоб у Києві, наприклад, люди могли вийти попити кави, погуляти з дітьми. Я себе комфортно почуваю, але у мене є таке – сіре і біле. Вчора ще було сіре, а сьогодні вже біле.

– Як ви думаєте, чого хоче Путін?

– Я не політик, звичайний військовослужбовець. Я думаю, у нього був план ще у 2022 – році все забрати, але не вийшло. Тепер йому треба довести, що він був правий.

Він хоче залишитись в історії, що він щось завоював, довів, що крутий. Формально у нього нічого не вийшло, зараз все робить, щоб вийшло. Там немає напевно якихось конкретних причин в цьому, є щось на кшталт – ось я такий старий, я цього захотів і все.

– Що для вас перемога України?

– Я не розумію, як воно буде. Але перемога буде.