Про візит Папи Римського, віру під час війни і мирні переговори. Інтерв’ю з послом Ватикану
Про те, як війна вплинула на віру українців, російську пропаганду, посередницьку роль Ватикану у мирних переговорах, можливість візиту Папи Римського до України, відповідальність російського народу за війну, відмінності між католицькими та православними обрядами – в інтерв'ю РБК-Україна розповів Апостольський нунцій (посол Ватикану) в Україні, архієпископ Вісвальдас Кульбокас.
Головне:
- Чи стало українці більше вірити в Бога за час великої війни?
- Чи може Ватикан стати майданчиком для мирних переговорів?
- Який відсоток римо-католиків є в Україні?
- Чи можуть православні молитись у католицьких храмах і навпаки?
Цього року Ватикан став місцем однієї з найважливіших зустрічей в процесі мирного врегулювання в Україні. У квітні, на похороні Папи Римського Франциска, там перетнулися український і американський президенти Володимир Зеленський та Дональд Трамп. Коротка розмова двох лідерів дозволила перегорнути скандальну сторінку їх попередньої зустрічі в Овальному кабінеті, після Ватикану відносини України та США суттєво потеплішали.
Новий Папа Римський Лев XIV коментує тему російської агресії проти України більш акцентовано, ніж його попередник Франциск. "По-справжньому глибоко засмучує те, що, судячи з усього, Росія відхилила запит про різдвяне перемир'я", – сказав він напередодні Різдва, чітко вказавши на того, хто не хоче припиняти вогонь.
"Звісно, особа, і характер, і ментальність (Папи) мають великий вплив", – погоджується з таким враження Апостольський нунцій, архієпископ Вісвальдас Кульбокас, котрий є послом Святого Престолу в Україні з 2021 року.
За весь час української незалежності Папа Римський лише одного разу відвідав Україну – ще у 2001 році приїхав з візитом Іван Павло ІІ. Про можливий візит Лева XIV до України пише західна преса, але поки без жодної конкретики. За словами архієпископа Кульбокаса, такий візит в будь-якому разі повинен мати не лише символічне, а й змістовне наповнення, тож йому має передувати дуже серйозна підготовка. "Якщо до цих пір ми не отримали візиту Папи, це означає, що ще ми не закінчили такої роботи", – каже Кульбокас.
Але перед тим, як перейти до обговорення теми мирних переговорів та візиту Папи, розмову з архієпископом РБК-Україна почало із більш загальних питань – щодо віри українців в часи невеликої війни.
– Завершується четвертий рік повномасштабної війни в Україні. Як ця війна вплинула на людей і віру? Чи стали люди стали більше вірити в Бога, більше ходити в церкву? Чи це було на самому початку великої війни, а згодом показники повернулися до попередніх значень?
– Коли ми говоримо про людей, я кожного ранку, в моїх думках, з тими, хто є на окупованих територіях і з полоненими. З тих історій, що вони розказують, коли повертаються – то їм взагалі важко, навіть молитись. Але є люди, які намагаються своїм побратимам передавати віру, тому що це єдина надія, що вони мають.
Коли я маю на увазі полонених, я вважаю, що для них віра – це дуже важливий аспект. І вони вдячні, коли отримають священне писання або книги молитов. Я вважаю, що в них радикально збільшилася потреба віри.
Потім є друга категорія людей – захисники, захисниці, які знаходяться на передовій у фронті. Звісно, я не думаю, що всі звертаються до віри. Але часто капелани розказують, що на передовій вже немає невіруючих.
Тому що люди знають, що життя протриває не відомо скільки секунд, чи день, чи залишаться вони взагалі в живих. І це питання віри вже підіймається радикально. Це не означає, що всі стають віруючими.
Але таке враження, що на фронті, на передовій ця потреба віри радикально збільшується. Теж моє враження, що чим ближче до фронту, чим більше атак, бомбардувань, тим більше це питання повстає.
Як ви теж помітили, є трішки таке враження, що на початку повномасштабного вторгнення цей запит на віру був більшим.
Але така тенденція збільшення потреби віри, я вважаю, що вона залишається. Може бути менша, ніж самого початку. Тому що, наприклад, є люди, які навіть мені кажуть: вже не хочемо бути вірними Української православної церкви.
Я питаю: чому?
Вони кажуть: ми бачимо, як повторюються бомбардування і в час Різдва, і в час Пасхи, і тому ми вже не хочемо залишатися в нашій церкві. Тобто це не є тільки збільшення питання про віру посеред невіруючих людей, але й поміж тих, що вважають себе віруючими, це питання і дуже важливе. Я б не сказав, що це є тисячі-тисячі, мільйони людей, але такий рух є.
В Херсоні є і греко-католицькі парафії, і римо-католицькі. І там кількість віруючих збільшилась. Тобто мешканців в Херсоні стало набагато менше, а кількість прихожан збільшилось. Але якщо робити висновок, то моє враження, що чим більше до фронту – тим більше це питання стоїть.
– Як ви розціните тренди міжцерковного діалогу, міжцерковного розуміння в Україні впродовж цих майже чотирьох років? Більше єднання, більше розуміння стало?
– Мені здається, що цей діалог посилився, тому що сама ситуація вимагає єдності. І є спільні делегації, що їздять по різним країнам, щоб разом свідчити і про Україну, і про війну, і про церкву. Але я особисто вважаю, що ця єдність могла б бути набагато більш інтенсивною.
Можемо взяти приклад. В кінці лютого 22-го року, початок березня 22-го року, в Києві я часто бачив, що організували спільні молитви представників різних церков. Тепер про це я чую набагато рідше.
Тобто я не вважаю, що ця потреба спільної молитви зменшилася. Але цей феномен спав. То я б сказав, що цей діалог є, але я би бажав, щоб він був набагато більш інтенсивним.
Може бути не стільки в розумінні, тому що розуміння, мені здається, воно є, але більш інтенсивно в фактах, у спільних проєктах. Тут я не маю рецептів, як це зробити. Але, як приклад, ось такі молитви.
Не обов'язково, щоб це була спільна молитва, тому що не всі церкви можуть просто молитися разом, але свідчити. Оце я би підкреслював. Не тільки бути в дусі, в розумінні, але свідчити про це ще більше.
– Російська пропаганда активно просуває, зокрема на Заході, наративи про страшні репресії проти християнства в Україні. Як з цим боротися? Чи ваша церква докладає зусиль до пояснення того, що тут не забороняють християнство, нікому не забороняють молитися і таке інше?
– Тут я би підкреслив декілька аспектів. Перший аспект, що ми тут знаходимося в Європі.
Але в Європі люди і священники, і цивільні, і церковні люди звикли до дуже лагідної дипломатії, лагідних висловлювань. Нечасто ці висловлювання бувають радикальними. І тому, коли проблеми стосуються, наприклад, окупованих територій, ми не почуємо часто, щоб хтось в Європі або в інших країнах чи в Сполучених Штатах це підкреслював.
А Росія ж, яка почала війну, використовує свої аргументи для політичних і військових цілей більш активно.
І тоді, як наслідок, пропаганда перемагає. Агресивна пропаганда перемагає. І як з цим боротися, то тут вже не є так легко, тому що це як в житті.
Хтось набрехав про людину, сказав одне слово, а потім потрібно в десять разів більше працювати, щоб від цього захиститися. Я вважаю, що це те саме. Тут потрібно, щоб і дипломати, і посли про це доповідали, і щоб наші керівники чітко про це знали, і як на це відповідати.
І мас-медіа, і церковні лідери, і всі наші друзі. Тобто це має бути така спільна робота, яка не є легкою.
Саме тому я особисто вважаю, що дуже важливо, щоб в США було чим більше зв'язків, особистих зв'язків, між українськими релігійними діячами, і американськими, і в інших країнах теж, тому що йдеться не тільки про Сполучені Штати. Я бачив, як американські пастори приїжджали в Україну, вони самі потім розказували, як змінилось їхнє ставлення.
І я вважаю, що такі особисті контакти, вони дуже важливі. І в цьому сенсі я дуже радий, коли бачу, що делегації церков їздять, щоб спілкуватись і свідчити.
– Цей рік був дуже напруженим з точки зору дипломатії, з подачі президента США Дональда Трампа. І дуже важлива зустріч навесні, між ним та Володимиром Зеленським, відбулась саме у Ватикані. Зараз маємо чергову хвилю дипломатії, якою є роль Ватикану і місце у цих процесах? Як посередника, медіатора?
– Як ми помітили, Папа Лев у своїх висловлюваннях що підкреслює? Він підкреслює зокрема і Конституцію України. Це теж такий дипломатичний спосіб сказати, що треба ставити право на перше місце, а не силу.
Він підкреслює і Конституцію, і міжнародне право, і теж підкреслює роль Європи в цих перемовинах, тому що казав: як ми можемо мріяти про мир в Європі, коли Європа не є залученою. В цьому сенсі це його особисте ставлення, він входить в це питання інтенсивно. Чи це може принести результати?
Важко сказати. Як єпископ, як священник, як віруюча людина, я вважаю, що це не тільки слова, тому що завжди і Папа, і Церква, ми підкреслюємо ці слова молитвою. Тобто це ніколи не залишаєшся пустими словами.
Слова теж дуже важливі. Я вважаю, що для того, щоб досягнути результатів, треба працювати через контакти, через людей. В цьому сенсі, коли я спілкуюся з моїми керівниками у Ватикані, я вважаю, що в нас не вистачає такого людського зосередження, тому що коли ти працюєш по якомусь напрямку, недостатньо мати бажання, тому що там потрібні людські ресурси і час.
І я б вважав, що це є такий слабкий аспект нашої праці Святого Престолу. Але на теперішній момент, більше всього, Святий Престол зосереджується на гуманітарних аспектах, і коли президент Зеленський і інші посадовці зустрічаються з Папою і Ватиканом, то говорять про дітей, і про полонених, але більше не про військовополонених, тому що коли ми говоримо про військовополонених, ми не бачимо, щоб вони поверталися в Україну. Йдуть обміни, іде процес, але між українськими і російськими представниками.
Було би важливо чогось досягати стосовно цивільних в'язнів і заручників. Це дуже важка робота.
Тут є різні ініціативи. Я сподіваюся, що Святий Престол зможе допомогти хоч для спілкування по цим питанням, тому що саме спілкування не означає, що будуть досягнуті результати. Але це не означає, що не треба намагатися чогось робити в цьому напрямку.
І тут ці ініціативи продовжуються. Поки що я не бачу результатів, але сподіваюся, що ця робота продовжиться.
– Я би сподівався. Але Святий Престол постійно підкреслює важливість міжнародного права. Ніхто не має права починати війну, тому що придумав якісь аргументи.
Це така чітка позиція. Чи це реалістично, з такою позицією бути тепер майданчиком для перемовин? Я не вважаю, що це реалістично.
– Бо та сторона не захоче?
– Так. Через сам факт, що у Святого Престолу є така позиція, напевно, та сторона не дуже хоче обрати Святий Престол як майданчик. Це моє бачення.
– Здається, що Папа Лев більш акцентовано коментує і відгукується щодо російсько-української війни і менш узагальнено, ніж Папа Франциск. Чи це вірне враження?
– У мене теж те саме враження. І це нормально, тому що, якщо беремо Святий Престол, то це Папа, це голова церкви. Я можу бути тільки помічником, я можу пропонувати, але Святий Престол – це є Папа.
І звісно, особа, і характер, і ментальність мають великий вплив. І тут, я б сказав, просто різна ментальність. І це має вплив.
– Папа Римський лише одного разу був у незалежній Україні, 2001 рік, Іоанн Павло ІІ. Нещодавно в італійських медіа з'явилась інформація, що організаційний план його можливого візиту вже готовий, і сам папа коментував, що коли складуться умови, він був би радий відвідати Україну. Коли це може статися?
– Я особисто сподіваюся, що візит відбудеться. Я дуже сподіваюся на це. Я ще хотів би підкреслити те, що вже казав у попередніх інтерв'ю.
У 2022 році, коли йшла мова про Маріуполь, про захисників Маріуполя, був такий момент в травні. За декілька днів до того, коли захисники здалися в полон, була така ідея, щодо можливості евакуювати їх в якусь іншу країну. І коли я передав Папі Франциску інформацію про таку ідею, він відповів: якщо ця ідея реалістична, я приїду до Маріуполя за потреби.
Коли він бачив, що він може допомогти, дуже конкретно, він би приїхав. Тут теж, я вважаю, що це наша спільна робота і моя, і наших католицьких єпископів, і влади України, намагатися знайти конкретні проєкти, плани, ініціативи, щоб Папа знав, що його приїзд не є тільки символічним, але духовно стане важливим для українців, не тільки для віруючих, для всіх в Україні. Духовно і гуманітарно.
Я особисто вважаю, що на цьому напрямку треба тільки працювати, щоб це стало чітко. Але якщо до цих пір ми не отримали візиту Папи, це означає, що ще ми не закінчили такої роботи.
– Чи має весь російський народ понести відповідальність за агресію проти України, не лише ті, хто брав зброю і віддавав накази? Звісно, тут беремо моральний аспект.
– Морально, духовно, я вважаю, що ми всі відповідальні. Ми несемо відповідальність за те, кого обираємо на керівника держави. Звісно, ця відповідальність, вона більше, я би сказав, перед Богом. Тому що потім порахувати, скільки кожна людина мусить відповісти, це вже є важко.
Я вважаю, що треба бути обережними, щоб не звинувачувати всіх. Тому що я не думаю, що ті опитування, які проводяться в Росії, що там всі підтримують війну – я не думаю, що ці опитування відповідають дійсності.
Тому що які опитування можна провадити в такій ситуації? Вони не будуть відповідати реальності, тому люди залишаються заручниками ситуації. Але перед Богом така відповідальність залишається.
Тут я не маю легких рецептів, тому що я беру такий приклад духовний. Коли я намагаюся для себе розуміти, а як в час такої війни спілкуватися з агресорами, з тими, що пропагують війну, я згадую такий приклад, який давав святий Йоанн Золотоуст.
Він казав: коли ми маємо алкоголіка, то ми не будемо прямо казати йому: тепер я тобі пити не дам. Краще деколи взяти графін з водою, і туди крапельку вина, щоб пахнуло вином. І навіть занавіс опустити, щоб не було видно, що це вода: "та добре, бери своє вино".
І Йоанн Золотоуст, це великий святий для всіх християн, каже: деколи ми не здатні знайти такого прямого шляху до вилікування хворого. Тут потрібна величезна мудрість.
Я вважаю, що на цей момент необов'язково ми можемо досягти всього разом.
І справедливості, і покаяння. Тому що після Другої світової війни між поляками і німцями це покаяння прийшло через 20 років. Це може бути довгий процес, тривалий.
І коли ми тепер говоримо про справедливий мир, для мене справедливий мир означає справжній мир. Не окупація. Тому що деколи, якщо залишаємо просто слово "мир", тоді є люди, які використовують, маніпулюють цим словом.
Так, так, то здавайтесь, то буде мир. Це може бути тоді такий фальшивий мир. Тому до "миру" ми додаємо слово "справедливий".
Тобто мир, який більш-менш є подібним до досконалого меру. А чи зможемо досягти досконалого миру – це величезне питання. Я б сказав, це моя особиста думка, коли продовжується така агресивна війна, краще зупинити вогонь, щоб надати час і Україні, і всім партнерам подумати, а як рухатися тепер. Просто отримати більше часу.
– Власне Україна, українська влада весь час підкреслює, що ми готові до припинення вогню, хоч от зараз, якщо сторона агресора готова, ми готові на перемир'я в повітрі, на землі, на воді, під водою, загальне, будь-яке. Але в агресорів постійно 10 тисяч причин, чому цього не можна зробити і не треба.
– І Папа Лев, і Святий Престол, усі представники Святого Престолу підкреслюють, що будь-який шаг в бік миру, починаючи від зупинення вогню, буде дуже важливим.
– Українська Греко-католицька церква має квоту військових капеланів, якщо не помиляюсь, 137 людей. Не все на 100% заповнено, але більшість квоти. І є департамент військового капеланства, який організує підготовку капеланів.
Також Римська католицька церква має квоту в 14 капеланів, 10 чи 11 є на служінні. Ті що служать, я їх бачу, вони дуже раді. Є декілька проблем: не завжди вистачає бажаючих, а деколи бажаючі не мають можливості піти на таке служіння.
Це важке служіння, тому що для капелана це означає не бути тільки в безпечних ситуаціях, тому що потім побратими, якщо побачать, що ти тільки вибираєш для себе безпеку, а вони там на передовій, по-іншому будуть до тебе ставляться. Тобто капелани теж вважають, що важливо хоч в якийсь момент бути разом. Наприклад, капелани розказують, що протягом тижня чи двох тижнів там не можеш навіть рухатись.
Ти тільки молишся і сидиш десь в підвалі чи в окопах. То це стає таким служінням – просто бути там. І це теж дуже важливе служіння.
І Греко-католицька церква і Римо-католицька церква мають спеціальні курси і для цих штатних капеланів, і є ще велика кількість волонтерських капеланів. Тому що є велика кількість священиків, і монахинь-сестер, і цивільних, що бажають бути капеланами-волонтерами. Це не є те саме, як штатний капелан.
Вони вже не мають можливості бути на передовій. Але це теж допомога. Як приклад, в одній парафії спілкувався з таким священиком, що є настоятелем парафії, але є і волонтером-капеланом.
І він їздить з собакою ближче до фронту і відвідує поранених. І тоді, коли я питаюся: хто допомагає краще пораненим, чи ти, чи твоя собака? І він каже, моя собака. Тому що вона просто може підійти до пораненого, без слів, просто бути. І я питаю, скільки собака може працювати в день? Каже, три години, потім вона втомлена.
Тому що важко пораненому, ти словами не допоможеш. А от така тварина, яка приходить, з нею можна просто побути поряд. Деколи просто таке психологічне служіння, побути разом.
– А щодо допомоги українському суспільству, гуманітарної допомоги, можете розказати, які напрямки, які проекти церква реалізує впродовж цих майже чотирьох років великої війни?
– Було б складно про всі напрямки розказати, тому що їх є багато. Є ініціативи, деколи це ініціативи окремих людей, наприклад, є люди, які приводять ліки, або для лікарень різні засоби. Вони деколи співпрацюють з єпископами, з католицькими організаціями в Європі, Сполучених Штатах, і Південної Кореї.
І деколи я чую, що навіть одна людина може привезти допомоги на 70-80 мільйонів доларів за 2-3 роки. Це теж дуже потужна робота. Потім різні діецезії, єпархії, парафії, вони займаються конкретною допомогою і для цивільних, і для військових.
Це і їжа, вода, деколи автівки, одяг, або якісь приміщення, де можуть відпочити, або є такі вагончики для прання, для душу. Це теж служить і для військових, і для цивільних людей. І коли ми намагаємося мати загальну статистику, не є легко зрозуміти, скільки таких проєктів є, тому що є Карітас Україна, Карітас-Спес, є проєкти різних дієцезій, є проєкти монашеських згромаджень, є проєкти кардинала Краєвського, є особисті проекти різні.
За майже чотири роки повномаштабної війни десь на понад мільярд доларів було надано такої допомоги, що можна рахувати грошима. Не враховуючи приміщень, це переважно в західних регіонах, в Зарваниці, на Закарпатті, в Самбірській єпархії, у Львівській єпархії, там приймають переселенців, біженців.
Деколи ти не можеш цього порахувати грошима. Це просто гуманітарна допомога. Але все це, що можна порахувати грошима, я загальну таку суму назвав – це більш-менш мільярд доларів.
– Яка орієнтовна чисельність віруючих Католицької Церкви в Україні?
– В цьому році опитування показало, що вірян Української Греко-католицької церкви серед українців на підконтрольних територіях є приблизно 12%. Тобто це не величезна кількість, але це значна кількість. Римо-католиків є менше, приблизно відсоток.
І ще до цього треба додати ще Мукачівську греко-католицьку єпархію, яка юридично є окремою, вона прямо підпорядковується Святому Престолу. Це теж декілька сотень тисяч вірян. Тобто присутність католиків є значима в Україні.
– Минулого року предстоятель УГКЦ Блаженнійший Святослав в інтерв'ю нам розповідав, що між християнськими церквами триває діалог щодо подальшої синхронізації церковного календаря. За цей рік вдалося просунутись на цьому напрямку, головним чином, щодо єдиної дати Пасхи?
– Я не бачив тут конкретних результатів. І стан здоров'я Папи Франциска на початок року, і процес обрання нового Папи призупинили процес, і час був потрібен для Папи Лева, щоб увійти в це питання. Я б сказав, що роль Української Греко-католицької церкви є дуже активною в самому Святому престолі, тому що вони спілкуються, і Блаженнішій Святослав, в контакті з Блаженнійшим Епіфанієм, щоб мати бачення і проблем, і можливих рішень.
З того, що я зрозумів, це не є дуже легким. Було б недобре таке питання вирішити на папері. Або якось форсувати дуже сильно.
Ми про це розмовляли. Краще трішки більше часу для цього дати, щоб вирішити більш глибоко це питання.
– Ви точно знаєте загалом православну обрядовість, як у нас виглядають служби в церквах. Можливо, для непосвячених людей, які жодного разу не були в католицькому храмі, розповісте, чим відрізняється в загальних рисах, наприклад, служба, чи якісь обряди, які відрізняють нашу місцеву православну традицію, від західної?
– У Римо-католицькій церкві що ми бачимо? Люди заходять і сідають. Це така різниця, що в більшості греко-католицьких і православних храмів ми бачимо стоячих людей. А в Римо-католицьких – сидячих. І плюс є деякі моменти, що люди стоять на колінах. Тобто молитва на колінах – а потім сідають.
Сама літургія, якщо повсякденна, у Римській Католицькій церкві трішки коротша. Але не в час Пасхи. В час Пасхи вона навіть довше продовжується, ніж в східних обрядах. У нас співів менше.
Я навіть маю декількох друзів у європейських країнах, які кажуть, що вони дуже люблять візантійську літургію. Вони б обрали, якби мали можливість, греко-католицьку або православну. Тому що сама літургія, вона надає можливість більш інтенсивно проживати молитву.
Тут я б хотів поділитись своїм власним досвідом. Я дуже часто згадую мою першу молитву, серйозну молитву, не словами. Я до 15 років не молився, не ходив в церкву, тому що це був Радянський союз. Потім моя мама мені допомогла знайти віру.
Тоді була неділя, мені вже було 17 років, мої батьки були в Києві, бо моя мама приїхала на лікування. І одна жінка, з якою ми спілкувались, сказала: то ти можеш помолитись вдома.
А я подумав: а я вдома ніколи не молюсь. Я коли молюсь, іду в храм. І я подумав, ну добре, раз в житті, це не коштує багато. Я можу раз в житті помолитись вдома. Я помолюсь.
І я пам'ятаю, що я встав на коліна. Тому що я був впевнений, що можу молитися тільки на колінах.
Таке було розуміння. І я молився на вервиці. Це зайняло більш-менш 45 хвилин.
І це не було легко. Спочатку це було легко. Потім настав такий момент, що я вже почав очікувати, коли це закінчиться. Просто щоб закінчити. А потім я почув в самому кінці, що вже зрозумів, як спілкуватися з Богом. Тобто це зрозуміння, воно прийшло тільки після розпалювання серця.
Тут я хотів би підкреслити, що в час Різдва одне – ці ялинки, навіть літургійні обряди. Вони всі допомагають на молитві. Але потім важливо, щоб саме серце розпалювалося.
І щоб я знайшов мою особисту молитву, яку ніхто не зможе мені допомогти знайти. І я дуже вдячний Богові за ту молитву, в час якої я зрозумів, як мені особисто молитись. І от цього бажаю всім українцям в час Різдва.
Я вважаю, що така війна, вона не є просто війною, тому що вона носить багато маніпуляцій, включно з аспектами віри. Це така, я би сказав, диявольська маніпуляція. Щоб захиститися проти такої війни, не вистачає просто зброї, не вистачає просто політичних аспектів.
Декілька днів тому я чув, що казав один високопосадовець України: скільки Україна має союзників тепер? Відповідь – нуль.
Партнерів має, союзників – нуль. Тобто, якщо так реально подивитись, Україна сама, без справжніх союзників, як може захиститись? А тут я би дуже бажав, щоб побачити і президента, який запрошує всіх вірних, і з єврейських спільнот, і мусульманських, і християнських, тих, що вважають себе віруючими, щоб ми, всі разом, звернулися до Бога. Я вважаю, що немає іншого шляху до захисту. Це нереально.
– Я думаю, що ви задали важливе питання. Я вважаю, що не ведеться достатньо роботи, тому що багато людей, просто деколи читають щось, або отримують інформацію про церкву, не знаю, з яких там джерел – а краще спитатись у священника, який скаже, як є реально. І я, звісно, пам'ятаю, в Литві, я був певний час відповідальним за надання відповідей на інформаційному сайті дієцезії.
То більшість питань просто не мали сенсу. "Чи можна молитись так?" А навіщо такі питання? 90% таких питань не мають сенсу. То ми самі, нібито перед Богом, самі себе закриваємо різними перешкодами. То ці всі перешкоди нам не потрібні.
– Загалом православні можуть заходити і молитися в храми Римської католицької церкви? І навпаки?
– Католик може зайти в православний храм, навіть якщо нема католицького храму поруч, католики можуть йти в православний храм до причастя, якщо їм дадуть причастя. Стосовно православних, це часто залежить від правлячого архієрея. Є архієреї, які кажуть: якщо зайдете до католиків, тут нема проблем. Але є інші, що мають інше ставлення. Це треба вже спитатися у них.