"Відчуваєш біль – значить живий". Історія ветерана, який пройшов пекло під Кліщіївкою

Шлях до ЗСУ та особиста підготовка замість БЗВП

У перші дні повномасштабного вторгнення Олександр прийшов до військкомату, однак охочих стати на захист країни було так багато, що йому запропонували чекати, записавши номер телефону.

Згодом родина переїхала в область, щоб підтримати батьків і перевезти їх у безпечніше місце. У цей період Олександр разом із такими ж небайдужими хлопцями активно допомагав на місцях: долучався до волонтерської діяльності та підтримував військових у всьому, чим міг.

Після того, як ворога відтіснили від столиці, Олександр зрозумів: дзвінка з ТЦК досі немає, а чекати більше не хоче. Тож вирішив використати цей час на підготовку до майбутньої служби. Він обрав тактичний напрям підготовки, де здобував базові знання з військової справи.

"Почав вкладати в себе: у знання, досвід, постійні тренування. Я розумів, що поки маю роботу й можливість заробляти, можу самостійно забезпечити себе всім необхідним для навчання", – ділиться ветеран.

Регулярні виснажливі тренування й навчання тривали майже рік. Дзвінок із ТЦК пролунав лише у 2023 році: Олександра запросили для уточнення військово-облікових даних. На той момент він уже був добре підготовлений, тож за тиждень вирушив на укомплектування підрозділу.

"Я знав, як користуватися турнікетами та іншим спорядженням. Усвідомлював, що ці знання можуть урятувати і моє життя, і життя побратимів. Саме тому вважав таку підготовку інвестицією в себе", – розповідає ветеран.

Фото: Олександр Баталов (надані РБК-Україна співрозмовником)

Виїзд на Донбас і підготовка побратимів

Олександр розпочав службу 14 лютого 2023 року. Можливості обрати конкретний підрозділ тоді майже не було – рекрутингові платформи ще не працювали так, як сьогодні. Вибір фактично зводився до двох варіантів: ЗСУ або ТрО.

Укомплектування підрозділу затягнулося, тож Олександр вирішив не втрачати часу. Він звернувся до командира з пропозицією самостійно готувати побратимів.

"Я виганяв усіх на стадіон, групами по десять людей, щоб не привертати зайвої уваги", – згадує він.

Завдяки цим тренуванням ще до виїзду на полігон вдалося сформувати згуртовану й фізично підготовлену команду. Після завершення офіційного навчання, підрозділ отримав наказ вирушати на передову. Далі підрозділ вирушив на Донеччину. У найзапекліших боях вони провели більше двох місяців.

"Ти хочеш жити і тримаєшся за це". Порятунок побратима і поранення

Поранення, після якого життя Олександра змінилося назавжди, він отримав 19 липня. Того дня підрозділ отримав завдання штурмувати посадку й закріпитися на стратегічно важливій позиції.

"Висунулися, працювали гарно, жодних проблем. Ми придумали свою систему взаємодії, і все відбувалося злагоджено", – згадує ветеран.

Після цього почався ближній бій, до якого миттєво підключилася ворожа артилерія. Підрозділ виявили. Крізь гуркіт вибухів Олександр почув крик побратима з позивним "Loki": "Я 300!".

Боєць не міг накласти турнікет самостійно.

"Я підбіг і розумію, що там повна жесть – нижню кінцівку просто відсікло, ніби скальпелем", – ділиться Олександр.

Діяти довелося під обстрілом. За мить до цього Олександру перебило палець, але він навіть не зняв рукавичку, щоб той залишався зафіксованим. Перший турнікет зірвався через характер поранення, тож довелося миттєво накладати другий. Попри уражену артерію кровотечу вдалося зупинити. Переконавшись, що побратим живий, Олександр одразу повернувся в бій.

Коли закінчилися набої, він потягнувся до рюкзака по магазини й лише збирався підвестися. Пролунав вибух.

“Не розумію: чи я наступив, чи щось прилетіло. Я цього не очікував. Падаю”, – пригадує він момент підриву.

Навіть у цю мить спрацювала підготовка. Олександр знав, що міни майже ніколи не встановлюють поодинці. Він одразу крикнув побратимам, що підірвався, і наказав підходити максимально обережно.

Лише через кілька місяців він дізнався, що сталося насправді. Коли побратими дісталися до нього, то побачили: всього за кілька сантиметрів лежала ще одна потужна міна натискної дії.

“Казали: знаєш, якби ти почав рухатися руками чи завалився на бік – вона б спрацювала. Тоді евакуювати вже було б нікого", – говорить ветеран.

Фото: Олександр Баталов (надані РБК-Україна співрозмовником)

Під час евакуації підрозділу допомагали бійці Третьої штурмової бригади. Олександра відтягнули приблизно на 100 метрів – до вирви від 120-мм міни, яка стала тимчасовим укриттям. Та через щільний ворожий обстріл евакуаційна техніка годинами не могла дістатися до них.

"Ти шість із половиною годин чекаєш, коли тебе заберуть. Дикий обстріл. Що буде далі " ти не знаєш. Але хочеш жити й тримаєшся за це", – розповідає Олександр.

Увесь цей час він дотримувався одного правила – за будь-яку ціну не втрачати свідомість.

На запитання, що допомагало залишатися притомним, ветеран відповідає без вагань:

"Біль, мабуть, і тримав. Відчуваєш його — значить, живий. Через больовий шок трохи повертаєшся до тями. Фактично сам себе витягував".

"Лежати я не буду": реанімація та усвідомлення нового життя

Наближення гусеничної техніки несло порятунок.

"Це був найкращий звук у житті. Чуєш гусеницю – розумієш, що це свої", – згадує ветеран.

У першому шпиталі медики миттєво стабілізували стан Олександра й почали готувати його до операції. Він встиг повідомити все, що було важливо для лікарів: час і характер поранення, групу крові та іншу необхідну інформацію.

До тями Олександр прийшов уже в кареті швидкої допомоги. Зберегти ногу не вдалося. Через 6,5 години очікування на евакуацію медикам довелося виконати ампутацію.

У реанімації він пробув два дні – лікарі чекали, чи запрацюють нирки, які не хотіли запускатись через важкий травматичний шок. Навіть у такому стані Олександр дивував персонал. До поранення він мав чудову фізичну форму – 90 кілограмів м'язів.

"Медсестри підходили й казали, що не знають, як його підняти, щоб змінити пеленку яка в крові. Та я сам піднявся на здорову ногу, щоб було простіше змінити", – сміється Олександр.

Першою думкою Олександра після ампутації було: "Я лежати не буду". Саме це внутрішнє рішення згодом визначило його ставлення до реабілітації, відновлення й життя після поранення.

Фото: Олександр Баталов (надані РБК-Україна співрозмовником)

Опинявся на полі бою, варто було заплющити очі

Період після операцій перетворився на справжнє випробування: Олександр стрімко втрачав вагу, скинувши щонайменше 20 кілограм.

Оцінивши свій стан, він вже з першого тижня почав працювати з психологом, зрозумівши, що самотужки не витягне. Жахіття війни наздоганяли його не у снах – він переживав їх наяву. Через це він не міг спати майже два місяці. Щойно заплющував очі – мозок, як машина часу, миттєво повертав його в той самий бій.

Єдиним порятунком стала терапія за методом ЕМДР (десенсибілізація та переробка рухом очей та інші методики, які набирають популярність у світі та в Україні – ред.). Щоправда, класичний підхід потребував рухів руками чи ногами, які в Олександра були понівечені та "заблоковані" гіпсом.

"Мені не було чим це зробити. Та там є таке, що можна очима взагалі робити рухи, а можна тільки сідниці просто стискати, і воно також буде працювати. І ми так і робили. Тобто навіть в цьому стані все одно ти знаходиш способи", – ділиться ветеран.

Ця терапія, звісно, не стирає минуле, але допомагає мозку "перетравити" застряглу інформацію, по камінчику звільняючи простір для нормальних думок та емоцій.

Водночас Олександр застерігає поранених від пошуку психологічної опори виключно в побратимах, адже це часто веде до важкої ретравматизації. Коли хлопці з його виходу приїздили й починали в деталях переповідати спецоперацію, Олександр знову занурювався в той самий хаос, тому переконаний: пропрацьовувати такі речі треба лише зі спеціалістами.

Палату Олександра штурмували друзі. Це було водночас і важко, і надзвичайно цінно.

"Після наркозу тобі ще треба зібратися, а тут уже хтось заходить — і ти мусиш усміхнутися. Але саме це дуже витягувало: люди ніби повертали тебе до життя. Медсестри в госпіталі сміялися, що хто б не йшов коридором — це точно до Сані", – згадує він.

Сама ж реабілітація розпочалася не в профільному центрі, а ще в реанімації Дніпра, коли він твердо вирішив рухатися, а не страждати. Щойно лікар дозволив сідати чи ставати вертикально, він одразу почав підніматися та намагатися робити щось самостійно.

Спершу просто виїжджав на кріслі колісному на вулицю, щоб подивитися на людей – бодай на дві хвилини, бо на більше часу не ставало сил від знесилення після постійних операцій.

Фото: Олександр Баталов (надані РБК-Україна співрозмовником)

"Якщо приїхати страждати, то реабілітації не буде". Про щастя стояти на двох ногах

Після госпіталю Олександра направили до реабілітаційного центру RECOVERY. Він провів там три з половиною місяці, адже мав чітку позицію: якщо приїхати сюди просто страждати й нічого не робити – реабілітації не буде. А я знав чого я хочу і що моє завдання – стати на дві ноги.

Головним стимулом був майбутній протез. Олександр очікував, що це буде швидко, проте протезист на першому візиті сказав: "Ми тебе не запротезуємо. У тебе не нога, а хінкалі – забагато зайвої шкіри".

Тому потрібно робити пластику ноги , щоб в подальшому не було запалення в цих ділянках. Довелося знову лягти на операційний стіл. За три тижні все загоїлося, і протезисти дали зелене світло. Від моменту поранення до хвилини, коли Олександр уперше знову зміг стати на дві ноги, минуло майже п'ять місяців.

"Переносиш вагу на другу ногу, і вона стоїть. Таке щастя! Ти розумієш, що буде важко, але саме відчуття, що можеш встати, – неймовірне. Воно дає стільки впевненості", – ділиться ветеран.

Багато людей думає, що протез – це про комфорт. Але комфортного протезування не існує, це просто повернення можливостей, впевнений він.

Держава та фонди повністю покрили лікування та пластику, а от сума на протезування Олександра не влаштувала – за ці гроші пропонували звичайну гідравліку, на якій легко впасти.

"Я сказав одразу, що на гідравліці ходити не буду. І ми доплатили кошти на інший , новітній протез", – згадує ветеран.

Згодом Олександру поставили надсучасний електронний колінний вузол Genium X3 вартістю понад 70 тисяч євро. Він надійний і не боїться води, має більшу автономність роботи і функціональність але має специфіку – більшу вагу:

"Уся конструкція важить десь 6,5 кілограм, а кукса у мене всього 22 сантиметри. І ця маленька ніжка тягає величезний важіль. Ти постійно гуляєш, ніби з гантелею на нозі. Цілий день качаєш м'язи. Фізично потягнути таку вагу може далеко не кожен".

Реабілітація закінчилася екстрено: поруч з центром прилетіла російська ракета. Вибуховою хвилею повідкривало вікна, пацієнтів евакуювали. Оскільки протез Олександр уже мав, він одразу виписався. Так розпочався його новий шлях – амбасадорська діяльність та міжнародні виступи у Мюнхені й Вашингтоні.

Фото: Олександр Баталов (надані РБК-Україна співрозмовником)

Вершина в США, нова посада та руйнування стереотипів

Міжнародні виступи допомогли Олександру усвідомити, що власна історія може впливати на інших і ставати поштовхом до змін. Невдовзі він подав заявку до Фундації "Анконкард" на участь у програмі адаптивного спорту в США. Після відбору, який проводила засновниця Фундації Олена Вишневецька, Олександра включили до складу групи.

Американський центр адаптивного спорту повністю змінив його сприйняття можливостей людини після поранення. Тамтешній підхід вражав: незалежно від характеру травми людина отримує доступ до будь-якої активності, а фахівці адаптують обладнання й умови під її потреби. Команда випробувала десятки видів спорту – від спеціалізованих велосипедів до скелелазіння.

Саме скелелазіння стало для Олександра переломним моментом. Маючи дві руки й одну ногу, він дістався вершини. Коли пожартував, що це була найлегша траса, інструктор відповів: "Насправді це була найскладніша". Саме тоді він остаточно повірив: після поранення немає нічого неможливого.

Повернувшись в Україну, Олександр очолив Фундацію "Анконкард" і став її директором.

"Ветеранам потрібна впевненість, що їх не кинуть і що поруч будуть люди, які самі пройшли цей шлях", – говорить він.

Сьогодні Олександр розвиває проєкти Фундації, спрямовані на підтримку ветеранів через адаптивний спорт та професійну перекваліфікацію. Найбільшою цінністю своєї роботи він вважає можливість руйнувати стереотипи. Саме можливість змінювати життя побратимів Олександр називає своєю головною місією.

Фото: Олександр Баталов (надані РБК-Україна співрозмовником)

Адаптивний спорт та більше 200 заявок на 25 місць

Сьогодні Фундація активно масштабує американський досвід. У червні в одному з регіонів України ми організували спеціальний табір для ветеранів. Його мета – дати людям можливість побути на природі, поспілкуватися та через адаптивний спорт знову відчути свої сили.

"Мене свого часу спорт дуже сильно зарядив, коли я спробував гольф, баскетбол та інші активності", – розповідає Олександр.

У планах Фундації — створити власну базу для відновлення ветеранів, зокрема облаштувати власний глемпінг для проведення програм адаптивного спорту та реабілітації.

Анонс червневого табору викликав шалений ажіотаж – організатори отримали більше 200 заявок, але прийняти змогли лише 25 людей. Усі витрати повністю покриває фонд за підтримки українського бізнесу, тож для учасників перебування є безоплатним.

Через обмежену кількість місць команді довелося запровадити ретельний відбір – як фізичний, так і психологічний. Адже це не відпочинок у гамаках, а насичена програма активностей: плавання, каякінг, скелелазіння, велоспорт та інші дисципліни.

"Ми бачимо, що є люди, які ще не готові. Інколи минає три роки після поранення, а ветеран під час розмови починає плакати. У таких випадках ми насамперед рекомендуємо звернутися до перевірених психологів", – ділиться директор Фундації.

На думку Олександра, ветерани, які отримали поранення кілька років тому, не завжди мають достатній доступ до якісних програм відновлення. Саме тому Фундація розвиває проєкти, покликані показати, якою може бути комплексна реабілітація через адаптивний спорт – із професійним супроводом, спільнотою та індивідуальним підходом до кожного учасника.

Фундація прагне створювати аналогічні умови в Україні, які мають ветерани у США. Для червневого табору команда провела ретельний відбір не лише учасників, а й тренерів. Залучили тільки тих сертифікованих фахівців, які вже мають досвід і чітко знають, як і з ким вони працюють.

Американські стандарти Олександр детально вивчив під час військових змагань Air Force and Marine Corps в Каліфорнії.

"Там усе по адаптивному спорту функціонує відразу справді адаптивно. Ти приїжджаєш, і з вулиці всередину немає жодного бордюру. Все зроблене під людину на кріслі колісному чи протезі, а повага до військових – просто неймовірна", – згадує він.

Українська збірна з 13 ветеранів виступила там тріумфально, виборовши 43 медалі. Попри те, що українці раніше ніколи не займала перших місць у групових дисциплінах, цього разу наші хлопці взяли золото у волейболі сидячи, срібло у регбі на кріслах колісних та четверте місце в баскетболі.

Як жити далі після втрат побратимів та тяжких поранень

Часто ветерани, які пережили тяжкі бої і втрати, не можуть буквально жити далі – не фізично, а з психологічної точки зору. Олександр підкреслює: важливо усвідомити, що загиблих побратимів не повернути, а хід того бою вже не змінити. Але ми можемо змінити те, як ми житимемо далі.

Перший крок, який він радить – прийняти зміни у своєму тілі та психіці. Поки цього немає, людина приречена на виснажливий конфлікт із собою. Коли поруч немає того, хто підкаже шлях, найкращими ліками стає адаптивний табір. Там ветеран бачить побратима зі складнішими травмами або який живе на повну, і запитує себе: "А що можу я?".

Як це не дивно звучить, каже Олександр, багатьох ветеранів травма парадоксально масштабувала, відкривши без перебільшення вікно можливостей. Він переконаний: якщо людина прагне змін, вона шукатиме їх, а не закриватиметься від світу.

Окрім таборів, Фундація "Анконкард" розвиває інші проєкти. Зокрема, на курсах із гуманітарного розмінування навчаються сімʼї ветеранів та ветеранок.

Сьогодні фонд намагається переносити всі активності з-за кордону в Україну, щоб уникнути важкої логістики та адаптації поранених. Отримуючи фідбек від бійців, Фундація виходить на комунікацію з міністерствами й реально змінює застарілу державну систему.

"Хтось хоче здобути нову професію, хтось – спробувати адаптивний спорт. Ми допомагаємо кожному знайти свій шлях. Але найцінніше – це спільнота, де не потрібно нічого пояснювати, бо всі пройшли через схожий досвід", – каже Олександр.

Саме в такому безпечному середовищі людина починає вірити, що може змінити своє життя.

"Я вже не раз бачив, як люди знаходили тут себе й ставали справжньою опорою одне для одного. Зрештою все залежить від самої людини. Головне – обрати життя і жити його", – підсумовує він.