"Україна мені рідніша за Індію". Історія іноземця, який ставить на ноги захисників

Для Нагендера Парашара з Індії Україна стала другим домом більше 30 років тому. Він відкрив виробництво протезів і центри "Без обмежень", де допомагає стати на ноги тим, хто втратив кінцівки – і захисникам-ветеранам, і цивільним. І сам вже давно є патріотом України.

В інтерв’ю РБК-Україна засновник компанії Нагендер Парашар розповів про адаптацію до України в 90-х, унікальні колінні вузли власної розробки, міфи про іноземних заробітчан та перспективи для міжнародного бізнесу в Україні після війни.

"Україна рідніша за Індію". Про переїзд і звикання до нової країни

У жовтні 1991 року на перон вокзалу в Києві зійшов 17-річний юнак з Індії, Нагендер Парашар. На той момент Україна буквально недавно проголосила незалежність. В самій Індії про Україну тоді практично не чули. Для багатьох весь Радянський Союз асоціювався з Росією, і Нагендер до кінця навіть не усвідомлював, куди їде.

"Насправді я тоді цього не вирішував, – згадує Нагендер Парашар. – Була людина, яка працювала в Індії тоді з Радянським Союзом і з Росією. Тоді багато хто в Індії думав "СРСР це "Russia". І ніхто не розумів, де та Russia починається, да закінчується. І тоді були знайомі, які сказали: приїзди, буде все нормально, будеш тут вчитись, отримаєш тут диплом, освіту. Уже в кінці перед поїздкою я дізнався, що я їду в Київ. Але я не знав, де Київ".

Хлопець прилетів 12 жовтня 1991 року спочатку в Москву, а вже звідти поїздом добрався до Києва, вступив до авіаційного університету.

Спершу в Києві і в Україні йому незвичне було все. Кілька днів він з іншими студентами ночували в поліклініці – чомусь їх поселили саме туди. Тоді ж у них було й перше знайомство з українською їжею.

"Ми вперше спробували гречку, котлети. Борщ, свекольник, салатики різні, які ми в житті не їли до того. Нам дуже сподобалося вершкове масло. Купували його прямо кілограмами, товстим шаром його намазували на батон. О другій ночі в магазині біля гуртожитку якраз привозили продукти, ми ж не спали і прямо о 2 годині ночі ходили туди, брали хліб чорний український, батон. Чорний такий смачний, такий, знаєте... Це був такий час, всі його схоже зараз згадують", – каже він.

Фото: Нагендер Парашар живе в Україні більше 30 років (надане спікером)

Звісно, був і мовний бар'єр, а треба було якось спілкуватися з оточуючими. В перший рік навчання був спершу адаптаційний курс, де навчали мові, також вивчали базові предмети, які будуть потім потрібні в навчанні далі.

"По-перше, тоді взагалі російською мовою всі говорили. Російська мова була, і перший рік це підготовка в університеті. Російська мова, математика, інформатика, фізика. Це тільки потім через роки стало більше української", – згадує співрозмовник.

Минав час. Нагендер адаптувався до тутешнього життя і з часом почав сприймати Україну як свій справжній дім.

"Україна для мене навіть рідніший дім, ніж Індія. Адже саме тут я провів більшу частину свого життя", – каже Нагендер.

"Був молодий, не сильно боявся". Український менталітет та досвід 90-х

На питання про те, чи стикався він тоді ще студентом з проявами расизму, згадує той час все одно як досить спокійний. Ходити по вулицях Києва, каже Нагендер, він в ті непрості часи не боявся.

"Тоді бували перевірки документів, бувало, на побутовому рівні інколи питали: "Чого ви сюди всі їдете?". Ну так, траплялися поодинокі випадки, хтось міг сказати: "О, давай поб'ємося". Але я відповідав: "Ні". Я був молодий, не сильно боявся. Могли, звісно, і здачу дати, але кому воно треба? Я ніколи не забуваю, хто я є. Головне, що це були абсолютно поодинокі, не масові випадки. В Україні ніколи не було масового расизму", – наголошує він.

Нагендер каже, що і в цьому плані українці в цілому дуже й дуже помітно відрізняються від росіян, і менталітети у нас все ж різні.

"Ось тих рухів, які були в 90-х Росії – скінхеди і так далі – в Україні було дуже мало, навіть мізерно. Тому що тут культура все-таки вища та зовсім інша, ніж у Росії. Менталітет інший. А якщо порівнювати культуру Індії та України – Індія, звісно, дуже різна. Але спільне те, що в усьому світі є просто люди. Є порядні люди, які вміють любити, поважати і чинити правильно. А є непорядні", – вважає Нагендер.

На його думку, українці більш організовані, більш порядні, в побуті акуратніші.

"Дивіться, працює проста закономірність: де погані дороги – там зазвичай нижча загальна порядність і дисципліна в країні. Де класні дороги – там ти не вирішиш питання "просто так". Там треба працювати і все робити виключно за правилами. Тому просто подивіться на дороги в Україні, і ви зрозумієте, яке тут суспільство", – каже підприємець.

"Тобто в Україні дороги не такі вже й погані?", – запитую.

"Звісно. В Індії дороги бувають значно гірші! Хоча багато хто в Україні думає, що гірше, ніж у нас, уже ніде немає".

Фото: Наґендер мріяв допомагати людям не відчувати обмежень після ампутацій (надане спікером)

"Хочу, щоб люди зрозуміли: можна жити і забути, що ти на протезі"

Нагендер Парашар живе в Україні вже 35 років. В Києві він став розвивати власну справу. Також створив тут родину, а зараз у центрі "Без обмежень" працює його донька, а до процесів на виробництві протезів Нагендер активно залучає свого сина.

Те, що іноземець обрав для себе саме таку специфічну й складну галузь, як протезування, не було випадковістю. За цим рішенням стоїть глибока особиста трагедія двох поколінь його родини.

"Як так склалося, що обрав для себе галузь саме протезування? У моїх дідусів – маминого батька і батькового батька – були ампутації, – розповідає Нагендер. – Татів батько помер у 1970 році: він впав, через що отримав тяжкий перелом, йому провели ампутацію, але він так і не вийшов із шоку й невдовзі помер. У маминого батька у 2000-х роках був цукровий діабет, теж ампутація, і він також не витримав і помер у лікарні", – пояснює він вибір своєї діяльності.

Саме ці родинні втрати зрештою сформували головну справу життя Нагендера в Україні. Він хотів зробити все, щоб інші люди після ампутацій отримували шанс на повноцінне життя.

"Я зрозумів, що моя місія – докладати зусиль, щоб люди зрозуміли: життя після ампутації не закінчується. Що можна впевнено жити і забути, що ти на протезі. Просто отримати місце в суспільстві, яке приносить користь і собі, і державі. І не залежати ні від кого", – пояснює він.

Він став розвивати цю галузь, довгий час він працював із закордонними постачальниками комплектуючих для протезів, але згодом зрозумів, що їхня якість не відповідає високим вимогам. Тож у 2014 році, коли Росія розпочала війну проти України, Нагендер з командою прийняли рішення створювати все самотужки.

Сьогодні його центр "Без обмежень" – це вже велика мережа. Філії компанії працюють у різних куточках України: у Львові, Ковелі, Вінниці, Чернігові, Дніпрі, Кривому Розі, Запоріжжі та Одесі. Керувати таким масштабом під час війни – серйозний виклик, але Нагендер каже, що все тримається на людях.

"Як встигати? Тут головне, що у нас є команда, і ця команда – це частина також моєї особистості, – ділиться він. – Це люди, яким я довіряю, які роблять свою роботу професійно, всі працюють на результат і заради тих хлопців і дівчат, які обороняють нас".

В компанії зараз працює близько 120 людей. Нагендер зізнається: працювати з українцями йому надзвичайно легко й комфортно.

"Працювати з українцями добре, я тут уже зі студентських років, то навіть в Індії працювати важче, ніж тут", – каже Нагендер.

В Індії у Нагендера також є бізнес – там компанія виробляє частину комплектуючих. Проте найбільш складні й технологічні деталі створюють саме в Україні.

У компанії є власна новітня розробка – колінні вузли, які покликані принципово змінити якість життя людей. Людське коліно – дуже складна анатомічна структура, яка під час ходьби постійно амортизує, повертається під мікрокутами, утримує баланс усього тіла та миттєво реагує на зміну поверхні. Якщо штучний колінний вузол не встигає підлаштуватися під крок, людина миттєво втрачає рівновагу.

"Я стикався з тим, що на протезах вище колін люди падають. Я дуже хотів вирішити це питання, і нам це врешті вдалося. І зараз є люди, які використовують наші розробки, і які підтверджують, що вони жодного разу не падали. Кілька місяців тому нам вдалося завершити процес шліфовки цієї технології, ми цьому дуже раді. Бо тепер і такі люди отримали можливість повноцінного життя", – ділиться Нагендер Парашар.

Фото: український захисник Руслан "Давід" Сербов (надане спікером)

Захисник Маріуполя та "Азовсталі" в центрі "Без обмежень"

Протез потребує постійного догляду, адже тіло людини змінюється. Через активність, зміну ваги чи навіть погоду – коли надворі спека або холод – кукса може худнути або набрякати, тому гильзу протеза доводиться іноді “підганяти чи змінювати.

В Україні як ветерани, так і цивільні можуть отримати якісні протези для активного життя та обслуговувати їх повністю безкоштовно. Державна програма повністю покриває всі витрати: пацієнтам безкоштовно мають дати два протези, забезпечують їхній ремонт, підгонку майстрами, а також планово замінюють самі вироби на нові раз на кілька років.

Серед ветеранів, які цього дня прийшли в центр "Без обмежень", – відомий український захисник Руслан "Давід" Сербов. Він став одним із тих добровольців, які навесні 2022 року згодилися на відчайдушну й наднебезпечну місію – вирушити на допомогу заблокованому гарнізону Маріуполя на гвинтокрилах.

"Поранення отримав ще в 2022–му році. Я один із 72 бійців, котрі прилетіли в оточений Маріуполь, – згадує Руслан в розмові з РБК-Україна. – Я прилетів останнім гвинтокрилом, 5 квітня. А поранення отримав 15 травня. Вже на околиці "Азовсталі" бої були, і дуже серйозні. І вже в час евакуації важко поранило: танкова ракета влучила в ногу. Просто відрізала і далі полетіла".

Першу допомогу Руслану надали побратими в цехах заводу, де військові медики розгорнули імпровізований госпіталь у процедурних приміщеннях. Сталося це в той самий час, коли вирішувалася доля захисників Маріуполя.

"Мені надали першу допомогу, і в цей день якраз – 15–16 травня – це ж були домовленості про вихід у полон, про те, що гарнізон задля збереження життів виходить. Я якраз у цю ніч, о 2 годині ночі, отримав поранення. А потім 29 червня був обмін – міняли важкопоранених, і мене якраз тоді поміняли", – згадує він.

Після повернення з полону Руслан пройшов довгий шлях лікування в українських шпиталях, бо через відсутність належної медичної допомоги в полоні стан ноги погіршився.

"Я ще місяць-два в лікарні полежав, тому що там не було антибіотиків. Тобто у мене був гангренозний стан, коли нога гниє. Уже тут багато операцій було, підрізали кілька разів. Але нормально все зробили, і в кінці серпня 2022 року я вже протезувався.

Від моменту першого протезування минуло чотири роки, і за цей час Руслан не просто повернувся до активного життя, а й почав тренувати інших – як цивільних, так і військових.

Він до цього дуже активно займався спортом, тому після ампутації фактично реабілітував себе сам. Тренується постійно, бере участь у змаганнях. Недавно брав участь у турнірі із джиу-джитсу. Також написав дві автобіографічні книги про пережите на Азовсталі. Третя книга буде вже художньою.

Свій перший протез Руслан отримав саме в центрі "Без обмежень" і відтоді постійно приходить сюди на обслуговування. Захисник наголошує, що державна програма забезпечує повну безкоштовність таких послуг.

Фото: протези треба періодично обслуговувати (надане спікером)

"З самого початку тут обслуговувався. Мені тут зручно, тут хороші майстри. Підхід такий людський, нормальне відношення. Приходиш – як до себе вдома. Ні копійки за весь час не платив, та й ніхто не платить. В основному всі кажуть, що збирають собі на протез, але в Україні програма протезування повністю безкоштовна – і для військових, і для цивільних. Офіційно просто подаєш документи через ЦНАП чи соцзахист – і все, все отримуєш", – зазначає він.

"Мільйони заробітчан в Україні – це чиста маніпуляція"

Сьогодні в Україні дедалі частіше лунають думки про залучення іноземної робочої сили. Телеграм-канали писали про нібито тисячі заробітчан з Пакистану та Індії, які приїхали в Україну. Але в більшості випадків виявлялося, що йдеться про буквально одиничні випадки.

Нагендер Парашар переконаний: Україна психологічно не готова до масового приїзду заробітчан.

"Ні, суспільство не готове. Давайте спочатку зробимо зріз суспільної думки. Можна, звісно, привезти людей, а чи буде це для них безпечно? Якщо ми говоримо про рівень заробітної плати, то в Україні він далеко не такий високий, як в Ізраїлі чи країнах Західної Європи та Америки. Ті суспільства давно готові, вони так живуть роками, і там ніхто не тикає пальцем на іноземця. Тому перед тим, як запрошувати людей, треба дуже добре подумати і підготувати самих людей в Україні", – каже він.

Нагендер впевнений, що більшість заробітчан за українськими зарплатами сюди не поїде. А якість навичок тих, хто врешті поїде, може бути дуже сумнівною. Він наводить приклад із дефіцитними зараз робочими спеціальностями.

"Ось, в Україні гостро потрібні зварювальники. Яку зарплату ми можемо їм дати? Ну, десь тисячу доларів. Кваліфікований, класний фахівець таку саму тисячу доларів заробить і в себе вдома, в Індії. То навіщо кудись їхати? Там у нього родина, діти. Там над головою не літають дрони. Розумієте? І там суспільство не буде дивитися на нього як на якогось "не такого". Він просто у себе вдома", – каже він.

Тут підприємець ділиться і власним досвідом:

"У мене тут є друзі, які мене люблять. Але є й люди, які реагують інакше. Тобто навіть для такої людини, як я, це не на сто відсотків легко. А тепер уявіть того працівника, який приїде, взагалі не знаючи мови".

Фото: у центрі "Без обмежень" виготовляють та допомагають підібрати протези (надане спікером)

"Шукають дві людини у Франківську і десять у Києві"

Чутки про нібито масове залучення мігрантів Нагендер різко критикує, вважаючи озвучені цифри абсурдними.

"Ось, кажуть, що вже приїжджають. Ви цікавилися, скільки їх насправді? Ну, може, людей 100 на всю Україну. Ніяких мільйонів немає! Тому всі ці розмови – чиста маніпуляція. Шукають дві людини в Івано-Франківську, десять людей у Києві... Та, чесно кажучи, може, навіть і тих немає".

На питання про те, кому вигідно спекулювати на цій темі, Нагендер каже: основа в тому, що саме суспільство не готове, і цим користуються "диванні експерти", які просто ненавидять всіх підряд – і Зеленського, і владу, і іноземців.

"От я дивлюся деякі телеграм-канали. Вони показують когось у центрі на Хрещатику і просто розганяють паніку навколо будь-чого. Одні пишуть: "От, понаїхали індуси", а інші їм відповідають: "Так вам і треба". Я не знаю, що то був за конкретний випадок на одному з відео, але, наскільки відомо, то взагалі був не індус. Треба сприймати всю цю інформацію критично і не вестися на маніпуляції", – закликає він.

Сприйняття України в Індії та перспективі для бізнесу

В Індії суспільство не завжди чітко розуміє причини та суть російської агресії проти України, вважає Нагендер Парашар. Інфополе там специфічне, а ще на нього весь час намагається вплинути Росія.

"В Індії ставляться до України по-різному, – каже він, – Багато хто думає, ось, мовляв, це питання в керівництві України: "І Зеленський не поступається, і Путін не поступається". Але я намагаюся всім пояснювати простими аналогіями: ось до вас увірвалися, напали на вас, забрали, скажімо, сотню кілометрів землі. Ви це просто так віддасте? Скажете – ну нехай забирають, все добре! Ні, так не буде. Потім у вас заберуть ще сто кілометрів. Ви віддасте? Ні".

Нагендер переконаний, що будь-які територіальні компроміси з агресором лише підірвуть міжнародне право, а ключ до завершення бойових дій лежить виключно в Москві.

"Якщо погодитися на те, щоб вийти з територій, це значить узаконити все, що вони злочинним шляхом захопили. А якщо одна людина в Кремлі скаже "досить", то війна в Україні закінчиться в одну секунду", – вважає він.

Нагендер активно долучається до дипломатичних та економічних ініціатив. Він став своєрідним амбасадором українських технологій та інвестиційного потенціалу для індійського бізнесу, беручи участь у заходах, які організовує дипломатичне представництво.

Фото: протези в центрі "Без обмежень" (надане спікером)

"Посольство України в Індії робить різноманітні події, і я як адвокат України виступаю на них, – розповідає Нагендер. – Переважно мова йде про події інвестиційного характеру, і я розповідаю про цифровізацію, про "Дію", про те, що багато процесів у країні стали набагато зручнішими".

Навіть у складні часи воєнного стану він закликає індійських підприємців будувати зв'язки з українським ринком уже зараз, не чекаючи безпекових змін, адже це закладає фундамент для майбутньої співпраці.

"Я кажу їм, що тут дуже класний інвесторський клімат, держава допомагає, посольство є. І коли війна закінчиться, то в правильний момент у вас уже будуть тут партнери, ви будете мати тут налагоджені процеси, і ваш бізнес буде успішним", – каже він.