Свобода слова в Україні: бізнес, місія чи радянські звички?
Фундаментальною цінністю демократичного цивілізованого світу є свобода людини. Одним із різновидів цієї свободи є свобода слова. Це прописні істини для демократій, але Україна на цьому шляху робить лише свої перші кроки. Бо що таке 35 років незалежності країни порівняно зі століттями побудови західної цивілізації? Про місію незалежних медіа, виклики для свободи слова в умовах війни та трансформацію українського інформаційного ринку в колонці розповідає заступник генерального директора РБК-Україна Володимир Куренной.
Сьогодні Україна обрала свій шлях і будує ліберальну, правову, демократичну державу, йде до європейської інтеграції. Ба більше, сьогодні українці зі зброєю в руках боронять цінності свободи та свою незалежність.
Зокрема й тому, що не хочуть бути Росією, жити як у Росії, бути мовчазними гвинтиками великої, страшної та агресивної держави-орди.
Ми не можемо сказати, що вже побудували ефективну систему свободи слова. Так, є певні проблеми. Тим паче у воєнний час, коли на законну військову цензуру накладається самоцензура авторів, змушених проходити між Сциллою та Харибдою.
Сциллою – сказати правду й створити сенсаційну новину, та Харибдою – бажанням не нашкодити своєму війську, своїм захисникам, своїй державі, яка воює з агресором. Ця складна колізія завжди існує під час війни. Той, хто це заперечує, – сліпець або лукавить.
Але навіть у таких умовах завдання зберегти базову цінність – свободу слова – завжди актуальне. Суспільство вільних людей хоче і має на це конституційне, а насправді природне від народження право – на свободу слова. Єдине питання – як цим користуватися.
І тут уже все залежить від зрілості суспільства, від його дорослості та відповідальності. Зараз, буквально на марші, ми починаємо розуміти ці істини, відрізняти бажання хайпу від справжньої свободи слова.
За яких умов свобода слова може функціонувати ефективно?
Відповідь дуже проста: за умови, що "агенти" свободи слова, тобто засоби масової інформації та медіа, є незалежними. Незалежними від кого?
Насамперед, від влади. А також від політиків та інших інституцій, які хочуть впливати на суспільство не заради інформування, а з якихось інших мотивів.
Тоді поставимо ще одне питання: як медіа можуть бути незалежними? І тут немає нічого складного – медіа будуть незалежними тоді, коли стануть прибутковими, коли залежатимуть тільки від читача чи слухача.
Безпосередньо або через рекламодавців. Іншого рецепта не існує. Все інше – лукавство. Бо хто платить, той і замовляє музику.
У нас поки що недосконала правова база існування інформаційного ринку. Немає законодавчих норм щодо взаємодії засновників із творцями, тобто авторами. Є питання і щодо авторського права.
Існують проблеми у тлумаченні деяких норм щодо інформації як такої. Рано чи пізно законодавець зробить свою роботу. Бо суспільство цього хоче і буде вимагати.
Відповідальність медіаспільноти
Але чи тільки законодавці й політики винні у проблемах? Відповідь – ні. Частину відповідальності повинні взяти на себе медіа, журналісти, редактори та видавці. Бо, як показує практика, деякі учасники ринку досі живуть у старих парадигмах і кліше.
Зручно писати те і так, як вам диктує олігарх-власник, який сплачує зарплату та використовує своє ЗМІ для досягнення бізнесових цілей чи впливу на владу та її рішення.
Так само виглядає ситуація і з тими, хто звик жити виключно за рахунок грантів якихось інституцій – українських чи міжнародних. Вони не заробляють, бо гроші на зарплату будуть у будь-якому разі –конкурентоспроможний ти чи ні. Хтось їх дістане з "тумбочки" і дасть у конверті або ж навіть "по-білому".
У таких умовах в Україні де-факто склалася медійна система, де існують два типи ЗМІ:
- Медіа-бізнеси: прибуткові компанії, які працюють на ринку виключно як медіа, заробляють на рекламі й утримують себе самі.
- Дотаційні проекти: ті, хто де-факто не є бізнесом, бо отримують кошти не з ринку інформації.
Майбутнє за першими. І це невідворотно. Якщо, звісно, ми хочемо мати справжню свободу слова.
Головна місія
Ще один аспект, про який необхідно сказати, – наша місія. Яка місія медіа? Навчати? Ні! Агітувати за щось? Ні! Пропагувати щось? Теж ні!
Головна і єдина місія медіа – інформувати.
Розповідати про факти, події та тенденції, пропонувати, а не нав'язувати свою аналітику й своє бачення. В Україні, на жаль, склалася ситуація, коли медіа стають менторами, пропагандистами та агітаторами.
Вони не довіряють інтелекту свого читача чи слухача, не вважають його здатним самому розібратися й зробити висновки. Вони намагаються "продати"виключно свою ідеологічну, політичну чи філософську візію як єдино правильну.
А це ми вже проходили. В похмурі радянські часи.
Звісно, мова не йде про авторські програми, колонки чи творчі студії. Мова про інформацію та її подачу.
Відмова від повчань та менторства – головний тренд інформаційного ринку та запорука свободи слова. Сьогодні у людини є безліч можливостей споживати інформаційні продукти. Дайте їй вудку. А рибу вона спіймає сама.