Сергій Притула: У Заходу немає розуміння, як має закінчитись війна
Про потреби українського війська в розпал контрнаступу, виробництво серіалів за державний кошт, вибори під час війни та партію військових – в інтерв'ю РБК-Україна розповів один з українських топ-волонтерів, екс-шоумен та колишній кандидат у мери Києва Сергій Притула.
Далі читайте скорочену текстову версію інтерв'ю. Повну розмову – дивіться на відео.
"Загальна тенденція до зниження донатів, звичайно, присутня. До цього потрібно ставитися з максимальним розумінням", – каже Сергій Притула у розмові з РБК-Україна. І пояснює: у часи війни українське суспільство не стає багатших, у людей виникають об'єктивні потреби, у тих, хто живе в Україні – ті ж генератори та подібні запаси на зиму, у тих, хто виїхав – облаштування свого життя за кордоном. При цьому, як каже Притула, без волонтерів – особливо якщо йдеться не про великі фонди, а про тих, хто збирає собі гроші на картку і купує за них 1-2-3 дрони чи тепловізори – у цій війні армія не обійдеться, бо такі люди здатні закривати потреби значно оперативніше, аніж держава.
Окрім суто волонтерських справ, у розмові з Притулою не можна оминути ще дві теми: діяльність Міністерства культури і політику. Щодо виділення державних коштів на зйомку розважальних серіалів, яке нещодавно наробило багато шуму (і ще точно наробить у майбутньому), Притула категоричний: подібний контент має вироблятися винятково за гроші приватного інвестора.
У питанні виборів волонтер також категоричний: доки йде війна, вибори проводити не можна і не треба. Навіть якщо війна затягнеться.
– Востаннє ми з вами спілкувалися майже рік тому, це був листопад минулого року. І тоді сезон обстрілів вже розпочався. Які у вас очікування від цієї осені та прийдешньої зими? Буде важче, ніж минулого року?
– Я не готовий аналізувати підготовку, умовно кажучи, росіян, до осінньо-зимового періоду в Україні, тому що я не володію інформацією, якою, можливо, володіють наші спецслужби. Але таке внутрішнє відчуття є, що легше точно не буде. Я не бачу якихось об'єктивних причин, чому б вони відмовилися цього року від тої тактики, яку застосовували року минулого.
Тому всі ті люди, які зараз ще з літа витрачали гроші на придбання генераторів, якихось обігрівачів, павербанків і так далі, вони, мабуть, абсолютно правильно і логічно робили з огляду на те, щоб убезпечити себе в холодну пору року.
– За вашими відчуттями, більшість українців вже розуміють, що війна буде затяжною, скоріш за все? Що про жодні навіть не два-три місяці, а й півроку не йдеться?
– Мені здається, що навіть соціологія про це говорить. Тобто чим довше триває війна, тим відсоток людей, які вважають, що військові дії завершаться в межах найближчого місяця-двох-трьох чи півроку, постійно скорочується і скорочується. І власне це те, про що частина і волонтерського середовища говорила ще у березні-квітні минулого року. Тобто, звичайно, ми всі пам'ятаємо певний наратив про "два-три тижні", але ми в березні-квітні вже сигналізували людям, що ми контрактуємо ту чи іншу номенклатуру на три-чотири місяці вперед.
Зараз все в тому самому режимі. Немає підстав вважати, що це може закінчитися до кінця цього року. І я не хочу на себе брати зайву відповідальність якогось вангування на непотрібному місці. Проте робота нашого фонду планується з орієнтуванням на те, що і наступного року війна не закінчиться.
– Як багато шкоди наробили ті західні і українські журналісти, експерти та посадовці, які місяцями підігрівали очікування від контрнаступу?
– Очевидно, що дорікати західним журналістам мені вкрай важко, вони ж беруть інформацію, не знаю, звідки там, з якихось своїх інсайдів…
– У них постійно "джерела".
– Ну, якісь джерела. Інше питання, що наші джерела давали інформацію нашим мас-медіа в різних інтерв'ю, прогнозах і так далі. Я не пам'ятаю прізвищ якихось людей з великими погонами, але там лунали фрази, що "ми коли підемо, русскіє здригнуться".
– Що ми їх зметемо просто.
– Зметемо і так далі. Контрнаступ розпочався без переваги в повітрі, недостатньо бронетехніки, це очевидний факт. Весь цей період, останні чотири місяці, команда фонду, військові координатори об'їжджають всю лінію фронту від Харківщини до Запорізького напрямку.
Я так само їжджу. Остання поїздка, яка була на Запорізькому напрямку, ми безпосередньо відвідували підрозділи, які беруть участь у штурмових діях. І ти раптом зі здивуванням дізнаєшся про нестачу такої номенклатури, яка в принципі могла бути забезпечена своїми силами. Я маю на увазі, всередині України, без очікування на те, коли західні партнери нам передадуть матеріально-технічну допомогу. І власне з таких поїздок якраз і з'являються якісь проекти, коли ми починаємо збирати, наприклад, на протимінні трали.
– Які ще головні категорії потреб українського війська в розпал контрнаступу? І наскільки по цих категоріях військо забезпечене?
– Це те, в чому є потреба з обох сторін. Десь у нас відбуваються перегони, наприклад, коли мова йде про FPV-дрони. Зараз це дуже впливовий засіб на передній лінії фронту і на певну глибину в 6-7-8 кілометрів, і десять – як хто залітає, які моделі FPV. І відповідно є питання не тільки в самій кількості FPV-дронів, а й в кількості добре вишколених, навчених операторів FPV-дронів.
У нас співпраця з військовою школою "Боривітер", ми в травні-червні запустили школу операторів FPV-дронів, вже там енний випуск вийшов, і до кінця року у нас ще в планах навчати 420 чоловік. І відповідно ми нарощуємо закупівлі FPV-дронів, я відзвітувався того тижня про тисячу, яка прийшла, ще дві тисячі ми збираємося найближчим часом контрактувати. І очевидно, що ми моніторимо цей ринок, які нові виробники з'являються в Україні, спілкуємося і домовляємося, тому що насправді це потреба, яка визначається десятками тисяч, а не тисячами. Можливо навіть сотнями тисяч в найближчій перспективі.
Ворог так само не дрімає, у них в цьому сенсі вже на широку ногу поставлено виробництво. Головне, у них фінансове забезпечення державою присутнє. І знову ж таки, є дія, значить, має бути протидія.
Запит на окопні РЕБи з боку наших захисників тотальний, а ринок дуже вузький. Номенклатура, яку пропонують на Заході, страшенно дорога, страшенно просто, я не знаю, 20 тисяч доларів…
– За один?
– За один, так. В Україні поки що ми не бачимо такої можливості, щоб десь купувати на постійній основі за адекватною ціною, хоча вже починають з'являтися люди, які пропонують результати свого виробництва.
Це по дронах, по РЕБах. І у нас є великі проблеми з постійним застосуванням росіянами баражуючого боєприпасу "Ланцет". Є вже часткові відповідники, вони з'явилися ще минулого року в Україні. Але, по-перше, кількість їхня неспівставна з тим, що застосовують росіяни. По-друге, бойова частина наших дронів-камікадзе, БПЛА-камікадзе вірніше, не відповідає російському аналогу.
– Менша?
– Так. Тому тут потрібно так само нарощувати якісь зусилля. І плюс вони вдосконалюються, і "Краснополь", який вони застосовують, артилерійський боєприпас, зараз вони вдосконалили, по-моєму, з "Орланів" вони лазерний промінь скеровують, по якому цей снаряд летить. Тобто це гонка науково-технічного процесу, інновацій в сфері miltech, де нам потрібно максимально мобілізуватися і по лінії держави, і по лінії підтримки волонтерського середовища, яке підтримує виробників закупівлями необхідної номенклатури, яка може відповідати або переважати види озброєння росіян.
– Серед тих західних посадовців, з якими ви спілкуєтеся, як багато тих, хто досі боїться розпаду Росії? Просуває наративи про можливість якогось "договірного взаємовигідного компромісного миру" і таке інше? В дискусіях за зачиненими дверима, де можна бути більш-менш відвертими.
– В дискусіях за зачиненими дверима є одна дуже річ, яка бентежить. Ми дуже часто чуємо від наших союзників, що "ми будемо стояти з Україною до кінця".
– Так. Або "стільки, скільки буде треба". Це таке кліше.
– Так от, фінальне розуміння того, скільки треба і який кінець, його немає. Найгірше, що зараз відбувається, це коли вони нам перекидають м'ячик і кажуть: ви самі визначіть, що для вас перемога. Коли ми кажемо, що для нас перемога, вони кажуть: не все так просто, є певні червоні лінії. Немає очевидної єдності у поглядах, наприклад, щодо військового вирішення питання деокупації Криму, для багатьох це така червона лінія.
– Як ви оціните роботу вже колишнього міністра оборони Олексія Резнікова? І які думки у вас про останні скандали, які супроводжували його діяльність? Тобто куртки, яйця тощо.
– Це ж не чорно-біла історія.
– Розфарбуйте її.
– Це історія, коли позитивне і негативне переплелося. За умов великої війни подібне, мабуть, не приносить якихось позитивних емоцій, проте в історії перебування Олексія Резнікова на посаді було багато позитивних моментів. Особиста комунікація з міністрами оборони великих потужних країн, які стали нашими основними донорами озброєння, всі ці "Рамштайни" і перехід від "джавелінів" і "стінгерів" до "леопардів" і "петріотів" – звичайно, не можна тут применшувати заслугу попереднього міністра оборони.
З іншого боку, звичайно, всі ті скандали з корупційним шлейфом не могли не позначитися на кінцевому прийнятті рішення верховним головнокомандувачем і заміні міністра оборони. Я відверто чекаю на вироки для того, щоб скласти цей пазл повністю. Тому що очевидно, що, мабуть, там були ті чи інші моменти корупційної діяльності серед посадовців Міністерства оборони. Але питання хто конкретно – це має дати відповідь суд.
Але я так само як і всі українці дуже хочу справедливості в цьому питанні. Я розумію, як, мабуть, було важко займатися координацією закупівель в перші пару місяців після повномасштабного вторгнення. Президент дав команду: купляйте все, що треба і де треба. Там, очевидно, могли бути зроблені великі огріхи, але коли ситуація стабілізувалася, вже можна було наводити лад у закупівлях. І я так само хочу побачити, хто за все буде відповідати.
– З новим міністром Умєровим у вас уже була комунікація? Які головні від нього очікування?
– Так, з Рустемом я знайомий ще з 2019 року.
– З "Голосу"?
– Так, з парламентської кампанії. Він тоді вже справив враження людини, у якої слово і діло не розходяться. Я висловлюю свою суб'єктивну думку, як людина, яка неодноразово критикувала кадрову політику президента Зеленського за роки його перебування на посаді. Я вважаю, що це одне з найкращих кадрових рішень за час його каденції, це моя особиста думка.
– За оцінками Резнікова, волонтери закривають близько 3% загальних потреб сил безпеки та оборони. Наскільки це може бути коректною оцінкою?
– Я не досліджував відсоткове співвідношення. Очевидно, з часом тривалості війни відсоткове забезпечення волонтерами сил оборони зменшувалося.
Якщо взяти лютий-березень-квітень минулого року, волонтери і держава по броніках 50/50, шоломи – 50/50, транспорт – волонтери виносять державу в одні ворота.
Я пам'ятаю весну-літо минулого року, та й відверто кажучи, ситуація і зараз не дуже краща. Переміщення батальйону з точки А в точку Б – це вервиця волонтерських корчів, яких завгодно. Такий самий зоопарк, як у нас з бронетехнікою, так само коли пересуваються якісь підрозділи вздовж лінії фронту, тут тобі їдуть і "Навари", і "Таврії", і стара "Волга", і автобуси, і що хочещ. Це не зовсім правильно, але за тих обставин, які були і залишаються, у нас великі проблеми із транспортним забезпеченням.
Зрозуміло, що з нарощенням закупівель самим міністерством оборони різної номенклатури і з надходженням величезної кількості маттех-допомоги від союзників, частка волонтерської допомоги неухильно зменшувалася. Але справа ж не в тому, скільки відсотків волонтери забезпечують, справа в тому, що ця допомога є безцінною, тому що це ті люди, які затикають дірки там, де держава з її певною неповороткістю бюрократичного механізму не є такою швидкою та ефективною. Тому волонтерська допомога буде і надалі залишатися важливим чинником майбутньої перемоги українського війська.
– Тобто в принципі у цій війні без волонтерів не вдасться обійтися ніколи?
– Якщо у якогось підрозділу пропадає, збивається, глушиться РЕБом дрон, держава йому цього дрона не забезпечить у межах пари днів. Український волонтер порве сухожилля, але привезе за пару днів цей дрон: швидко збере кошти, швидко купить.
Так, нехай придбання цього дрона в Україні буде на 30-40% дорожчим, ніж наприклад наш фонд купує в ЄС, але ми, купуючи партію в 300-400 дронів, маємо бюрократичну волокиту, збираємо купу довідок, гарантійників, фінмоніторинг поки затвердить, поки гроші перелетіли, налаштування логістики, кордон, валютний контроль… Потім все треба облікувати, провести певні технічні роботи і тільки після того воно розвозиться.
Поки ми або інший великий фонд привезе цю велику партію, і чи тонким шаром її розмаже вздовж лінії фронту по різних підрозділах, чи забезпечить бригадну заявку, ці неймовірні українські волонтери по одному, по два, по три дрони закриють найнагальніші потреби. Тому це було, є і буде. Дістати пікап для підрозділу, відремонтувати якогось буса, дрон привезти, тепловізор – це все буде залишатися актуальним.
– Який тренд з рівнем донатів за останні місяці? Очікування від контрнаступу, початок, розпал контрнаступу якось на нього вплинули?
– Загальна тенденція до зниження донатів, звичайно, присутня. До цього потрібно ставитися з максимальним розумінням.
– В чому причина?
– Все ж впирається так чи інакше в економіку. Українське суспільство в час війни не стає багатшим, це очевидно. Життя дорожчає, з'являється купа суміжних потреб, які не виникали раніше. Тобто просадка в січні цього року була капітальною. З одного боку тому, що українець все-таки, показуючи дулю війні, все одно накриє різдвяний стіл і правильно зробить, з іншого боку, атаки по енергосистемі призвели до того, що в листопаді, грудні, січні люди багато грошей витрачали на те, щоб у них було тепло і світло вдома.
Це падіння в січні мало певну тенденційність і далі, плюс ми проаналізували – у випадку нашого фонду люди жили в очікуванні мегазбору якогось. Звикли, що в червні – на Байрактари, в жовтні – на помсту, в листопаді – на Спартани. А тут січень, лютий, березень, а ми нічого не збираємо. А ми не збирали, бо сиділи в очікуванні, на яку велику мету нас скерують, нічого підходящого ми не бачили, чим би ми могли вразити: великі гроші, скеровані на ось це, мають виправдати цей збір.
Станом на перше вересня ми перетнули позначку в 5,65 млрд гривень за час повномасштабної. Я не знаю, яка буде тенденція далі, однозначно просадка в першому кварталі відіб'ється на загальному бюджеті зборів за рік, проте насправді дуже сильно допомагає робота із системним бізнесом. В жовтні ми запустимо дуже цікавий проект з українськими бізнесами, їх буде не один, не два і навіть не п'ять. Це буде якась новинка.
– Супутник-2? Такого плану?
– Там більше мені хочеться, щоб люди подивилися і сказали "вау" на природу краудфандингу, який ми будемо робити. Зараз ми з "Уклоном" збираємо на 2000 FPV-дронів, це дуже класна робота, де на горизонті бюджет 50 млн грн, що нам дасть можливість закупляти і станції управління, і ретранслятори, і вивчити купу операторів. Це збалансовує і перекриває десь просадки від фізосіб і просадки від надходжень з-за кордону. Тому що це насправді те, що трохи болюче для нас.
Валютні надходження – це вкрай важливо, бо дуже велику кількість номенклатури ми купуємо саме за валюту.
– А чому просіли надходження з-за кордону?
– Тому що українці за кордоном мають такі ж проблеми, як і українці всередині країни.
– Трошки інші.
– Трошки інші, але коли ти перший місяць-два-три за кордоном, ти кидаєш величезні донати, бо сподіваєшся, що ця історія з твоїм переїздом за межі держави буде недовгою, і ти хочеш максимально пришвидшити процес деокупації своєї Батьківщини. Потім це затягується, ти мусиш облаштовувати інфраструктуру, орендувати житло, а не жити безкоштовно, на другому році хочеш, щоб діти ходили не в державну, а в приватну школу, береш машину на прокат і щомісячні витрати зростають, і твій щомісячний донат просідає. Це нормально, об'єктивно все.
Хоча якщо відбуваються якісь речі, які зачіпають не тільки українців за кордоном, а в принципі іноземців. Наприклад, підрив каховської дамби, ми оперативно зробили збір коштів на допомогу людям, і рекордний відсоток надходжень від іноземців, 33% від загальної суми збору. При тому по середніх сумах збору на мілітарний напрямок – від 10 до 25% від іноземців.
– Уряд затвердив проект бюджету на наступний рік і там зокрема передбачені витрати і на добудову метро, кількасот мільйонів гривень, і на фінансування кількох десятків серіалів. На вашу думку, в нинішніх умовах чи варто повністю перелаштувати держбюджет на потреби Сил безпеки і оборони чи це крайність і все одно має і метро будуватись, і серіали мають зніматись і таке інше?
– Складне питання, бо це шальки терезів. З одного боку, інфраструктурні проекти, які стосуються великих міст, будівництва, реконструкції об'єктів, які потребують значних вливань і є критичними для людей, які там проживають, – вони мають бути. Згортання цих проектів позбавить роботи велику кількість людей, і не факт, що всі ці люди запишуться у Сили оборони. Вони залишаться без грошей і що далі? Держава мусить жити, економіка мусить працювати, кошти мають виділятись, зарплати мають платитись, податки мають сплачуватись. Утримання нашої армії лежить повністю на плечах українських платників податків.
Стосовно серіалів взагалі, складової витрат на культуру… Зараз війна відбувається на полі бою, але є ще певні дії, які відбуваються поза лінією фронту, зокрема в культурній царині, царині креативної індустрії. Росія зараз зняла фільм про Бучу, і вона його запустить на весь світ, десь в якомусь умовному Китаї в кінотеатрах, десь по торрентах. Росія зняла чи знімає фільм про Майдан, їхня версія того, що трапилось. Росія знімає фільм про княгиню Ольгу.
Тобто вони просувають свої наративи, і ця війна наративів має місце. Чи повинна держава Україна на це симетрично чи асиметрично відповідати? Так, на мою думку, повинна. Бо інакше ми програємо інфопростір, інакше вакуум кимось буде заповнений.
Чи є адекватною відповіддю на російську інформаційну політику, російські наративи, якісь фільми чи серіали, серіали розважального характеру, які фінансуються з державного бюджету. Та ні, ні разу!
Що таке розважальний контент? Ти хочеш веселити людей і заробити на цьому гроші. Знайди, будь ласка, приватного інвестора, зніми за його кошти, продай це каналам, кінотеатрам, зароби і з маржі віддай прибуток інвестору і зароби собі. Якого грома держава має виділяти кошти на розважальний контент, я поняття не маю.
Тобто хтось же ж тут обійшовся без державних грошей, але зробив топовий продукт, яким ми можемо на емоційному рівні відповідати ось цим наративам. Тому в мене немає альтернативної думки, як те, що державні кошти мають скеровуватися з розумом.
– Міністерство, про яке ми говоримо, займається, принаймні за визначенням, не лише культурою, а й інформаційною політикою. Як би ви загалом оцінили якість нашої інформаційної політики за час повномасштабної війни і, в принципі, вона існує як така?
– В мене, відверто кажучи, до Мінкульту трохи інша претензія, не в контексті інформаційної політики. Пропаганда в країні повинна теж працювати під час війни, як мінімум, протистояти пропаганді з боку ворога. Інше питання, наскільки засадничо зараз це відповідає дійсності. Коли, наприклад, той самий марафон перетворився на дещо інше.
В мене є інші якісь болючі точки. Тому що коли до нас приїжджають високопосадовці з інших країн, і вони хочуть віддати шану пам'яті українським героям, які полягли в російсько-українській війні, то у нас немає меморіалів українських героїв з 2014 року, які загинули. Тобто нам часто кажуть, ну ми ж не Америка, завжди наводять приклад Арлінгтону. А я перепрошую, а для того, щоб створити такий меморіал, нам не треба бути Америкою. Нам просто треба мати гідність, нам треба мати увагу до воїнів, які поклали голову за країну, за нашу незалежність, за нашу свободу, за те, щоб ми могли займатися будь-чим, чим ми займаємося. І те, що за півтора року від повномасштабного вторгнення у нас досі цього не з'явилося, це при тому, що рівень втрат суттєво виріс порівняно з вісьмома роками АТО/ООС до цього – це коментувати навіть важко.
Тобто мають бути певні речі, які є пріоритетними і мають бути певні наративи, які треба спускати в суспільство шляхом виробництва правильного контенту. З'явився ролик, я не знаю, хто за ним стояв, чи Минкульт, до речі, гроші виділяв, чи будь-яке інше міністерство в Україні – ролик, коли бачачи військовослужбовця, ти прикладаєш руку до серця. Ну реально, це те, що має бути, тому що це має бути на постійній основі нагадування людям, що людина в пікселі для тебе – це причина прикласти руку до серця, в такий спосіб подякувати.
І це важливо для наших воїнів, це важливо для наших ветеранів, це важливо для хлопця на протезі, навіть який йде в цивільному, по твоєму місту. Ти розумієш, дивлячись на нього, що вочевидь він втратив кінцівку на війні, приклади руку до серця, зроби людям приємно, вислови свою повагу. І от відсутність такого меморіалу, вона мене як варто дуже трафляє і я підозрюю, що, мабуть, я не один такий в Україні.
–Чи можна проводити вибори під час війни? І чи треба проводити вибори під час війни?
– Мені здається, що чинне українське законодавство дуже чітко дає відповідь на це запитання.
– Законодавство – така річ, яку можна "творчо опрацювати".
– Ні, я розумію, що в головах багатьох людей закон, як дишло, і ми це бачили під час останнього голосування по електронних деклараціях (ще 5 вересня, потім закон був заветований і переухвалений з негайним відкриттям декларацій, – ред.), під час якого, чесно кажучи, я не знав, яке почуття в мені переважає: огиди, чи сорому, чи бажання провалитися крізь землю, тому що склалося враження, що є дві різні України.
Одна Україна — це Україна, в якій найкращі сини і доньки б'ються на фронті за незалежність цієї країни, в якій в тилу сотні тисяч волонтерів, мільйони донатять. Всі намагаються щось робити. Всі розуміють, що нам треба он туди, подалі, подалі від русні, в Євросоюз, в НАТО. Такої підтримки євроінтеграції і членства в НАТО ніколи ще в житті не було. Ми розуміємо, що це наше спасіння.
В цей самий момент є поряд якась інша альтернативна Україна, в якій певна група людей, яким цей народ делегував повноваження бути проводирами он туди, куди ми хочемо, каже: чуваки, ну не можемо, ми будем декларувати, але ми не можемо показувати наші декларації, бо ФСБ, розвідка ворога…
Та розвідці ворога все одно, де в тебе там квартира твоя чи яку ти машину купив. І зрештою, якщо розвідка ворога захоче, вона без декларацій дізнається, де ти живеш, куди ти ходиш, що ти їсиш, і таке інше.
Ну, тобто, це таке дно, від якого просто страшенно соромно. І це наче дає підставу сказати: всіх цих непорядних людей треба вимести. Добре, що президент ветував те, що вони там наголосували, мені здається, що інакше і варіанту не було. Тобто тут ми обіцяємо нашим партнерам з Європи, що ми такі прозорі, що в нас реформи і так далі, а тут такі "на ничку" щось…
Ні, я не знаю, може, просто там в Верховній Раді є такі, знаєте, скромні пацани, які за минулий рік попродавали свої бентлі контіненталі.
– Їм буде незручно потім працювати з іншими пацанами.
– Знаєте, як кажуть безвідповідальні всякі блогери: ми донатимо, але ми робимо це тихо, нікому не показуємо, тому що ми не хочемо піаритись. І так само ці.
Як громадянин, я, по-перше, дуже стурбований пінг-понгом, який влаштовують люди, які мають доступ до телевізора і мікрофона. Коли виходить один представник влади і каже: в принципі, проводити вибори можна. Виходить другий представник влади і каже "нє-а". Виходить третій і каже: ну складно, ну в принципі, в теорії, можливо. Виходить четверта і каже: ні за яких обставин. Виходить п'ятий і каже: я проти, але якщо дасте спостерігачів і бабки, то можна. Припиніть людям мозки плавити, люди не розуміють, що ви хочете!
Тому що, по-перше, яка може бути легітимність цього волевиявлення, як забезпечити його за кордоном для 8 мільйонів українських біженців – це неможливо.
Внутрішні переселенці масово не проголосують з ряду причин. А люди на окупованих, перепрошую, територіях, це наші громадяни, вони будуть мати можливість проголосувати? Не будуть. А ті військові, які захищають нас і можливі вибори, а як без їхнього голосу взагалі можна казати, що ці вибори відбулися? Тому треба припинити ці маніпуляції і це бурління. Тому що люди нервуються, люди не хочуть того. Я не знаю серед своїх знайомих, друзів, нікого, хто б сказав, що капець, вкрай необхідно проводити вибори.
Вибори – це п'ять мільярдів, скільки Зеленський озвучував, – дайте мені, я їх проведу. Перепрошую, ми виносимо мізки один одному, сварячись за 28 мільйонів гривень, за які міняли серп і молот на тризуб на щиті.
А за 5 мільярдів скільки всього можна купити для підрозділів Сил оборони?! Давайте будемо залишатися людьми без оцих подвійних стандартів. Я не думаю, що це дуже хороша ідея. Я сподіваюся, що військово-політичному керівництву України вистачить свідомості і стійкості попри те, що деякі західні партнери натякають.
– Натякають, в принципі, прямо говорять, але, наскільки відомо, без тиску, вони кажуть: це ваше суверенне рішення. Але, якщо ви вирішите, ми вам допоможемо.
– От якщо "але", то з усією повагою, але ні західні партнери, ні агресор не будуть вирішувати, коли в Україні мають робити вибори. Це буде вирішувати народ України.
– Якщо війна триватиме ще 2-3-4 роки, а не можна виключати такого сценарію, то увесь цей час тоді будемо без виборів? Чи є якийсь момент, коли вже стане зрозуміло, що "пересиділи" і треба шукати якийсь компроміс?
– Я не думаю, що щось має дуже різко змінитися в поглядах на історію проведення виборів під час війни, на якому б етапі війни це не відбувалося. Просто в часі це буде означати, що якщо війна буде тривати так довго, то це меншою мірою буде зачіпати питання виборів, це більшою мірою буде зачіпати питання готовності все більшої і більшої кількості людей вирушити на фронт.
– Якщо все ж таки під тиском Заходу, з будь-яких інших можливих міркувань, наше військово-політичне керівництво ухвалить суверенне рішення проводити вибори, ви, ваша команда, будете готові брати в них участь? Чи ви скажете: ні, у нас війна, у нас забезпечення війська, ми не займаємось виборами, це без нас?
– Я не вірю в те, що політичне чи військово-політичне керівництво України може піти проти волі народу. Я не впевнений, що українці дозволять вилізти собі на шию. Ми зараз говоримо про якусь абсолютно, мені здається, фантасмагоричну історію.
– Дивіться, зараз насправді дуже небезпечну річ ви робите, Мілане, знаєте чому?
– Чому?
– А ви виокремлюєте волонтерів у якийсь такий прошарок, при чому робите це дещо дискримінаційно, вибачте. Так, це чистої води сегрегація. Отже, менеджери, вчителі, лікарі, банкіри, бізнесмени можуть бути учасниками політичного процесу, а волонтери…
– Теж можуть.
– То чому ми їх відокремлюємо від інших?
– Тому що ця категорія зараз максимально на слуху і вона користується найбільшою довірою з боку широких народних мас.
– Це не проблема волонтерів, що вони користуються найбільшою довірою.
– Це їхнє досягнення.
– Це проблема інших прошарків, що їхня діяльність не відповідає тому рівню довіри, який є у волонтерів. Я не знаю волонтерів з того оточення, з яким я спілкуюся, які займаються волонтерством для того, щоб це було трампліном в політику. Тому що основна маса волонтерів, з якими я спілкуюся, це люди, які займаються волонтерством з 2014 року, так само, як і я.
Коли ми в 2014 році починали розвозити хлопцям і дівчатам форму, берці, каски, тепловізори, прилади нічного бачення, тачки і так далі, ніхто собі не казав: є таке вікно можливостей, а ну давай я цим буду займатися, тому що потім я отримую якісь вісти в майбутньому.
Хтось пішов ще в 15-му на якісь місцеві вибори. Хтось пішов на парламентські в 19-му. Хтось пішов на місцеві в 20-му. Хтось не пішов. Це не означає, що ті, які пішли, що вони в 14-му собі задумали, що я через 5 років кудись піду.
Ні, це означає, що частина людей вирішила взяти на себе відповідальність перед своєю громадою чи перед суспільством загалом. Частина людей, яка цього не зробила, в умовному 19-му, 20-му, цілком може це зробити під час якоїсь наступної парламентської кампанії. І це нормально. Це їй-Богу нормально, тому що волонтери показали здатність українців до самоорганізації.
Це люди, які показують лідерство, це люди, яким інші люди довіряють розпоряджатися бюджетом. Тому що вони формують якийсь бюджет, це люди, які вміють організовувати процеси, менеджерити якісь проекти. Тобто це хороші люди, яким можна заходити в ті чи інші органи влади, місцевого самоврядування чи законотворчості. Тому якщо люди будуть подібне робити, мені здається, що до цього потрібно ставитися з розумінням, з повагою.
– А військовим, зокрема тим військовим, хто нас слуху, це військова верхівка України, їм варто буде йти в політику, коли війна завершиться?
– А от я не знаю, чесно. Це ж питання до цих людей.
– Ну, партія військових – це хороша ідея в Україні, на вашу думку? Вона може "злетіти", скажімо так?
– Мені здається, що якась така монопрофесійна партія – це не є панацея для вирішення поточних чи перспективних завдань в країні. Ну, уявіть, що пішло на вибори три партії, партії вчителів, лікарів і військових. І вони всі професіонали своєї справи, але це партії вчителів, лікарів і військових.
Тому, мені здається, що має бути різноманіття фахових людей з різних сфер суспільства, з різних секторів економіки, з бізнесу так само і так далі. Але якщо така партія з'явиться, очевидно, що вона буде мати підтримку в суспільстві, тому що це люди, які нас захистили. Інша справа, наскільки люди військові можуть займатися якимись іншими справами. Так само, я не хочу, щоб це лунало якось дискримінаційно, тому що, очевидно, в Україні зараз людей, які служать, військових, меншість, ніж цивільних, які прийшли до військової справи. Тому, мабуть, вони можуть мати за спиною певний бекграунд, ті чи інші скіли і впроваджувати їх в життя. Тому най ся діє божа воля, як кажуть у мене у Збаражі.