ПЦУ проти розкольників. Як послідовники Філарета нарвались на церковний суд

Синод Православної церкви України почав церковну процедуру проти низки осіб, які привласнили собі назву "Української православної церкви Київського патріархату". Фактично, ПЦУ офіційно розпочала процес, схожий на цивільний суд, але за своїми внутрішніми правилами.

Йдеться про Никодима (Володимира Кобзаря), архімандрита Даниїла (Дмитра Кудибина), ігумена Михаїла (Миколу Ковалюка), ієромонаха Никона (Юрія Граблюка).

Їх звинувачують у розкольництві та викликають для пояснень на чергове засідання Синоду – керівного колективного органу церкви – у травні.

"Це люди, які після смерті патріарха Філарета, не дочекавшись навіть його поховання, почали собі нові шапки міряти, проголошувати собі нові титули, вони навіть не прийшли попрощатися з тілом покійного", – сказав РБК-Україна доктор теології, директор Міжнародного інституту афонської спадщини Сергій Шумило.

Однак за цим процесом дещо більше – історія у якій переплелися особисті образи, амбіції та російський вплив.

Довга історія патріарха

З 2018 року найбільшою за кількістю вірян є Православна церква України. Вона була створена після злиття Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та частини Православної церкви Московського патріархату.

Для узаконення нової церкви Вселенський патріарх у Константинополі видав відомий томос, який символізував вихід України з-під крила російського православ’я.

Ключовою церковною фігурою в цьому процесі був очільник Київського патріархату Філарет (Денисенко). Він ще наприкінці 80-х років претендував на посаду Московського патріарха, але коли в РФ не допустили його призначення, він фактично розпочав відновлення української національної церкви.

Довгий час його Українська православна церква Київського патріархату була другою після Московського патріархату за чисельністю вірян.

Під час створення ПЦУ однією з умов Вселенського патріарха було те, що нову церкву має очолити не Філарет. Тож головою обрали його протеже – Епіфанія.

Філарета ж лишили на впливовій, але не головній посаді. У нього була можливість керувати церквою в якості постійного члену Синоду в ПЦУ. Але амбіцій почесного патріарха це не задовольнило.

"Психологічно для Філарета це було неприйнятно. Тому що він вихований в системі московського православ’я, де коли ти на посаді, тобі почесті і повага. А коли ти не на посаді, об тебе витирають ноги. Оце московське виховання зіграло з ним такий злий жарт", – сказав РБК-Україна релігієзнавець, голова Державного комітету України у справах національностей та релігій у 2007–2010 рр. Олександр Саган.

Невдовзі після об’єднавчого собору Філарет спробував заручитися підтримкою єпископів, зібрати помісний собор і змістити Епіфанія. Коли ж це не вдалося, він оголосив про відродження "Київського патріархату".

Прощання з Філаретом (фото: пресслужба Київської Митрополії ПЦУ)

До нової структури увійшли кілька представників закордонних єпархій. Крім того, Філарет висвятив нових єпископів. Всіх разом назбиралося дванадцять.

"Була сформована така собі "потішна" церква для почесного патріарха. Вони намагалися відновити свою назву юридично, але програли суди. І фактично вони самоназвалися УПЦ КП, але не мали при тому жодного статусу", – підкреслив Саган.

Визнаючи заслуги Філарета, в ПЦУ дивилися на це крізь пальці. Йому залишили Володимирський собор у Києві, а також резиденцію на вулиці Чекаленка. Хоч зрештою Філарет та Епіфаній помирилися, такий стан справ зберігався донедавна.

Новий розкол і російський слід

20 березня Філарет помер. Власне, з цього дня і розпочалися буремні події в його оточенні.

За статутом відновленого "Київського патріархату", після смерті Філарета керуючий справами патріархії мав скликати Синод, аби обрати місцеблюстителя. Вже його завдання – скликати архієрейський і помісний собор для обрання нового патріарха. Цим за посадою мав займатися архієпископ Переяславський і Білоцерківський Андрій (Іван Маруцак).

У соборі мають брати участь офіційно обрані делегати від єпархій – єпископи, священники і миряни. Однак частина представників Київського патріархату вирішила, що такі складні процедури не потрібні.

Вже наступного дня після смерті Філарета сім єпископів зібрали "онлайн-собор", на якому новим патріархом обрали єпископа Сумського і Охтирського Никодима (Кобзаря).

Никодим (Володимир Кобзар) (фото: facebook.com.arhiepiskop.sums.kij.nikodim)

При цьому про легітимність такого зібрання говорити не доводиться. Єпископи порушили власний статут, не кажучи вже про суперечливість голосування онлайн.

Водночас у цій історії є ще кілька цікавих деталей. У онлайн-соборі взяв участь Іоасаф Шибаєв, колишній митрополит УПЦ КП у Білгороді, який перебуває у Росії. Ба більше, саме Іоасаф був ініціатором термінового проголошення нового патріарха.

Чи міг він зберегти проукраїнську позицію в Росії на тлі війни – питання риторичне.

"Ми бачимо, як у Російській Федерації навіть просто рядові священики, які відмовляються підтримувати війну Росії проти України, піддавалися різному тиску і арештовувалися. А тут, в Росії спокійно живе, служить всеросійський екзарх Київського патріархату, який активно бере участь під час війни в якихось процесах в Україні", – розмірковує Сергій Шумило.

Історію з Никодимом та "онлайн-собором" активно поширюють російські пабліки і медіа. Тож принаймні для інформаційних операцій цей випадок можна використати.

"Ми бачимо, що в них є до цього інтерес. Вони зацікавлені в розкрутці цього явища, щоб нагнітати цю ситуацію, створювати картинку з дискредитації церковної ситуації в Україні", – сказав Сергій Шумило.

При цьому одним із перших рішень нового "патріарха" було призначення Іоасафа "первенствуючим" членом Синоду, тож його вплив зріс.

Церква без прихожан?

Особи, яких викликають на Синод, раніше мала відношення до ПЦУ – чи напряму, чи як члени Київського патріархату (який потім став частиною ПЦУ). Тож їх і справді можуть піддати церковному суду. Водночас є частина інших, яка ніколи не входила до цих структур.

"Звичайно, ніхто їх взагалі позбавити свободи не може, вони можуть собі жити, називати себе ким завгодно, як і будь-хто. Але суть у тому, що чи будуть визнавати їх, чи будуть приймати в співслужіння, в спільні якісь дії. Ні, звичайно, цього не буде. Власне, для цього і проводяться ці церковні суди", – пояснив Сергій Шумило.

За його словами, це є ключовим, зокрема, для закордонних єпархій. Самопроголошений патріархат вже розсилає листи. Переважно їх ігнорують, але декілька священників таки приєдналися.

"Тому важливо, щоб, зокрема, за кордоном люди розуміли і знали ставлення Церкви України до цього явища – чи варто на нього мати справу, чи ні", – підкреслив Шумило.

Разом з тим, вони зможуть продовжувати свою діяльність суто як приватні особи.

"Я думаю, з часом це перетвориться в те, що ми називаємо альтернативним православ’ям. Насправді в Україні є дуже багато таких єпископів. Колись у часи середньовіччя їх називали бродячими священниками. Це ті, які сан мають, але не мають жодного приходу", – сказав Олександр Саган.

Водночас, на думку Сергія Шумила, навіть до такого статусу нова структура не дотягує.

"Це навіть і альтернативним православ’ям не назвеш, бо у них немає ні якоїсь ідеології, ні еклезіології, ні спадковості якоїсь. Знаєте, є у нас різні самопроголошені гетьмани, якісь графи, князі, навіть король якийсь був. Буде ще в цій тусовці самопроголошений патріарх", – резюмував Сергій Шумило.

Показово, що нова структура була зареєстрована не як релігійна організація, а як громадська спілка "Координаційний центр православних громад".

Новий "патріархат" уже оформили юридично, але зі специфікою