Потрібні не лише гроші: які правила гри чекають інвестори від української відбудови
Фото: які правила гри чекають інвестори від української відбудови (Veolia Україна)
Для реалізації масштабних інфраструктурних проєктів Україні недостатньо лише знайти фінансування від міжнародних донорів. Інвесторам потрібні чіткі, передбачувані та довгострокові умови роботи.
В ексклюзивній колонці для РБК-Україна СЕО "Veolia Україна" Євген Калінін називає п'ять ключових факторів, без яких приватний капітал не прийде в українську відбудову.
Головне:
- Україна потребує не лише фінансування відбудови, а й зрозумілих та передбачуваних правил гри для приватних інвесторів.
- Найбільшим бар'єром для міжнародного капіталу є не дефіцит грошей, а високий рівень невизначеності та регуляторних ризиків.
- Для залучення інвестицій необхідні єдині правила взаємодії, прогнозована тарифна політика, захист довгострокових вкладень, швидкі процедури погодження та чіткий центр відповідальності.
- Потреби України у відновленні перевищують 588 млрд доларів, тому реалізувати масштабну модернізацію без приватного капіталу неможливо.
- Головне завдання держави – створити умови, за яких міжнародні інвестори будуть готові вкладати кошти в українську інфраструктуру.
Наприкінці червня Veolia Україна та BGV Group Management підписали меморандум про стратегічне партнерство у сфері розвитку муніципальної інфраструктури, енергетики та управління ресурсами. Документ відкриває можливості для реалізації в Україні спільних проєктів із залученням міжнародного досвіду, сучасних технологій та довгострокового інвестиційного капіталу.
Символічно, що це партнерство було укладене саме напередодні Ukraine Recovery Conference у Гданську – ключового міжнародного майданчика, де обговорюють майбутнє відновлення України, механізми залучення інвестицій та роль приватного капіталу у модернізації країни.
Що потрібно для максимальної реалізації потенціалу партнерства
У дискусіях про відбудову найчастіше звучить питання: де взяти гроші? Але за роки роботи з міжнародними інвесторами я переконався, що не менш важливим є інше питання – які умови потрібно створити, щоб ці гроші прийшли в Україну.
До приходу у Veolia я як консультант тричі брав участь у проєктах зі створення сучасних сміттєпереробних заводів в Україні. У всіх трьох випадках були інвестори. Були сучасні технології. Були фінансові моделі. Були команди, готові реалізовувати проєкти. Заводів не з’явилося. Причому щоразу причини були різні.
В одному випадку проєкт зупинився через спротив місцевої громади. Люди були переконані, що поруч із ними побудують черговий смітник із запахом на десятки кілометрів. Хоча сучасні комплекси з переробки відходів давно не мають нічого спільного зі звалищами.
Наприклад, сміттєспалювальний завод Spittelau у Відні розташований фактично в центрі міста. Більшість туристів навіть не здогадується, що яскрава будівля, яка більше нагадує артоб’єкт, є частиною міської системи поводження з відходами та виробництва тепла.
В іншому випадку ключовою проблемою стала зміна політичної конфігурації на місцевому рівні. Після виборів пріоритети змінилися, і проєкт втратив підтримку.
У третьому випадку будівництво зупинилося після того, як під час підготовчих робіт археологи виявили історичні знахідки. Проєкт почав проходити нові процедури погодження і зрештою був заморожений.
На перший погляд ці історії не мають між собою нічого спільного. Але для міжнародного інвестора вони означають одне й те саме – високий рівень невизначеності. Саме тому сьогодні, коли Україна говорить про відбудову, потрібно говорити не лише про гроші. Потрібно говорити про умови.
За оновленою оцінкою RDNA, підготовленою урядом України, Світовим банком, Європейською комісією та ООН, потреби у відновленні країни протягом наступного десятиліття перевищують 588 млрд доларів.
Для розуміння масштабу – це майже утричі більше за прогнозований річний ВВП України. Найбільші потреби припадають саме на критичну інфраструктуру. На відновлення транспортної системи необхідно близько 96 млрд доларів, енергетики – 91 млрд доларів, житлового сектору – 90 млрд доларів.
Очевидно, що такі обсяги фінансування неможливо забезпечити лише за рахунок державного бюджету, міжнародних грантів та кредитів. Без приватного капіталу ця задача не має рішення. За роки роботи з міжнародними інвесторами я побачив п’ять речей, без яких масштабна модернізація української інфраструктури буде надзвичайно складною.
1. Єдині правила для держави, міст і громад
Інвестор повинен отримувати однакові правила гри незалежно від того, чи спілкується він із міністерством, обласною адміністрацією, міською радою чи комунальним підприємством.
Сьогодні кожен великий інфраструктурний проєкт фактично починає цей шлях з нуля. Україні потрібні стандартні механізми державно-приватного партнерства, типові концесійні договори та зрозумілі процедури взаємодії між державою, місцевою владою та інвестором.
Не менш важливою є робота з громадами. У багатьох країнах ЄС консультації з мешканцями, презентації технологій та демонстрація успішних кейсів є обов’язковою частиною реалізації проєкту. Люди повинні розуміти, що сучасний завод із переробки відходів – це не звалище біля їхнього будинку, а частина сучасної міської інфраструктури.
2. Передбачувана тарифна політика
Для інвестора тариф – це не політичне питання. Це механізм повернення інвестицій.
Наприклад, багато українських міст уже підійшли до ситуації, коли чинні тарифи на поводження з відходами не дозволяють модернізувати систему. Місцева влада опиняється між економічною необхідністю та соціальною чутливістю питання.
Але для інвестора це означає ризик того, що економіка проєкту залежатиме від політичної кон’юнктури. У більшості європейських країн тарифоутворення базується на прозорих формулах, які враховують інфляцію, операційні витрати та інвестиційну складову. Саме така модель поступово має стати нормою і в Україні.
3. Захист інвестицій на десятиліття вперед
Інфраструктура будується не на один політичний цикл. У світі подібні проєкти працюють через концесії та довгострокові договори на 20–50 років.
Інвестор повинен бути впевненим, що зміна уряду, мера чи місцевої ради не означатиме перегляд базових умов його роботи. Для цього потрібні не лише закони, а й ефективні механізми захисту прав інвестора та виконання контрактів.
4. Передбачувані та швидкі процедури
Час для інвестора часто є не менш важливим ресурсом, ніж гроші.
Будь-яка держава повинна захищати культурну спадщину, екологію та інтереси громад. Але бізнес має розуміти строки та алгоритми ухвалення рішень. Найгірший сценарій для інвестора – не відмова, а невизначеність. Якщо погодження тривають роками, а правила можуть змінюватися під час реалізації проєкту, капітал починає шукати інші юрисдикції.
5. Чіткий центр відповідальності
Одна з найпоширеніших проблем великих інфраструктурних проєктів – розпорошення відповідальності.
Міністерство відповідає за одну частину процесу, регулятор – за іншу, місцева влада – за третю, комунальне підприємство – за четверту. У результаті навіть перспективний проєкт може роками залишатися між різними рівнями ухвалення рішень. Інвестору потрібен зрозумілий партнер, який несе відповідальність за проєкт від початку до завершення.
Після Другої світової війни план Маршалла дав Європі не лише гроші на відновлення. Він створив умови, за яких приватний капітал почав інвестувати в модернізацію континенту. Сьогодні Україна потребує значно більших ресурсів.
Але головний виклик залишається тим самим. Потрібно не просто знайти гроші. Потрібно створити правила, за яких інвестори самі захочуть їх вкладати. Бо 588 млрд доларів неможливо профінансувати лише за рахунок донорів, міжнародних фінансових організацій чи державного бюджету.
Приватний капітал стане обов’язковою частиною української відбудови. І питання не в тому, чи потрібна Україна інвесторам. Питання в тому, чи зможемо ми створити умови, за яких інвестори захочуть працювати саме тут.
