Під знаком Трампа. Як Україна пережила 2025-й рік і що буде далі

Про те, як розмови про "перемогу" змінилися розмовами про "мир", хоча й "справедливий", як Дональд Трамп задав темп усьому 2025-му року для українців і чому у 2026-му спокійніше не стане – читайте в колонці журналіста РБК-Україна Мілана Лєліча.

"Щоб наступний рік став роком Перемоги!" – першу половину великої війни це було головним новорічним побажанням серед звичайних українців. Їм активно вторили і президент Володимир Зеленський з усією його командою, і численні експерти з коментаторами. Уся риторика, офіційна й неофіційна, оберталася навколо тієї самої "перемоги".

На зламі 2025-26 про "перемогу" вже майже нічого не чути. Навіть використання цього слова в контексті війни виглядає архаїчним моветоном, на кшталт пісень про "Байрактар" або пригоди пса Патрона.

Зараз на порядку денному "мир". Але обов'язково – "справедливий". Схоже, саме це зараз стало справжньою червоною лінією для всіх українських decision maker'ів. Просто на "мир" не згодна ні українська влада, ні – судячи з усього –український народ.

Якщо вже не доведеться пройтися парадом по Красній площі, Росія не поспішає розвалюватися, а кордони-1991 недосяжні приблизно так само, як і кордони 23 лютого 2022-го, то хоча б мир не має бути принизливим для України, а має бути міцним. І за це Україна готова боротися далі.

Що сталося цього року? Перш за все, стався Дональд Трамп. Хто знає, якби американська Демпартія вчасно розсудливо оцінила кондиції Джо Байдена і виставила на вибори більш вітального кандидата, якби сам Байден не робив так багато помилок у внутрішній і зовнішній політиці, врешті-решт, якби спрямована в Трампа куля пролетіла на кілька сантиметрів у бік – і для України, і для США, і для всього світу 2025-й минув би зовсім по-іншому.

Українська готовність воювати "до перемоги" багато в чому будувалася на західній формулі "ми будемо вас підтримувати стільки, скільки потрібно". І на західному консенсусі: тільки сама Україна в особі її керівництва вирішуватиме, як, коли і на яких умовах закінчувати війну.

З приходом Трампа змінилося і те, і інше. Американська допомога виявилася далеко не гарантованою і гарантовано – не безкоштовною. А головне – усією своєю політичною вагою Трамп відразу почав продавлювати Київ на укладення мирної угоди з Москвою.

Моральний компонент війни, який завжди допомагав Україні – ні в чому не винна жертва проти осатанілого агресора – вмить втратив значення у відносинах зі США.

Як одного разу розповідав РБК-Україна один із представників української влади, "ми тільки навчилися говорити так, як потрібно було з американцями, напирати на цінності, свободу, цивілізаційний вибір тощо – як знову довелося перенавчатися, для цієї адміністрації це все не має такої ваги".

У підсумку, весь рік Трамп катав українців на американських гірках, викликаючи бурю емоцій – докладніше про це читайте у свіжому інтерв'ю РБК-Україна з соціологом Олексієм Антиповичем.

Щоб не опинитися в ролі тих, "хто не хоче закінчувати війну", українським переговірникам на чолі із Зеленським довелося на ходу вчитися золотому правилу дипломатії трампівських часів – ніколи публічно не сперечатися і не висловлювати свого невдоволення, навіть якщо доводиться слухати історії про те, як "Путін хоче успіху України".

Нехай Трамп підкреслено урівнює жертву й агресора, Україну й Росію, але завдяки його зусиллям, часто незграбним і непослідовним, та все ж таки вельми енергійним, мирний процес так-сяк вдалося зрушити з місця. Принаймні формально: щосили готують різні документи, обговорюють і планують післявоєнне українське буття з гарантіями безпеки і "пакетом процвітання".

Але навіть Трампу не вдалося усунути головну перешкоду на шляху до миру – російське небажання закінчувати війну. У Кремлі досі вірять у те, що на четверту зиму великої війни нарешті зможуть зламати Україну, на фронті та зсередини. Допоки ця впевненість існує, численні переговорники з усіх боків приречені ходити по колу.

Чи розірветься це коло у 2026-му – ніхто не знає. З одного боку, прогнози про те, що наступного року Росію нарешті наздожене серйозна економічна криза, виглядають цілком переконливо і підкріплюються цифрами. З іншого боку, настільки ж переконливо виглядали й аналогічні викладки щодо, наприклад, 2023-го. А багато хто може пригадати настільки ж переконливі прогнози про неминучий крах РФ року, скажімо, 2015-го.

Якщо Трамп у році, що минає, був головним зовнішнім джерелом стресу, то корупція й антикорупційна боротьба неслабо потрусила Україну зсередини. Спершу – влітку, під час історії з обмеженням повноважень НАБУ і САП, коли в країні відбулися перші за час повномасштабної війни акції протесту.

А потім грянув "Міндічгейт" – однозначно найбільший корупційний скандал останніх років. Настільки масштабний, що зміг потягнути на дно людину номер два в державі – Андрія Єрмака, який, могло здатися, правив усім ще з незапам'ятних часів. Навіть не з довоєнних, а ще з доковідних.

Як розповідали РБК-Україна у владі, попри всі негативні наслідки скандал приніс і певну користь – у плані оздоровлення загальної політичної атмосфери. Можливо, воно й на краще, адже наступний рік обіцяє бути не менш бурхливим.

Можлива фіналізація мирних переговорів, всеукраїнський референдум і вибори –українці і в тихий, довоєнний час могли перетворити звичайний процес волевиявлення на землетрусу з одночасним виверженням вулкана. Що вже говорити про змучену чотирма роками великої війни країну. Як сказав РБК-Україна соціолог Антипович, "нас всередині буде трясти".