Пастка для зброярів. Чому український defense-tech не може прорватися на світовий ринок

За роки повномасштабної війни виробничий потенціал українського оборонно-промислового комплексу зріс у 55 разів: із 1 млрд доларів у 2022 році до прогнозованих 55 млрд доларів у 2026. Водночас обсяги державних закупівель не встигають за цим зростанням.

Лише у 2025 році щонайменше 40% виробничих потужностей залишалися незавантаженими. Галузь уже здатна виробляти значно більше, ніж закуповує держава, однак її вихід на зовнішні ринки досі стримує система погодження експорту, яка не встигає ні за темпами війни, ні за темпами розвитку оборонних технологій.

Як влаштована система погодження експорту?

Система державного експорту оборонного призначення формувалася під зовсім іншу реальність. Коли приватний сектор в ОПК був майже непомітним, а головним адресатом регулювання були державні заводи, вона могла працювати.

Сьогодні в Україні сформувалася нова defense-tech екосистема, яка об'єднує понад 2300 оборонних компаній, серед яких 1000 приватних виробників; понад 5000 технологічних розробок та понад 400 тисяч фахівців.

Вони самостійно створюють сучасні технології та мають прямий попит з боку міжнародних партнерів. Проте державна система регулювання розвивається значно повільніше, ніж сама індустрія.

За останні місяці Україна пройшла шлях від фактичного блокування теми оборонного експорту до запуску базового механізму його погодження. 12 лютого 2026 року президент утворив Міжвідомчу комісію з питань військово-промислової політики та оборонних технологій, а 20 квітня було затверджено положення про її діяльність.

Фактично чинний механізм погодження експортних заявок було перезапущено нещодавно, тому система ще перебуває на етапі формування практики та напрацювання підходів.

Втім, уже зараз проявився чи не ключовий її недолік – відсутність якісного зворотного зв'язку з виробниками. І ця проблема б'є не лише по зручності бізнесу, а й безпосередньо по конкурентоспроможності української оборонної промисловості.

Механізм побудований так: компанія подає пакет документів, який проходить через Державну службу експортного контролю та міжвідомчий розгляд, де рішення формується колегіально. За результатами заявник отримує або дозвіл, або відмову.

У разі негативного рішення виробник часто не отримує жодного зрозумілого пояснення причин. Підставою можуть бути технічні недоліки документів, питання оподаткування, корпоративної структури, інтелектуальної власності чи окремі регуляторні зауваження.

Проте через закритий характер процедури компанія часто отримує лише сам факт відмови, не розуміючи, що саме потрібно виправити для повторного подання заявки.

У результаті більшість виробників не мають чіткого розуміння критеріїв оцінки, строків розгляду, механізмів ухвалення рішень та вимог, яким необхідно відповідати для виходу на міжнародний ринок.

Уявімо типовий приклад. Українська компанія розробила безпілотний комплекс або систему РЕБ й знаходить іноземного партнера, готового придбати першу партію продукції для випробувань чи спільного виробництва.

Виробник подає заявку, очікує рішення, але отримує відмову без пояснення причин. Він не знає, чи проблема полягає у технічному описі виробу, умовах контракту, підтвердженні кінцевого користувача чи в тому, що держава наразі вважає цю продукцію критично необхідною для власних Сил оборони.

Поки компанія намагається отримати погодження, вона втрачає час, інвестора і вікно можливостей на ринку.

За умов, коли виробничий потенціал галузі вже оцінюється у 55 млрд доларів, а внутрішній попит не здатний забезпечити його повне завантаження, виробники не можуть масштабуватися до рівня, який дозволив би знизити собівартість і розширити серійність

При цьому проблема полягає не в самому державному контролі. Світовий ринок озброєнь належить до найбільш зарегульованих секторів економіки і жодна держава не допускає безконтрольного експорту військової продукції.

Питання полягає в іншому – наскільки цей контроль є зрозумілим, прогнозованим і сумісним із темпами розвитку сучасної оборонної індустрії.

Ціна закритого експорту

Економічні наслідки затягнутих і непрозорих експортних процедур цілком відчутними. Український defense-tech давно перестав бути лише виробником зброї. Це одна з найдинамічніших галузей економіки, яка стимулює розвиток суміжних виробництв, формує попит на висококваліфікованих фахівців і зменшує імпортну залежність.

Водночас значна частина цього потенціалу залишається нереалізованою. У 2025 році Україна спрямувала на закупівлю озброєння та військової техніки близько 17,8 млрд доларів, ще 6,1 млрд доларів профінансували європейські партнери.

Сукупний обсяг закупівель становив майже 24 млрд доларів, тоді як виробничі можливості українського ОПК вже сягали 35-40 млрд доларів. Іншими словами, щонайменше 40% виробничих потужностей залишалися незавантаженими.

У таких умовах кожна затримка або непрогнозованість під час погодження експорту означає не просто втрачений контракт, а можливість монетизувати власні технологічні переваги. Це недоотримана валютна виручка, податкові надходження, інвестиції у розвиток виробництва та нові робочі місця.

Водночас контрольований експорт не означає негайного продажу всіх оборонних продуктів. Йдеться про використання надлишкових потужностей, які не завантажені державним оборонним замовленням або контрактами, профінансованими міжнародними партнерами в інтересах Сил оборони України.

Напрямки реформування системи експортного контролю

Пріоритетом має стати зрозумілий та оперативний механізм погодження експорту. Компанії опиняються в ситуації, коли не можуть ефективно аналізувати власні помилки та готувати якісніші заявки в подальшому.

По-перше, кожна відмова має супроводжуватися мотивованим обґрунтуванням, без розкриття чутливої інформації, із зазначенням, які саме вимоги не були виконані та які документи, параметри чи ризики потребують доопрацювання.

По-друге, важливо законодавчо визначити граничні строки проходження кожного етапу погодження, щоб заявки не залишалися на невизначений час між відомствами.

Крім того, доцільно запровадити цифрову систему супроводу експортних заявок із автоматичним статус-трекінгом, використанням уніфікованих шаблонів документів та автоматизованим міжвідомчим обміном даними.

Не менш важливим є чітке врегулювання взаємодії між виробниками, Міністерством оборони та органами експортного контролю. Насамперед держава має визначити зрозумілі критерії, яка номенклатура озброєння є критично необхідною для забезпечення Сил оборони України, а яка може бути виведена на експорт.

Це дозволить бізнесу прогнозувати виробництво, планувати інвестиції та вести переговори з міжнародними партнерами без ризику втрати контрактів через невизначеність державної політики.

Водночас баланс між національною безпекою та розвитком оборонної промисловості має базуватися на сучасній системі управління ризиками.

Йдеться про впровадження ризик-орієнтованої моделі експортного контролю, яка передбачає перевірку кінцевого користувача, моніторинг фактичного використання продукції, механізми виявлення потенційних ризиків ("червоних прапорців") та оперативне реагування саме на ризикові операції, а не створення додаткових бар'єрів для доброчесних виробників.

Також важливо, що експортну політику не можна регулювати однаково для всіх видів оборонної продукції. Має бути розподіл на звичайний експорт продукції приватних виробників і стратегічно чутливі категорії озброєння, які мають залишатися під окремим державним та президентським контролем, зокрема ракети, системи ППО, боєприпаси та товари подвійного призначення (dual-use).

Окремим стратегічним напрямом має стати формування переліку держав-партнерів із високим рівнем довіри, до яких експорт оборонної продукції здійснюватиметься за спрощеними процедурами.

Це мінімізує ризики незаконного реекспорту до підсанкційних держав або недружніх режимів, водночас прискоривши співпрацю з ключовими союзниками України.

Водночас важливо усвідомлювати, що проблема українського оборонного експорту не зводиться до діяльності окремого відомства чи конкретної посадової особи.

Експортний контроль функціонує як складний колегіальний механізм, у якому беруть участь близько п'ятнадцяти державних органів, силових структур та спеціалізованих відомств, представлених у Міжвідомчій комісії, яка фактично формує остаточну державну позицію щодо можливості експорту конкретної продукції.

З одного боку, така система створює необхідний баланс і дозволяє враховувати широкий спектр безпекових ризиків. З іншого, велика кількість учасників об'єктивно ускладнює та сповільнює процес.

У результаті будь-яка реформа потребує не лише зміни окремих напрямків, а й досягнення спільного бачення між усіма учасниками процесу. Тому одним із головних викликів сьогодні залишається формування єдиних правил гри.

Україна або навчиться продавати свій оборонний технологічний досвід цивілізовано, контрольовано і швидко, або ризикує втратити темп, команду і компетенції у сфері виробництва, які вибудувала ціною війни.

Першочергові зміни для запуску ефективного експорту передбачають впровадження мотивованих рішень замість мовчазних відмов, чітких строків замість довготривалого погодження, повний електронний цикл замість паперового лабіринту, ризик-орієнтована перевірка замість тотальної підозри, окремий режим для надійних партнерів і постійний діалог держави з виробниками.

Україна вже довела, що може створювати зброю, яка змінює війну. Тепер потрібні державні рішення, що не гальмуватимуть цю силу, а перетворять її на довгострокову економічну перевагу.